- Валю! Треба все ж таки поважати свою дружину i не губити почуття людської гiдностi.
- Ти про що, Лесiчко? - не зрозумiв давно вже розгублений Бродський.
- Я говорю про "бабочок".
Валентин недоречно захiхiкав i пiдморгнув оком ревiзоровi, але Топченко зробив серйозне обличчя й сказав:
- Пробачте, товаришко Лесю! Ми i справдi далеко зайшли в своїх розмовах.
Здавалося б, на цьому iнцидент i треба було б лiквiдувати, але репортер раптом нi з того нi з сього образився. Власне, не нi з того нi з сього, а саме тому, що вже з годину вiдчував потребу на комусь зiрвати свою злобу i своє незадоволення з "нахабних" вчинкiв гостя, але все-таки вийшло, що наче б то нi з того нi з сього.
- Що це за фокуси? - сказав вiн грубо.- Скажiть, яка невиннiсть: про звичайнi природнi потреби при нiй не можна говорити? А ти хiба, Лесю, цими справами не займаєшся? Як же ти дiстала своїх двох дiтей? Лелека принесла на крилах? Хi-хi!
Леся спалахнула. Валентинова пошлятина обурила її надзвичайно, але вона нiчого на неї не сказала. Мовчав i ревiзор. Не находив потрiбним i далi сперечатися i Бродський. Сказавши свою недоречнiсть, вiн знову вiдчув нiяковiсть i, почервонiвши, пiшов до Сiрка, що стояв за кiлька крокiв вiд спiвбесiдникiв. Там вiн мовчки сiв на крiсло.
Таким чином, iнцидент все-таки було лiквiдовано.
Пароплав, висадивши на берег кiлькох пасажирiв, прийняв на палубу двох дачникiв i, прийнявши, рушив далi, на пiвдень. I що далi вiн посувався на пiвдень, то бiльше затягувало горизонти масивами сивих хмар. Треба було припускати, що, можливо, за якийсь час цi хмари насунуться на блакить ясного неба i зроблять грозу. Саме цiєї грози не хотiли нi Топченко, нi Леся, нi навiть Валентин. (Останнiй вже заспокоївся i тiльки зрiдка ревниво дивився на Топченка, що вiв розмову з його дружиною). Гроза безперечно не дала б можливости провести час так, як хотiлося б. Звичайно, хазяїн виноградникiв, Бергман, що до нього їхали, улаштував би непоганий пiкнiк i в своїх кiмнатах, але все-таки цей пiкнiк був би багато гiрший за той, що його хотiли улаштувати на свiжому повiтрi, i, значить, залишалося все-таки благати фортуну, щоб вона не зiпсувала грозою добрий день.
- Ви як гадаєте? - сказав ревiзор, звертаючись до Лесi.- Буде сьогоднi дощ чи нi?
- Я гадаю, що нi,- промовила Леся i усмiхнулася.
- Чому ж нi? Хiба ж не бачите, якi хмари купчаться на горизонтi?
- А тому, що я не хочу, щоб вiн був.- Леся повернулася до чоловiка i сказала: - Валю, чи не думаєш ти, що хмари купчаться на дощ?
- Нi,- кинув Валентин, пiдходячи до дружини.- Метеорологiчна станцiя запевняє, що тижнiв два буде стояти суха година.
Пiдiйшов i Сiрко. Зав'язалась розмова на тему: наша метеорологiя i її недосконалiсть. З цiєї теми перейшли на iншi. Говорили про врожай, про настрої серед селян, про колективiзацiю сiльського господарства. У всiх цих питаннях Топченко показував себе остiльки компетентним, що i тут Леся не могла не бачити його перевагу над чоловiком i редактором. Нарештi розмова перейшла на тему: виноградники Бергмана i "наше" вiдношення до виноградникiв. Виникла суперечка. Сiрко запевняв, що виноградарi нiчим не вiдрiзняються вiд звичайних куркулiв i що, значить, їх треба краще притиснути i не давати їм "потачки", як це робить, на жаль, центр. Топченко, що i в цiй справi добре обiзнаний був, теж квалiфiкуючи їх куркулями, все-таки не погоджувався з Сiрком. Нарештi, коли суперечка зайшла дуже далеко, ревiзор роздратовано кинув:
- Знаєте… пробачте мене, але крiзь вашi аргументи я бачу обличчя глибокої провiнцiї. Ви дивитесь на наше будiвництво не, скажiмо, з птичого польоту, а зi своєї мiсцевої дзвiницi.
Здавалося, що пiсля такої фрази хтось iз "провiнцiялiв" мусiв використати момент i присоромити Топченка, але i тепер нi Сiрко, нi Бродський - нiхто iз них не найшовся, що сказати ревiзоровi: першому тiльки незадоволено пересмикнулося обличчя, другий навiть льокайськи посмiхнувся.
