- Не плач, моя дитинко,- тихо казала вона i пригорнула Нелiчку до своїх грудей.
За кiлька хвилин дiвчинка вже знову спала. Промiнь срiбного мiсяця впав на каштанове волосся Нелiчки, i Лесi здавалося, що це волосся, цi кучерi - як хвилi бистролетних днiв. Леся скинула з себе верхнiй одяг i залишилася в однiй сорочцi. Щоки їй горiли i вона раз у раз прикладувала до них свої долонi, її мало не дiвочi груди тривожно пiдiймалися, i здавалося, що вона збирається на першi неповторнi зальоти.
Раптом прокинувся вiтер i понiсся по вулицях. Прокинувся i Валентин. Побачивши свою дружину, вiн сказав:
- Ти ще, Лесiчко, не спиш?
- Як бачиш, Валю! - сказала Леся i додала: - Голова розболiлась.
- А може, ти…- солодко позiхнувши й простягаючи до дружини руки, почав був Валентин.- Може, ти…
- Нi, Валю! Будь ласка, звiльни мене на сьогоднi,- поспiшно пiдхопила Леся.
Але репортер був уже бiля дружини i м'яв її в своїх обiймах.
II
Вiтер лютував цiлу нiч. На ранок вiн. зовсiм стих - залишились тiльки маленькi вiтерцi. Коли Леся прокинулась, цi вiтерцi жартували в полотнищах бiлизни, розвiшаної на мотузку через увесь двiр. Кричали вранiшнi пiвнi. По покрiвлi сарая бiгали сусiдовi голуби i приємно буркотали.
Напившись чаю, Бродський побiг до редактора, що в нього ночував ревiзор. Вiдтiля вiн повернувся, коли вже праля прийшла i коли Леся давала вiдповiднi накази. Залишалося забрати закуски i йти до пароплава, що мусiв одiйти за якiсь пiвгодини. Так i зробили.
На дамбi зустрiли Сiрка i ревiзора. Валентин познайомив Лесю з харкiвцем.
- Топченко! - сказав ревiзор, дотискаючи Лесину руку.
Це був високий мужчина з досить-таки сiрим обличчям i некрасивими очима. I чи тому, що Бродський i Сiрко були низенького росту, чи тому, що в них не було тих самовпевнених рухiв, якими мало не рисувався Топченко, чоловiк i редактор все-таки зразу здалися Лесi до болю нiкчемними i безпорадними.
Пiдходячи до пристанi, ревiзор неохайно положив свою руку на плече Валентина i, обережно вiдсторонивши його вiд Лесi, взяв Лесю пiд руку. Ревнивому Бродському це, звичайно, не сподобалося, але вiн нiчого не сказав i тiльки, як ранiш, посмiхнувся до ревiзора i тiльки, як ранiш, щеголяв нiкому не зрозумiлими дотепами.
А втiм, Валентиновi взагалi сьогоднi не щастило, це Леся одразу ж помiтила. Вiн весь час намагався бути розв'язним, дотепним i зовсiм не провiнцiялом, але i його в'юнка чорненька i остаточно не мужня фiгура i його банальнi дотепи i, нарештi, його мало приховане бажання "показати себе" перед ревiзором - все це красномовно пiдкреслювало, що вiн провiнцiял, що вiн все-таки нiяк не може зрiвнятися з Топченком. Багато краще виглядав Сiрко. Завжди мовчазний i задумливий, вiн i тепер бiльше мовчав i тепер бiльше дивився собi пiд ноги сiрими задумливими очима. Тiльки зрiдка, коли ревiзор подавав йому якесь запитання, вiн раптом, нi з того нi з сього, здригавсь i тим показував, що i вiн вiдчував себе з ревiзором не зовсiм добре.
- Невже вам досi не осточортiв ваш городок? - сказав Топченко, звертаючись до Лесi.
- Ще б пак! - пiдхопив Бродський, розмахуючи руками, i додав, фамiльярно беручи пiд руку ревiзора.- Ке веле ву? нiчого не зробиш! Ви, щасливцi, захопили столицю, а ми можемо попасти туди тiльки як висуванцi.
Топченко насмiшкувато подивився на Валентина i раптом кинув:
- Пробачте, але я не вас питаю. Я звертаюсь до товаришки Лесi.
- До Лесi? - заметушився Бродський.- Будь ласка! Лесiчко, чого ж ти мовчиш? Ну, скажи ж товаришу!
- Товаришка Леся, мабуть, i не думає мовчати! - кинув ревiзор i знову iронiчно подивився на Бродського.- Це ж ви їй не даєте говорити.
- Я? Що ви! Будь ласка!.. Лесiчко, чого ж ти мовчиш? Валентин, вiдчуваючи себе не зовсiм добре, почервонiв. Вiн уже справдi встиг приревнувати Лесю до ревiзора i думав, що ревiзор зрозумiв його.
- Так! - нарештi промовила Леся.- Менi дуже обридла провiнцiя. Ви вгадали.
