— Ні, це зовсім непогане життя, — додав він, помовчавши. — Досить добре, як на мене, і я лишусь тут.
Ван-Брант задумливо схилив голову, і легенька посмішка з’явилась йому на устах. Ніяких залицянь, ніяких зальотів, ніяких непорозумінь!.. Ферфакс також нелегко переживав, що Емілі Саутвейт якось «потрапила в лапи до ведмедя». І він був зовсім не такий уже поганий ведмідь, цей Карлтон Саутвейт.
— Але ж ви підете зі мною, — упевнено промовив Ван- Брант.
— Ні, не піду.
— Підете!
— Тут вельми легко живеться, кажу ж вам, — переконано правив своєї Ферфакс. — Я розумію все, і мене розуміють. Зима й літо мелькають тут, як сонячне світло миготить крізь частокіл, коли йдеш повз нього, і зміни року — це наче плями світла й тіні, і час минає, і життя минає, а тоді... тужливе голосіння в лісі і морок. Ось послухайте!
Він підняв руку. Серед тиші й мовчання срібною струною тяглась і тремтіла жіноча туга. Ферфакс тихо підхопив той голос:
— О-о-о-о-о-га-га-а-га-а-а-а-а! О-о-о-о-о-а-а-га-а! — співав він.— Хіба ви не чуєте? Хіба ви не бачите? Голосять жінки! Похоронні співи! Моє волосся сиве й довге, як у патріарха. Мої шкури так пишно обвивають моє тіло, і мій мисливський спис поруч мене. Хто може сказати, що це погано?
Ван-Брант холодно поглянув на нього.
— Ферфаксе, ви страшенний дурень! Хоча правда, п’ять років такого життя можуть приголомшити хоч кого. Стан вашого здоров’я дуже поганий. Крім того, Карлтон Саутвейт помер...
Ван-Брант не поспішаючи натоптав собі люльку і запалив її, не перестаючи непомітно і з цікавістю стежити за своїм співрозмовником. У першу мить очі Ферфаксові блиснули, він стиснув кулаки, підвівся був, а тоді м’язи послабли, і він глибоко задумався. Майкл, кухар, дав знак, що вечеря готова, але Ван-Брант також знаком наказав йому зачекати. Важка мовчанка зависла над ними. Ван-Брант внюхувався в лісові запахи: відгонило цвіллю, гнилим зіллям і живицею з шишок та глиці, смачно тягло димом від вогнищ. Ферфакс двічі поглянув на нього мовчки, потім, нарешті, спитав:
— А... Емілі?..
— Три роки, як овдовіла, і все ще вдова.
Знову довга мовчанка, яку перервав Ферфакс.
— Мабуть, ви маєте слушність, Ван-Бранте. Я піду з ва-ми, — сказав він із простодушною усмішкою.
— Я знав, що ви підете, — Ван-Брант поклав йому руку на плече.— Звісно, наперед нічого не можна сказати, але я собі уявляю... в її становищі... її не раз сватали...
— Коли ви рушаєте? — перепинив його Ферфакс.
— А от нехай тільки мої люди трохи виспляться. До речі, час вечеряти. Майкл уже гнівається.
Після вечері, коли індіяни й провідники позагортались у свої укривала і захропли, обидва чоловіки все сиділи коло вогню, що ледве жеврів. Треба було погомоніти багато де про що: про війну, політику, нові винаходи, про всякі події, про спільних приятелів, про весілля, про похорони — про цілі п’ять років історії, адже Ферфакс жадав знати все.
— Отже, іспанський флот у Сантьяго загнано в глухий кут, — розповідав Ван-Брант, коли враз легкою ходою до них підійшла молода жінка. Спинившись біля Ферфакса, вона хапливо зазирнула йому в лице, а тоді перевела тривожний погляд на Ван-Бранта.
— Ватагова, Тантлачева, донька, тобто королівна, — пояснив Ферфакс, зашарівшись. — Коротко кажучи, одна з винагород, що змусили мене лишитись. Тум, це Ван-Брант, мій приятель.
Ван-Брант простяг руку, але молода жінка не поворухнулась і не змінила свого суворого вигляду. Не пом’якшала жодна рисочка, не здригнулась жодна лінія на її обличчі. Вона дивилась йому просто в очі гострим допитливим поглядом.
— Що вона розуміє! — засміявся Ферфакс — Уперше її знайомлять з людиною... Ну, то, як ви кажете, іспанський флот опинився в глухому куті у Сантьяго?
Тум сіла на землю поруч свого чоловіка, нерухома, як бронзова статуя, тільки палкі очі запитливо перебігали з одного обличчя на друге. І під цим настирливим поглядом Евері Ван-Брант мимоволі став нервуватися. Йому здавалося, що ці чорні очі пропікають його, і саме посеред докладної розповіді про бій він затнувся, заплутався і не зразу згадав, про що був провадив мову. Ферфакс сидів, обійнявши руками коліна і забувши про люльку. Він увесь поринув у те, що розповідав Ван-Брант, і підганяв його, коли той зупинявся або затримувався. Світ, що він його вважав зовсім забутим, знову поставав перед ним.
Минула година, друга. Ферфакс неохоче звівся на ноги.
— То ви кажете, що Кроньє приперли до стіни?.. Почекайте трошки, я тільки збігаю на хвилинку до Тантлача. Він вас чекатиме. Стрінетеся з ним після сніданку... Гаразд?