— На ще! — Артилерійський вогонь, що був пущений з рук Корф, градом посипався на нашого головного героя.
— Значить, так? Да?
Закипаючи від люті і ховаючи свій ображений організм за стовбуром каштана, наш головний герой почав і собі ліпіти сніжку, але він закипав настільки, що сніг моментально танув у його гарячих руках, і тоді він узяв себе в них, зосередився, згадав літній дощ та польові квіти, згадав матусю, щасливе дитинство, книжки Нестайка та Трублаїні і заспокоївся. Руки охололи, але у глибині душі ще жеврів гострий вогник помсти, і, таки зліпивши сніжку, він, пригадуючи свої юнацькі здібності у метанні молота, жбурнув ідеальної форми снігову кулю у Марію Федорівну Корф.
— Тримай, Куйбідище! — закричав наш головний герой і відчув блаженство, яке наступає лише в одного з дуелянтів, що отримав бажану сатисфакцію. Визирнувши з-за каштана, він побачив Корф, що розтягнулася на землі. Вона тужно стогнала. Стогнала і Марія Федорівна. Перелякавшись власної контратаки, наш головний герой підібрав поли пальта й стрімголов понісся до пораненої.
— Я вас не боляче? — винувато запитав він, досягнувши тіла.
— Ти мене дуже боляче! — сиплим голосом завила Корф.
— Вибачте, я не хотів.
— Не хотів би — не влучив. У саме яблучко, стрілок ти ворошиловський.
Однією рукою Корф прикривала поранене око, іншою намагалася вдарити нашого головного героя.
— Фінгал вискочить, — констатувала поранена.
— А ви його снігом.
— Зараз я тебе снігом! — закричала Марія Федорівна. — Дай руку.
Піднявши із землі громіздку тушу консьєржки, наш головний герой огледів корфівське око і зробив висновок: синець буде, до того ж синець великий, але озвучити свій висновок уголос він не наважився.
— Ви перші почали. Чого було за мною гнатися, а потім ще й сніжками кидатись? — намагався виправдатися наш головний герой.
— Не виправдовуйся! Чого-чого? Бо того! Не треба було тікати!
— Вибачте, але ви мене налякали. Кричали тут: підловила, підловила!
— Треба було, коли ти в булочну йшов, відгукнутися. Я йому кричу-кричу, а він, як ота пава, іде собі, розумієш, у булочну. Чого ти не відгукнувся?
— Я не чув.
— Не чув він. От і маєш тепер наслідки. Понаїхало тут всяких.
— Хто б казав!
— А шо таке? Шо таке? Я, між іншим, з Василькова. Не сьогодні-завтра у межі столиці ввійде. Так що до мене ніяких претензій.
— Знаєте що, давайте начистоту. Не треба мене обманювати, я знаю, що вас насправді звуть не Марія Федорівна Корф, а Віра Авсеївна Куйбіда. Не треба мені голову пудрити, домовились?
— Хто тобі таке сказав? З чого ти взяв, що я якась там Куйбіда?
— Добрі люди нашептали, — ледь стримався наш головний герой, щоб не назвати справжнього шептуна справжнього імені консьєржки, тобто, перепрошую, concierge.
— Зараз це ніякого стосунку до справи не має. І не Авсеївна, будь ласка, а Євсеївна.
— Ну добре, добре, — вже майже сміявся наш головний герой (цей діалог йому видався більш ніж потішним), — якщо ви так хочете, я називатиму вас Марією Федорівною. А зараз пропоную перемир'я. Я тут новенький, і мені треба знайти хоч якогось покровителя, бо поки що я нічого не розумію.
— Покровителя? — бридливо глянула Куйбіда на нашого головного героя. — Перемир'я? А наслідки? Як бути з наслідками? — І вона вказівним пальцем торкнулася підбитого ока.
— Ну, вибачте, — знову вибачився наш головний герой.
— Я подумаю, — зухвало відповіла Куйбіда й пошкандибала на свою довічну вахту. Роль покровителя з іменем Марія Федорівна Корф виглядала заманливо.
«Я подумаю», — подумала Корф, але думати вже було нема чого, вона одразу погодилась. Внутрішньо принаймні.
— Чекайте, — зупинив наш головний герой Марію Федорівну, — так, власне, навіщо ви мене кликали, коли я йшов у булочну?
— Так, нічого такого. Просто хотіла запитати про діла.
— Про діла?
— Ага, про діла, про життя.
— Зрозуміло, — відповів наш головний герой і направився у бік ліфта.
— А пакет? — запитала його Корф. — Ти пакет свій з кефіром, чорним хлібом, нарізаним батоном, болгарською ковбасою, картоплею і морською капустою впустив. Забув?
— Забув, — ляснув себе рукавичкою по лобі наш головний герой і повернувся за пакетом.
— До речі, Рита Львівна тебе ще не била? — запитала Корф.
— Ще ні, - відповів наш головний герой, і у нього підігнулися ноги.
Допомога
Вже відрізуючи тонкий, немов кредитна картка, шматок хліба, наш головний герой зрозумів, що весела хохотушка і каламбурниця з булочної виявилася підступною підсовувачкою черствого хліба.