— Дай його мені, — промовив він знову тим самим голосом. — Якраз мені судилось носити його.
Її очі, що жартівливо на нього поглядали, спинилися на клунку з оленячої шкури. Сніг під ним почервонів.
— Що це, кров? — спитала вона.
— Авжеж, кров. Тепер дай мені пояса й довгого російського ножа.
Су-Су раптом злякалась і воднораз і зраділа, коли Кіш грубо видер у неї пояса. Вона лагідно глянула на нього і відчула біль у грудях і доторк маленьких рученят у себе на шиї.
— Пояс зроблений для худого чоловіка, — похмуро сказав Кіш і, втягнувши живіт, застебнув пояс на першу дірочку.
Су-Су всміхнулась, і погляд її став ще лагідніший. Навколо шиї вона знову відчула маленькі рученята. «Кіш вродливий, і на нього приємно дивитись, — подумала вона. — А пояс, вочевидь, тісний. Його ж зроблено на іншого, худого чоловіка. Та це не біда, вона може вишити ще багато поясів.»
— Але кров, Кішу? — спитала вона, почуваючи як у ній зростає надія. — Це кров, Кішу? Це... це... голови?
— Еге ж.
— Вони, мабуть, свіжі... бо кров не замерзла.
— Тепер не холодно. І вони свіжі... зовсім свіжі.
— О Кішу! — її лице спаленіло й засяяло. — Для мене, Кішу?
— Так, для тебе.
Схопивши оленячу шкуру за край, він швидким рухом підняв її. На сніг покотились відрубані голови.
— Три, — прошепотів він хижо, — ні, чотири, щонайменше.
Вона сиділа, мов прикипівши. Ось вони, всі чотири, перед нею... Ніжне обличчя Ні-Ку, старе, зморщене — Гнобове, Макамук, що немов усміхається до неї, піднявши верхню губу, і нарешті — Носабок, що, як завжди, хитро підморгує їй... Усі четверо... Вогонь спалахує й освітлює їх, а на снігу під кожним розходиться широка червона пляма.
Від тепла розтанув сніг під головою Гноба, вона покотилася, перевернулась, як жива, і спинилась коло її ніг. Су-Су не ворухнулася. Кіш також не рухався і, ані не змигнувши, дивився на неї.
Десь у лісі сосна, що зігнулась була під вагою снігу, враз лунко скинула з себе свій тягар і вирівнялась, а луна глухо покотилась долиною. Ніхто не поворухнувся. Короткий день швидко згасав. Морок підступав з усіх боків, коли Білозуб підійшов до багаття і спинився, вичікуючи. Його ніхто не прогнав, і він підповз ближче. Ніздрі у Білозуба затремтіли, шерсть наїжилась. Нюхом він одразу знайшов голову свого господаря, обережно обнюхав її, тоді облизав червоним язиком. Після цього ліг на сніг і, піднявши носа до першої самотньої зірки, що ледве миготіла на небі, протяжисто, по-вовчому завив.
Су-Су отямилась і глянула на Кіша. Він вийняв довгого російського ножа і пильно дивився на неї. На його непохитному рішучому обличчі вона прочитала собі вирок. Відкинувши назад відлогу, вона одкрила шию і підвелась. Хвилину вона стояла нерухомо. Потім кинула довгий погляд навколо себе — на узлісся, на далекі бліді зорі, на табір, на лижви в снігу — останній довгий погляд на все, що було її життям. Налетів вітер і розвіяв їй волосся. Вона обернулась, підставила вітрові лице. У голові Су-Су пробігла думка про дітей, яких вона ніколи вже не народить. Вона підійшла до Кіша й сказала:
— Я готова!
Лігунова смерть
Кров за кров, рід за рід.
— Послухай тепер про Лігунову смерть.
Оповідач замовк, або вірніше стримав мову, і зирнув на мене багатозначним поглядом. Я підняв пляшку проти вогню, пальцем показав, скільки він може надпити, і посунув до нього — бо хіба він не був Палітлум-П’яниця? Багато всяких історій розповів він мені, і я довго чекав, коли цей неписьменний книжник розповість мені що-небудь про Лігуна. Він знав про нього більше, ніж хто інший у цілому світі.
Він щось пробурчав сам до себе, тоді відхилив назад голову і бурчання зразу перейшло на булькіт. Велетенська тінь людини з перехиленою здоровезною пляшкою захиталась і затанцювала за нашими спинами на нерівній поверхні скелі. Він неохоче відірвав губи від пляшки і сумно глянув на химерне небесне склепіння, де мінився блідий відблиск літнього північного сяйва.
— Дивно! — промовив він. — Холодна як вода і гаряча як огонь. Тому, хто п’є мало, надає сили, а в того, хто п’є багато, її відбирає. Старих робить молодими, а молодих — старими, зморену людину підводить на ноги і веде далі, а свіжу — уморює сном. У мого брата завжди було серце, як у кролика, а коли він випив, то вбив одразу чотирьох своїх ворогів. А мій батько завжди був як вовк, що скалить зуби на людей, а коли напився — то став тікати від ворога, і його вбили в спину. Дуже дивно!
— Це «Три зірки», воно краще, ніж те, яким труять собі шлунки там, унизу, — відповів я, махнувши рукою над безодньою хланню темряви, і показав униз на маленькі вогники на узбережжі — тільки ці струмочки полум’я і надавали реальності ночі.