- Звичайно! Звичайно! - пiдхопив Валентин.- Ми дiйсно дивимось на наше будiвництво з своєї мiсцевої дзвiницi, але… хiба нас в цьому можна обвинувачувати? Хiба ви так не дивилися б, коли б жили на провiнцiї?
- Я й не збираюся вас обвинувачувати,- сказав ревiзор i додав цiлком резонно: - Але я бачу, що ви вже погодились зi мною?
- Як так погодився? - мило посмiхаючись, мало не скрикнув Бродський.Який ви, їй-богу, пробачте на словi, демагог.
Суперечка знову обiцяла розгорiтися, але на цей раз її припинила Леся. Бачачи, що Валентин загубив здiбнiсть логiчно мислити i що далi вiн здiбний тiльки остаточно себе скомпромiтувати в очах ревiзора, Леся повернулася обличчям до правого берега i, не дивлячись нi на кого, сказала:
- Ви мене, товаришi, ображаєте. Ви забули про мене. Якi ж ви кавалери, коли досi нiхто з вас не запропонував менi навiть склянки квасу? Я страшенно хочу пити.
Топченко галантно розшаркався i, беручи Лесю пiд руку, промовив:
- Прошу до буфету… Може, ви вже й їстоньки хочете?
- Їстоньки я не хочу,- сказала Леся.- А квас я хочу пити на чистому повiтрi.
Жiнка сподiвалася, що ревiзор залишить її на кiлька хвилин, i вона дiстане можливiсть перекинутись двома-трьома словами з чоловiком (вона хотiла сказати Валентиновi, щоб вiн не показував себе таким нiкчемним перед ревiзором), але вийшло так, що по квас пiшов Сiрко, i вона знову примушена була спостерiгати продовження тiєї ж самої неприємної їй сцени.
До Берестечка залишилось версти чотири. Зупинок бiльше не передбачалося. Пароплав йшов так бистро, що за кiлька хвилин треба було висаджуватись, i тому пасажири, якi мусiли вилiзати на цю пристань, засуєтились. Почали збиратися i Сiрко та Валентин. Забравши кошики, вони пiшли до виходу. Бродський, звичайно, хотiв, щоб з ним пiшла i Леся, але цього не трапилося.
- Ми ще встигнемо,- сказав Топченко, затримуючи Лесю на верхнiй палубi.
Не турбуватись, на жаль, ревнивий Валентин не мiг, але вiн на цей раз найшов у собi досить такту, щоб не затриматись.
- Ви горiлку п'єте? - раптом спитав Топченко, пригадавши сценку з якогось прочитаного роману, спитав, коли бiля Лесi вже нiкого не було: нi редактора, нi репортера.
- А вам для чого це? - сказала Леся.
- Та ви ж, здається, в своїх кошиках везете й горiлку?
- Нi. Не п'ю. А горiлку веземо спецiяльно для виноградарiв. У них, крiм вина, нiчого нема: нi пива, нi горiлки… Ви, мабуть, теж не п'єте?
- Нi, п'ю.- Топченко запалив папiросу i далi поцiкавився.- А ваш чоловiк теж п'є?
- А це вам для чого?
- Та… так! Мiж iншим. Хочу знати, для кого ви везете горiлку. Леся усмiхнулася.
- Я ж вам сказала, для кого: для виноградарiв.- I раптом додала: - А ви хочете, щоб мiй чоловiк напився до неможливости? Це останнє запитання вирвалось несподiвано навiть для самої Лесi. Правда, вона допiру думала, що безвiльний Валентин i справдi може напитися до неможливости i тим самим остаточно скомпромiтувати себе в очах "товариша iз центру", але подавати таке запитання все-таки не слiд було: по-перше, в кращому разi вона цим видає себе з головою i дає зрозумiти ревiзоровi, що боїться за чоловiка, а по-друге… нi, "так вiн не може подумати"!
Але Топченко саме "так" i збагнув її запитання.
- Боже борони! - сказав вiн.- Я на вас зовсiм не претендую i особливо тодi, коли ваш чоловiк п'яний "до неможливости".
Леся почервонiла. Бесiда принiмала дуже неприємнiй характер. Ясно було, що Топченко не залицявся до неї, але залицявся так мамуловато, що вона нiяк не могла на нього трохи не образитись.
- Знаєте… ходiмте до виходу,- сказала вона, рушаючи з палуби. Але ревiзор, нiби нiчого не трапилось, взяв її пiд руку i спокiйно промовив:
- Ходiмте! Зараз, мабуть, повернемо до берега. Пароплав i справдi брав курс на голу скелю, що бiля неї метушилися люди. Скоро вiн заревiв i плавко пiдiйшов до пристанi.
- Хто зупиняється в Берестечку? - закричав кондуктор.
- Берестечко!
Канати полетiли на берег i пароплав, заклекотавши, зупинився.
III
Виноградники Бергмана, що до них, висадившись на берег, прямувала компанiя, лежали приблизно на пiвтори версти вiд пристанi. Дiйшли до них за дуже короткий час.