— Молотком, — басом виправдався Артур, оголюючи великі жовті зуби.
— Мабуть, боляче? — ввічливо поцікавився наш головний герой.
— Пусте.
Різким поглядом Рита Львівна присікла будь-які намагання Артура посміхатися надалі й пронизливим тоном гегемона наказала:
— Покажи цьому конюху його квартиру. І видай йому всі необхідні номери телефонів. Зрозумів?
— Приблизно, — відповів на перший погляд добродушний Артур, схопив нашого головного героя за рукав пальта й потягнув за собою.
Коли двоє чоловіків опинилися у приймальні в очікуванні ліфта, з динаміків пролунав голос Рити Львівни, що нашому герою вже став більш ніж неприємним:
- І не забудь гроші взяти з цього… — вона зробила паузу, вишукуючи відповідний замінник конюху, але, очевидно, на думку Риті Львівні нічого не спало, і вона таки закінчила неоригінально: — …конюха!
Наш головний герой зрозумів, що якщо не присікти таке ставлення до себе, то й надалі він буде конюхом і, ймовірно, ще гірше — цапом-відбувайлом у всіх сферах соціального обертання. Він глибоко вдихнув, набираючи разом з кислуватим повітрям мужності, й вигукнув:
— Я не конюх, ясно? Моя провінційність ще нічого такого не доводить, у мене вища освіта, і якщо я почую ще одне таке слово…
— Хлопчику, — вкотре перебила нашого головного героя Рита Львівна, — тобі квартира потрібна?
— Е-е, ну так, у принципі.
— У принципі чи потрібна?
— Потрібна.
— Значить, тримай свої бунтівні замашки при собі. Конюх.
Проковтнувши образу, наш головний герой важко видихнув зовсім не мужнє, а, скорші, гнилувате, немов над вигрібною ямою, міазматичне повітря й у пошуку порятунку подивився на Артура. Той лише знизав плечима, мовляв, у мене доля не ліпша.
Артур
Доля Артура дійсно була не ліпшою. В дитинстві його били. Переважно вдома і переважно свої. Своїми Артур називав тата і бабусю, які його ростили, плекали і… били.
— Ви знаєте, що в дитинстві мене били свої? — запитав Артур у нашого головного героя, коли вони спустилися на другий поверх і зупинилися біля дверей, що були оббиті синім дерматином.
— Ні, не знав. А це правда?
— Правда, — трагічно відповів Артур і повернув ключа.
— Мені дуже шкода…
— Пусте.
Відчинилися двері, і наш головний герой одразу відчув приємний запах.
— Це хвойний освіжувач? — поцікавився він.
— Хвойний.
— Приємний запах.
— Так, приємний. Іноді мені здається, що такий самий запах мала моя матінка.
— Хвойний? Хвойний запах?
— Хвойний. Вона померла, коли мені було два роки.
— Хто помер?
— Матінка.
— Вибачте, я не знав…
— Пусте. Я сам затіяв цю розмову. Ну, не будемо про це. Давай краще я покажу тобі квартиру.
Велика постать Артура, що час від часу шморгав носом, заходилася вказувати на різні предмети, що стояли в кімнаті, й називати їхнє призначення.
— Це — ліжко. На ньому ти зможеш із легкістю, властивою лише гірській птасі, виспатися. А це — піаніно. Ти вмієш грати? Ні? Шкода. Міг би чудово проводити час. Ось, власне, комод. Якщо є сорочки, футболки або, господи прости, спіднє — усе це ти зможеш тримати у комоді. Навіть револьвер.
— У мене немає револьвера.
— Прикро. Якби у тебе був револьвер, ти також з легкістю міг би тримати його у комоді. А як ти ставишся до косметики?
— Не зрозумів, — злякався наш головний герой.
— До косметики. Пудра, там, помада губна, можливо, туалетна вода.
— Ну, туалетна вода є, а все інше — зайве.
— Да? — чомусь перепитав Артур. — А я тебе прийняв за цих.
— За яких ще цих?
— Ну, за тих, що люблять робити один одному боляче там, де за нормальних умов — ну, ти мав би мене зрозуміти, яких нормальних умов, — боляче не буває.
— Мав би, але не розумію.
— Ну і добре, якщо ти не з цих. Тож і розуміти мене не обов'язково. Та-ак, — раптово протягнув Артур, — ідемо далі. Ось трельяж. Якщо у тебе немає косметики, то на нього можеш покласти рукавички. Хоча б рукавички у тебе є? - інтонація Артура ставала все більше й більше грайливою, якщо не сказати блазнівською.
— Рукавички у мене є. Арсен…
— Артур.
— Вибачте, Артур, я знаю, для чого комод і для чого ліжко. Зайвий раз пояснювати не треба. Видайте мені, будь ласка, ключі, необхідні номери, про які казала Рита Львівна, і… і…
- І забирайтеся геть, вірно? Ти ж це хотів сказати?