Клок-Но-Тон метнувся повз Гунію — всі розступилися і дали йому дорогу. Сидячи у своєму човні, Сіме посилав йому вслід глузливі уваги, жінки сміялися йому в очі, образливі вигуки лунали за ним, але Клок-Но-Тон не зважав ні на що і мчав до будинку Скунду. Він застукотів кулаками в двері, вигукуючи всілякі прокляття. Відповіді не було, тільки коли він змовкав, чувся голос Скунду, що шепотів якісь чарівні примови. Клок-Но-Тон шаленів, як навіжений, нарешті, він схопив величезну каменюку і взявся вибивати двері, але тут з натовпу долинув гнівний гомін. Він зрозумів, що загубив і владу, й пошану в цих людей. Коли хтось один із юрби, а тоді другий нагнувся і підняв каменя, його охопив звірячий страх.
— Не займай Скунду! Він — справжній шаман, — крикнула жінка.
— Краще забирайся собі геть, у своє селище, — порадив загрозливо якийсь чоловік.
Клок-Но-Тон повернувся і зійшов до берега, оточений юрбою. У серці його клекотіла лють, а в голові була свідомість, що ззаду він зовсім беззахисний. Та жодного каменя не кинуто в нього. Діти, кривляючись, плутались йому попід ногами, у повітрі стояв регіт, з усіх боків чулися насмішки — і нічого більше. Але він із полегкістю зітхнув тоді тільки, коли відплив далеченько від берега. Випроставшись на ввесь свій зріст, він посилав безсилі прокльони на селище, на його мешканців, а найбільше на Скунду, що пошив його в дурні.
А на березі тим часом уся юрба зійшлась перед дверима Скунду, кликала, благала і просила його наполегливо й покірно. Примусивши пождати досить довго, він вийшов нарешті і підніс руку.
— Ви мої діти, а через те я прощаю вам. Але щоб мені цього більше не було! Це востаннє ваша легковажність проходить вам безкарно. Те, чого ви хочете, вам буде. Я це вже знаю. Цієї ночі, коли місяць піде геть від нас, щоб споглядати Великих Мерців, нехай усі зійдуться в темряві перед хатою Гунії. Злодій виявиться і прийме заслужену кару. Я сказав.
— І хай це буде смерть! — вигукнув Боун. — За всю ту ганьбу, що він нам заподіяв.
— Нехай буде так, — відповів Скунду і зачинив за собою двері.
— Тепер усе відкриється й з’ясується, і ми матимем спокій, — обізвався Ла-Лах пророчим тоном.
— І все це завдяки Скунду, маленькому чоловічкові, — зневажливо всміхнувся Сіме.
— Завдяки науці Скунду, великого чаклуна, — поправив Ла-Лах.
— Діти дурного розуму — ось хто такі тлінкети. — Сіме гучно вдарив себе по стегну. — Ну як це можна зрозуміти, що дорослі жінки й сильні чоловіки дозволяють дурманити себе різними вигадками й дитячими казками?
— Я багато мандрував, — промовив Ла-Лах,— я плавав глибокими морями, бачив чудеса і знаю, що цьому правда. Я, Ла-Лах...
— Ошуканець!
— Авжеж, таке мені дали прізвисько, але справжнє моє ім’я має бути «Далекий Мандрівник».
— Я так далеко не їздив...— почав був Сіме.
— Ну то й прикуси язика, — відрубав Боун, і вони розійшлися розгнівані.
Коли згас останній срібний промінь місяця, серед юрби, що зійшлась біля хатини Гунії, з’явився Скунду. Він ішов швидкою легкою ходою, і при світлі каганця видко було, що руки в нього порожні, ніяких калаталок, ніяких масок, жодних причандалів шаманства. Тільки великого сонного крука тримав від під пахвою.
— Назбирали хмизу на багаття? Нехай усі бачать, хто злодій! — сказав він.
— Назбирали,— відповів Боун, — хмизу вистачить.
— Ну, то слухайте. Слів моїх буде небагато. Я приніс із собою Джелкса, крука. Він віщун і вгадує таємниці. Я посаджу його в темряву під чорний горщик Гунії, у найтемніший закуток в її хаті. Світло погасимо. Усе буде дуже просто. Один по одному ви увійдете в хату і покладете руку на горщик, подержите, поки встигнете зітхнути раз, і підете собі. Коли злодієва рука торкнеться горщика і буде близько коло крука, то Джелкс закричить або чим іншим виявить свою мудрість. Усі готові?
— Усі! — пролунала багатоголоса відповідь.
— Гаразд! Я по черзі викликатиму кожного на ймення, аж доки викличу всіх.
Ла-Лаха викликано першим, і він зразу пішов. Усі наставили вуха, і серед тиші чути було, як під його ногами заскрипіли старі, хисткі мостини. Та й годі. Джелкс не каркнув і не виявив себе нічим. Після Ла-Лаха пішов Боун, бо дуже можлива річ, що людина вкраде свої власні укривала, аби зганьбити й осоромити сусідів. Тоді пішла Гунія, за нею інші жінки й діти, але все без наслідків.
— Сіме! — вигукнув Скунду.
— Сіме! — ще раз повторив він.
Але Сіме не поворухнувся.
— Ти що, боїшся темряви? — зі злістю підштовхнув його Ла-Лах, невинність якого вже було доведено.
Сіме пирхнув.
— Я сміюся з цієї дурниці, — сказав він, — проте я піду. Звісно, не через те, що вірю в чудеса, а щоб показати вам, що нічого не боявся.