Тоді він поплив униз річкою, щоб росіянам принести звістку про Баптиста Червоного, що в його країні не визнають ніякого бога.
Діти морозу
У лісах Півночі
Проминувши останні миршаві деревця і рідкий чагарник, натомлений подорожанин потрапить у саме серце пустелі. Здавалося б, скнара Північ не потерпить нічого живого, проте є тут великі ліси, широкі й веселі простори. Та люди про це тільки-тільки дізнаються. Лише вряди-годи заходили сюди мандрівники, але досі ще ніхто з них звідси не повернувся, щоб розповісти про ці землі світові.
Це справді лихий край, безплідна пустеля під Полярним колом, похмура й невесела батьківщина пижмового бика і сухореброго тундрового вовка. Такою знайшов цю крашу Евері Ван-Брант; безрадісні, непривітні, безлісі простори, де тільки нужденний обрісник та мох ледве вкривають землю. Але коли він нарешті дістався тих місць, що їх позначають на карті білими плямами, то побачив багатющі глицеві ліси, які нікому навіть не снилися, і надибав на такі племена ескімосів, про існування яких ніхто ніколи й не здогадувався. Він давно мав на меті (до цього вабило його і славолюбство) знищити ці білі плями на карті, позначити на них гори, ущелини, водні басейни і хвилясті лінії річок; тому з подвійною втіхою думав він про недвозначно реальні ліси та тубільні селища в цім краю.
Евері Ван-Брант, або точніше професор геологічного інституту Е. Ван-Брант, був помічник начальника експедиції і начальник окремого її загону. Відійшовши зі своїми людьми вбік, миль на п’ятсот понад притокою Телону проти води, він несподівано натрапив на одне з невідомих селищ. Він ішов попереду, а за ним, насилу пересуваючи ноги, плентались восьмеро человік. Двоє були франко-канадські провідники, а решта — кремезні індіяни племені крі з Манітоба-вей. Лише він один був чистий англосакс, і кров, бурхливо переливаючись у жилах, кликала його йти за традиціями предків. Йому здавалося, що поруч нього тіні Клайва й Гастінгса, Дрейка й Релея, Генгеста й Горси.
Він аж тремтів від радісного збудження, що от він перший із людей своєї раси вступає в це далеке північне селище. Його супутники помітили, що він, ніби скинувши з себе втому, прискорив ходу.
Коли мандрівники підходили до селища, воно зовсім спорожніло. Уся людність вийшла напроти них: попереду йшли чоловіки з луками й списами напоготові, а позаду наполошено тулилися жінки та діти. Ван-Брант підніс угору правицю — знак миру, зрозумілий усім народам. Тубільці відповіли тим самим. Та нараз із натовпу вибіг якийсь чоловік в оленячих шкурах і, простягши Ван-Брантові руку, вигукнув звичне: «Здорові були!» Його темно-бронзове засмагле обличчя геть заросло бородою, але Ван-Брант, на превелике своє розчарування, пізнав у ньому людину білої раси.
— Хто ви? — спитав він, стискаючи простягнену руку.— Андре?
— А хто це Андре? — спитав і собі незнайомець.
Ван-Брант уважно на нього подивився.
— Можу заприсягтись, ви тут уже давненько!
— П’ять років, — відповів чоловік, і промінь гордості спалахнув у нього в очах.— Але ходім, поговоримо.
— Нехай стануть табором поруч, — додав він, перехопивши погляд, що Брант кинув на своїх товаришів. — Старий Тантлач подбає про них. Ходім.
Повернувшись, він швидко попростував до селища. Ван-Брант пішов за ним слідом. Безладно розкидані вігвами були обтягнені лосячими шкурами, і їх, мабуть, ставили там, де зручніше, бо ґрунт навкруги був дуже нерівний. Ван-Брант оглянув пильним оком оселі й одразу прикинув:
— Двісті чоловік, не рахуючи дітей, — сказав він.
Бородань кивнув головою.
— Так, близько того. А ось тут і я живу... трохи збоку. Як бачите, тут менше людей. Сідайте... коли ваші люди зварять щось їсти, то й я з вами поїм. А чай — я вже забув, який він і на смак... П’ять років — і ні разу не покуштував, навіть і запаху не чув... І тютюн є? Дякую... І люлька?.. Добре!.. Тепер тільки б сірника. Побачимо, чи це зілля не розпахтілося...
Він обережно, як справжній лісовик, черкнув сірником, заслонив полум’я так, ніби воно було єдине у світі, втягнув у себе дим, задумливо затримав його і помалу, смакуючи, випустив крізь стулені губи. Обличчя йому ніби полагідніло. Він одхилився назад, очі його трохи притуманіли. Безмірно задоволений, він глибоко зітхнув і раптом сказав:
— Боже! До чого ж смачнюще!
Ван-Брант співчутливо притакнув головою.
— П’ять років, кажете?