— То ти, виходить, став багатою людиною, — сказав Опі-Кван, — залізо дорожче за все на світі. З нього можна було наробити багато ножів.
— Ні, воно було не моє.
— Ти його знайшов, і по закону воно твоє.
— Зовсім не так. Це залізо поклали білі люди. А крім того, ці штаби були такі довгі, що їх не міг би піднести жоден чоловік, — навіть кінця їм не було ніде видно.
— Нам-Боку, щось у тебе занадто багато заліза, — застеріг Опі-Кван.
— Мені самому було важко повірити своїм очам, але не вірити я не міг. І поки я стояв і дивився... — Він зразу повернувся до ватажка. — Опі-Кване, ти чув, як реве розгніваний морський лев? Уяви собі тепер, що морських левів стільки, скільки хвиль у морі, і уяви, що з них усіх зробили одного лева і що він заревів. Ось таке ревіння я тоді почув.
Рибалки з подиву голосно скрикнули, а в Опі-Квана як звисла нижня щелепа, так і лишилась.
— Здалеку вихопилося страховище, таке завбільшки, як тисяча китів, — оповідав далі Нам-Бок, — воно було однооке, блювало димом і страшенно голосно хропло. В мене з переляку затремтіли ноги, і я побіг стежкою між двома штабами. Але воно, це страховище, мчало за мною, як вітер, і коли я перескочив через залізну штабу, то вже відчував на обличчі його гарячий подих.
Опі-Кван опанував себе, його щелепа стала на місце.
— А потім, потім що, Нам-Боку?
— Воно промчало по залізних штабах, не зачепивши мене, а коли я знову зміг твердо стояти на ногах, страховище вже зникло з очей. У тій країні воно — звичайнісінька річ. Навіть жінки і діти не бояться його. Люди змушують їх, цих страховищ, працювати на себе.
— Так, як ми своїх собак? — спитав Кугах з іскоркою недовіри в очах.
— Авжеж, так, як ми примушуємо своїх собак.
— А як же вони розводять ці... ці страховища? — спитав Опі-Кван.
— Вони їх зовсім не розводять. Вони самі роблять їх із заліза, годують камінням і напувають водою. Каміння обертається в огонь, а вода — в пару. Ця пара з води диханням виходить їм із ніздрів і...
— Стривай, стривай, о Нам-Боку, — перепинив його Опі-Кван. — Розкажи нам краще про щось інше. Ми втомилися слухати про те, чого ми не можемо зрозуміти.
— Невже ви не розумієте? — спитав у розпачі Нам-Бок.
— Ні, ми не розуміємо, — скаржились і чоловіки, і жінки, — ми не можемо зрозуміти.
Нам-Бок подумав про складні жниварські машини, про машини, що показують образи живих людей і говорять їхніми голосами, і відчув, що його плем’я нічого цього не зрозуміє.
— А коли я скажу вам, що і я їздив цим самим страховищем по тій країні? — з гіркотою промовив він.
Опі-Кван підніс руки долонями вгору на знак своєї недовіри.
— Кажи далі! Оповідай, ми слухаємо.
— Я сів на те страховище і дав за це грошей...
— Ти ж сказав, що йому дають каміння.
— І ще раз ти дурень. Я казав вам, що гроші — така штука, про яку ви нічого не знаєте. То я тим страховищем об’їхав усю країну, минаючи багато селищ, і дістався до величезного селища, що стояло біля солоного морського рукава. Там покрівлі будинків здіймалися до самих зірок, хмари пробігали між ними, і скрізь дим, дим і дим. У цьому селищі весь час стояв такий гомін, неначе це море ревло в бурю, а людей стільки, що я шпурнув геть свого кийка і забув про зарубки.
— Коли б ти робив маленькі зарубки, то міг би нам докладно розповісти, — сказав із докором Кугах.
Нам-Бок розлючено обернувся до нього.
— Коли б я робив маленькі зарубки!.. Слухай, ти, Ку-гаху, різьбяре на кістках! Хоч би я робив і найменші зарубки — не те що мого кийка, двадцять кийків не вистачило б, усього наносного лісу між нашим і сусіднім селищем не вистачило б. Коли б вас усіх, жінок і дітей також, було в двадцятеро більше, коли б у вас було по двадцять рук у кожного і в кожній руці кийок і ніж — і тоді не можна було б зробити зарубки на всіх тих людей, що я бачив, — така сила їх була і так швидко снували вони повз мене.
— Стільки людей не може бути навіть у цілому світі; — перечив Опі-Кван, бо він був приголомшений і розум відмовлявся йому слугувати.
— Що ти там можеш знати про весь світ та про те, який він великий! — прикро кинув Нам-Бок.
— В одному місці ніколи не може бути стільки людей.
— Хто ти такий, що говориш, чого не може бути і що може бути?
— Таж ясно, що стільки людей не може жити в одному місці. На морі не лишилося б вільного місця від їхніх човнів, і вони в один день виловили б усю рибу, а потім їм нічого було б їсти.
— Еге, так воно здається, — погодився під кінець Нам-Бок, — а проте насправді було так, як я кажу. Я бачив усе це на власні очі і шпурнув геть свого кийка.