— Найгірше те, що вони нападатимуть наскоками, — жалкувався Біл, коли вони вже поверталися з сокирами на плечах.
— Та ще вони чекатимуть до ночі, коли темно буде стріляти.
— То, може, краще почати зараз?
Біл, замінивши сокиру на рушницю, став націлятись. 3-поміж індіянів яскраво вирізнялася постать одного зі знаників.
— Готово? — запитав він.
Гей Стокард відкрив коробку з набоями, улаштував жінку в такому місці, де б вона могла безпечно набивати рушниці, і дав сигнал. Знаник упав. На мить запала тиша, і враз розтялося дике голосіння. Полетіла ціла туча костяних стріл. Вони не досягали.
— Кортить мені глянути на цього халамидника, мовив Біл, удруге набиваючи рушницю. — Їй богу, влучив йому просто межи очі.
— А що, не клюнуло? — промовив Стокард, сумно хитаючи головою.
Баптист, очевидно, встиг угамувати своїх вояків. Замість прискорити атаку при ясному денному світлі, постріл спричинився до спішного відходу: індіяни виходили з села за зону пострілу.
У повному розпалі свого прозелітичного поривання, почуваючи заступництво боже, Стерджес Овен кілька хвилин тому зважився б один піти в табір невірних, сподіваючись дива або вінця мученицького. Але, чекаючи, настрій його пересівся, і запал помалу згасав. У ньому прокидався природний інстинкт.
Фізичний страх переміг віру в блаженство, любов до Бога поступилася перед любов’ю до життя. Він не вперше це відчував — з давнього досвіду знав, що наближається спокуса.
Він ще раніш боровся з нею не раз, але завжди вона його перемагала.
Пам’ятав, як одного разу, на воді, люди до непритомности гребли серед бурхливих криг, а він у критичну хвилину, пойнятий страхом смертельним, кинув весло й почав несамовито благати порятунку у свого Бога. Багато бувало різних випадків. Спогади про них були неприємні. Соромно йому було, що дух його немічний, а голос плоті дужий. Але ж любов до життя! Він не міг її позбутись. Завдяки любові його невідомі предки продовжували свій рід, їй завдяки і він його продовжуватиме. Його хоробрість, якщо хоробрістю це можна назвати, була витвором фанатизму. Хоробрість Стокардова й Білева була любов до ідеалу, що глибоко пустив коріння. Любов до життя була в них не менша, ніж у нього, але расові традиції були ще дужчі. Не те, щоб їх не страшила смерть, але вони були досить відважні, щоб не купувати життя ганебною ціною. Місіонер підвівся, охоплений хвилинним настроєм самопожертви. Він до половини переліз засіку, щоб добутися до другого табору, але враз охляв, плюхнув додолу якоюсь тремтячою, плаксивою масою:
— Як дух скерує! Як дух скерує! — заскиглив він. — Хто я, що насмілююсь відкидати веління божі! Ще до створення світу все було написано в книзі. Невже я, черв’як, стану вискрібати сторінку звідтіля чи який-небудь рядок, її! Як Бог звелить, так і дух скерує.
Біл, перехилившись, підвів його на ноги і мовчки люто потряс. Потім він кинув цей жмут тремтячих нервів і звернув увагу на двох прозелітів. Ті, одначе, виявляли мало страху; жваво і весело готувалися до наступних військових дій.
Гей Стокард, стиха порозмовлявши з жінкою, обернувся до місіонера.
— Приволочи його сюди, — промовив він до Біла.
— Ну, а тепер повінчай нас, тільки швидше, — промовив він до Стерджеса Овена, коли той став перед ним.
— Важко вгадати, чим усе це кінчиться; тим то я й вирішив упорядкувати свої справи, — промовив він до Біла, немов виправдовуючись.
Жінка слухняно чинила волю свого білого господаря. Для неї обряд не мав ніякісінького значення. На її думку, вона була одружена з того самого дня, коли вони почали вкупі жити. Супутники місіонерові були за свідків. Біл квапив місіонера, щоб не барився. Гей Стокард підказував дружині відповіді, і, за браком персня, округлив її палець своїми: великим та вказівним.
— Поцілуйте молоду! — гримнув Біл.
Стерджес Овен не насмілився навіть заперечити.
— Тепер охрестіть дитину!
— Та щоб усе було як слід! — додав Біл.
— Треба бути добре озброєним, ідучи в далеку мандрівку, — пояснив батько, взявши хлопчика з рук його матері. — Мені одного разу довелося застрягти в Каскадах, і я мав усе у свойому мішку, крім солі. Ніколи цього не забуду. Може, жінці з хлопчиком доведеться сьогодні вночі перейти далекий кордон, а тому треба, щоб усе в них було гаразд. Між нами, Біле, це занадто далека путь, але ми ще можемо виграти. Ще позмагаємось.
Філіжанки води було досить, щоб охрестити, і дитину поклали в безпечний куточок барикад. Чоловіки розклали вогонь, і вечеря була готова. Сонце сквапливо сунуло на північ, що раз нижче схиляючись до обрію. В цьому місці небо ставало червоним і кривавим. Тінь довшала, світ згасав, і в темній лісовій глибині життя поволі завмирало. Навіть дике птаство на річці притишувало своє гомінливе стрекотіння і теж немов поснуло. Лише тубільці гучніше знімали галас. Гуркотіли бойові барабани, і заглушливо лунали несамовиті дикунські пісні.