— Саме так, о білий чоловіче, — перебив його Мутсак, — голосом, таким, як грім, що від нього у людей затремтіли коліна і страх огорнув їх.
— Коли Сколка вийшов наперед, — вів далі Самотній Ватаг, — то я сказав йому, що не хочу вмирати. І ще сказав, що не годиться обдурювати нечистих духів, які чекають по той бік могили. Тому я вважаю, що Сколчина душа мусить піти в Невідоме, де вона, безперечно, буде вічно блукати, стогнучи в безмежному темному лісі. І я забив його тут-таки, на місці, перед лицем усього плем’я. Так я, Самотній Ватаг, своїми власними руками забив Сколку-шамана. Коли зчинився гомін серед натовпу, то я крикнув...
— Голосом таким, як грім, — підказав Мутсак.
— Еге ж, голосом таким, як грім, я крикнув: «Дивись, о мій народе! Я, Самотній Ватаг, забив Сколку, лукавого шамана! Один з усіх людей я пройшов через браму смерті і повернувся назад. Очі мої бачили такі речі, яких ніхто не бачив, вуха мої чули такі слова, яких нікому не дано чути. Я величніший за Сколку-шамана, величніший, ніж усі інші шамани. І я могутніший ватаг, аніж мій батько, Видра. Усе своє життя він воював з мукумуками, а я винищив їх за один день! Одним подихом своїм я знищив їх! І ось мій батько, Видра, старий, а Сколка-шаман помер, а тому я буду ватаг і шаман. Віднині буду ватаг і шаман тобі, о мій народе! Якщо хтось не згоден з моїми словами, нехай вийде наперед.
Я стояв і чекав, але ніхто не вийшов наперед. Тоді я крикнув: «Го! Я скуштував крові! Принесіть м’яса, бо я голодний. Відкрийте ями з припасами, поздіймайте всю рибу, що сушиться. Нехай буде велике свято, нехай будуть веселощі й співи, тільки не похоронні, а весільні. Потім приведіть дівчину Кесан, що стане матір’ю дітей Самотнього Ватага!»
Мій батько, Видра, чи то від моїх слів, чи то через те, що був старий, заплакав, як жінка, і обняв руками мої коліна. І від того дня став я ватагом і шаманом і мав велику пошану, і люди мені скорялися.
— Поки не прийшов пароплав, — додав Мутсак.
— Так, поки не прийшов пароплав, — повторив Самотній Ватаг.
Кіш, син Кішів
— Отже, я даю тобі шість теплих подвійних укривал, шість великих міцних пил, шість довгих гостролезих гудзонівських ножів, два човни, що їх зробив Могул, Великий Майстер, десятеро собак, дужих і витривалих у запрягу, і три рушниці; хоч курок в однієї зламаний, проте рушниця добра, її можна полагодити.
Кіш замовк і перебіг очима по колу уважних облич. Стоя-ла Велика Рибна пора. Він пропонував Гнобові відкупне за його дочку Су-Су. Це було біля місії святого Георгія, на березі Юкону. На цей час сюди приходили люди за сотні миль. Збирались племена з півночі і з півдня, зі сходу і з заходу, навіть з Тоцікакату і з далекої Танани.
— І ще скажу тобі, о Гнобе, ти — ватаг плем’я танана, а я — Кіш, син Кішів, ватаг тлунгетів. Тому, коли з лона твоєї дочки підуть мої нащадки, між обома племенами запанує дружба, велика дружба. Танана і тлунгети стануть кровними братами на всі часи. Як я сказав, так і буде, так я й зроблю. А що ти на це скажеш, Гнобе?
Гноб кивнув поважно головою. Його зморшкувате старече обличчя було спокійне і не показувало нічого з того, що мав він на думці. Тільки очі у вузьких прорізах блиснули, як жар, коли він заговорив високим надщербнутим голосом.
— Але це ще не все! — сказав він.
— Чого ж бо ще? — спитав Кіш.— Хіба ж я не даю тобі повною мірою? Хіба в плем’я танана була коли хоч одна дівчина, за яку б стільки давали? Назви мені таку.
Стриманий сміх перебіг по колу, і Кіш зрозумів, що сміялися з нього.
— Ні, ні, друже мій Кішу, ти не зрозумів. — Гноб зробив привітний і навіть лагідний рух рукою, — Відкупне добре. Дуже добре відкупне, я згоден навіть на поламаний курок. Але це не все. Скажи, а який із тебе буде чоловік?
— Еге ж, який чоловік? — загомоніли навкруг.
— Кажуть, — вів далі високим верескливим голосом Гноб, — кажуть, що Кіш не йде слідами своїх батьків. Кажуть, що він блукає в темряві за чужими богами і що він став полохливий. Лице Кішеві спохмурніло.
— Брехня! — гримнув він.— Кіш нікого не боїться!
— Кажуть,— провадив Гноб,— що він прислухається до слів білої людини з Великого Дому і схиляє свою голову перед богом білої людини, і ще більше — кажуть, що кров огидна богові білої людини.
Кіш опустив очі і стиснув кулаки. Навколо залунав зневажливий регіт. Шаман Мадван, великий жрець плем’я і заклинач, зашипів щось на вухо Гнобові. Тоді він пірнув у темряву і повернувся звідти на освітлений багаттям простір разом зі струнким хлопчиком. Він поставив його перед Кіша і вклав у руку Кішеві ножа.