- Чому ж ви до Харкова не повернетесь? - спитав Топченко. Леся здивовано подивилась на ревiзора: мовляв, вiдкiля вiн знає, що вона вже жила в Харковi?
- Ви, мабуть, дивуєтесь мойому запитанню? - сказав ревiзор i тут же з'ясував, у чому суть.
Про Лесiне життя уже розповiв йому в б'єргальцi Валентин, i вiд нього ж вiн знає, що вона вже жила в Харковi. Бiльше того - за чашкою пива Бродський встиг уже познайомити його з найiнтимнiшими закутками свого життя.
Леся прекрасно знала чоловiка i знала, який вiн має язик, особливо напiдпитку, вона знала, що ревнивий Валентин все-таки любив трохи "позадаватись" серед товаришiв своєю дружиною i навiть поiнформувати їх про свої "спальнi справи", але вона не чекала, що вiн i з ревiзором, з зовсiм випадковою людиною, буде таким одвертим, i це її дуже образило. Правда, вона про це нiчого не сказала нi Валентиновi, нi Топченковi, але почуття незадоволення з Валентиновоi поведiнки не менш години залишилося в нiй.
Коли пiдiйшли до пристанi, Топченко, не кидаючи Лесiної руки, сказав, звертаючись до Сiрка i до Валентина:
- Ну, ви йдiть, мабуть, до пароплава, а ми станемо в чергу i купимо квитки.
- Що ви! - скрикнув, рушаючи до каси, Бродський.- Ви - наш гiсть! Квитки я сам куплю.
- Будь ласка! - одразу ж погодився ревiзор i, пропустивши вперед редактора, пiшов з Лесею до портового залу.
Уже в другий раз проревiв пароплав, i публiка валом повалила з площадки. На пiвдень їхали найрiзноманiтнiшi люди. Їхали мовчазнi селяни, їхали галасливi перекупки, що, спродавши овочi чи то фрукти, поверталися в свої села. їхали рiзноманiтнi дачники вiд робiтника до непмана включно, метушились на пароплавi i учнi тощо. Коли пароплав проревiв в третiй раз, Леся, ревiзор. Сiрко та Бродський були вже на верхнiй палубi. Нарештi пароплав заклекотав i рушив вiд пристанi.
Починався прекрасний лiтнiй день. На небi жодної хмари. Днiпро виблискував срiблом своїх широких вод i ловив поверхнею промiння веселого сонця. Зеленi береги посувалися вiд пароплава назад i пропадали десь в синiх димках обрiю, їхати треба було до четвертої зупинки, так що пароплав мусiв кiлька разiв пiдходити до берега.
Валентин купив квитки першого класу. Коли його спитали, чому першого, а не другого (їхати ж недалеко i користуватися з кают не прийдеться), вiн неохайно махнув рукою i сказав, що це "все одно". Мовляв, навiщо зважати на дрiбницi? Леся подивилася на чоловiка й подумала: "Якi ж тут дрiбницi, Валю, коли б цi дрiбницi дали менi можливiсть прожити з дiтворою ще один день?"
Сiрко, як тiльки зiйшов на пароплав, одразу ж одiйшов убiк i мовчки дивився на поверхню рiки. Вiн, очевидно, не хотiв заважати ревiзоровi в його розмовах з Лесею. Але Валентин, що далi, то бiльше ревнуючи дружину до Топченка, не вiдходив вiд ревiзора нi на хвилину i, як i ранiш, метушився зi своїми дотепами.
- Подивiться, якi пiкантнi дiвчатка! - сказав вiн, коли пароплав став наближатися до берега i коли на пристань висипав натовп мiсцевих дiвчат.Ви як? - пiдморгнув вiн оком ревiзоровi.- Охотник до бабочок?
Топченко прекрасно розумiв репортера, вiн розумiв, що Валентин уже ревнує його i намагається вiдтягнути його увагу вiд Лесi, але ревiзор з невимушеною очевиднiстю вiдчував свою перевагу над в'юнким репортером i тому, одверто i нахабно притиснувшись плечем до Лесi, так вiдповiв:
- Ви не помиляєтесь. Я охотник до бабочок.
Леся вiдчула, як їй неприємно стиснуло серце. I вона знала, що Валентин ревнує її до ревiзора, i вона вiдчула, що перед останнiм чоловiк її давно вже спасував, але зараз їй, як нiколи, хотiлось, щоб Валентин в ревiзорових очах стояв багато вище, хотiлось навiть, щоб вiн був переможцем у тiй внутрiшнiй нерiвнiй боротьбi, яка вже безперечно почалась мiж ним i Топченком. Правда, як про це вже сказано, Лесю давно не задовольняє чоловiк, але невже вiн в такiй мiрi нiкчемний, як це намагається пiдкреслити гiсть? Тодi як же дивиться на неї, на Лесю, яка кiлька рокiв не тiльки любила, але й до певної мiри поважала Валентина? Значить, i вона не бiльше, як смазлива провiнцiяльна дурепонька?
Леся повернулась до Валентина i, можна сказати, рiзко (так вона ще нiколи з ним не говорила) промовила: