Виноградар став тут перелiчувати всiх вiдповiдальних осiб, що побували в Берестечку i що "так симпатично" ставилися до нього. А перелiчивши, пiдiйшов до одного iз головних питань.
- Ви тiльки подумайте,- сказав вiн.- За офiцiйними даними, скажiмо. Дагестанської республiки робiтник в Кизлярi дiстає 50 копiйок в день, в Дагестанi середня цiна 1 карбованець. А у нас по сiмнадцятирозряднiй сiтцi з спiввiдношенням 1:8 рiчнi робiтники по 1 розряду дiстають 18 карбованцiв. Це нормально? Як ви гадаєте?
- Нiчого я не гадаю,- сказав ревiзор, ще раз нарочито позiхнувши i зиркнувши на Лесю, що йшла, кудись мрiйливо поглядаючи своїми трохи гарячими вiд вина очима.Ви яснiш кажiть.
- Будь ласка! Я вас вже поiнформував про дагестанськi норми Слухайте нашi. Пiдрiзник у нас дiстає 2 карбованцi 48 коп. плюс 27% себто 67 коп. (начислення на всю зарплату складають: соцстрах - 16%, на утримання робочкома i ведення культроботи-5 1/2% утримання будинку вiдпочинку- 1%, стипендiяльний фонд- 1/2% будiвля нардому-?%, помешкання робочкому i утримання столу роботодателiв - 3 1/2% - всього 27%) - отже, 2 карб. 48 коп. плюс 67 коп.- 3.15. Купоросники, сапальники, терпiйники…
Виноградар не вгомонявся. А коли вiн пiдiйшов до довiйськових цiн i сказав, що пiдрiзник дiстав вiд нього "тiльки 1 карб.", Леся по вернулась до нього i кинула:
- До вiйни вiн дiставав 1 карб., тепер 2.48 (27% до рук його не попадає). Невже ви гадаєте, що це вже таке велике збiльшення, коли взяти на увагу, що курс довiйськового карбованця був вищий i ще революцiю саме для робiтникiв та селян i роблено?
- Справедливо! Цiлком справедливо,- заметушився виноградар.- Але увiйдiть i у наше становище.
Але лагiдна Леся на цей раз не захотiла "увiйти в становище" i подякувавши Бергмановi за iнформацiю, чемно вклонилася i пiшла з Топченком на дальнiй виноградник.
Пiвденне гаряче сонце почало вже падати, але ще стояла шалена спека. На небi жодної хмари, в повiтрi жодного хижака, наче вимерле все. Сипучi пiски дюнами посувалися праворуч, i в цьому безмежному степу не було їм нi кiнця, нi краю. I коли б не винограднi лози, що участками витикались то тут, то там, здавалося б, що це не надднiпрянський степ, а сама пустельна Сахара. Словом, далi йти не можна було, i тому ревiзор i Леся повернули до Днiпра. I, як тiльки вони ступили на високий берег, одразу повiяло холодком. I одразу ж розмову повернено було на вiдношення Валентина до своєї дружини.
- Це все-таки, їй-богу, домостроєм вiдгонить,- продовжував ревiзор, сiдаючи бiля Лесi, що вже, найшовши тiнь, вмостилась на береговiй травi.Як хочете, а я вас все-таки вважаю за iдеальну жiнку. Такi жiнки залишились тiльки на провiнцiї.
Леся розумiла, що Топченко просто говорить їй комплiменти, що Топченко, повернувшись до Харкова, забуде про неї i саме на другий день, i все-таки Леся з задоволенням слухала ревiзора, i все таки вона слухала б його без кiнця.
- Я, знаєте,- говорив далi Топченко, наче невзначай притискуючись плечем до Лесиного плеча,- я… власне, менi… нiколи не везе з жiнками! Ви, очевидно, хочете спитати, для чого це я говорю? Вiдповiдаю одверто: я заздрю вашому чоловiковi.
Леся знала, що ревiзор хоч, може, й не бреше, але у всякому разi "трохи" перебiльшує, i все-таки їй приємно було слухати його: хоч як там, а його, самоупевненого i нахабного, не можна рiвняти з Валентином, нiкчемним i справдi безпорадним провiнцiалом. Боже мiй, як Лесi боляче i неприємно дивитись сьогоднi на чоловiка! Так боляче, що вона з охотою ще випила б вина: вино ще бiльше затуманить голову i серце ще скорiш заб'ється.
Леся так i зробила: повертаючись до Бергмана, вона завiтала з ревiзором до одного iз виноградарiв i там випила ще одну пляшку вина. I Леся не помилилась: свiт тепер постав перед нею уже в надзвичайно прекрасних фарбах.
Але Леся помилилась, думаючи (а вона про це таки думала), що Валентин зустрiне її розгнiваними очима: ревнивий репортер, розгубившись остаточно i не знаючи, як вiн має припинити залицяння ревiзора до дружини, "з горя" напився i лежав в Бергмановому саду, як то кажуть, без нiг. Друга новина, якою зустрiв Лесю i Топченка виноградар, була та, що мовчазний Сiрко, залишившись сам, пiшов на пристань i вiдтiля моторкою поїхав додому.
- От тобi й маєш! - сказав Топченко.- Так багато чекали вiд пiкнiка, а вийшло, а вийшло, пробачте на словi, пшик. У вас на провiнцiї завжди так улаштовують пiкнiки?
Ревiзор говорив це ображеним голосом, але трохи сп'янiла Леся розумiла, що вiн дуже задоволений з такого фiналу i що кращого вiн i не бажав. Цi новини прийняла з задоволенням i Леся; i їй приємно було залишитись з ревiзором сам на сам на декiлька годин, але i вона це глибоко заховала бiля свого схвильованого серця.
- Ну, що ж,- сказав ревiзор,- нам залишається тiльки подякувати хазяїновi за гостиннiсть i йти на пристань… Коли тут пароплав буває?
- Може бути за годину, а може i за три! - вiдповiв Бергман.- Це залежить вiд Херсона.
- Коли так, то давайте помаленьку рушати. Я сьогоднi обов'язково мушу виїхати до Харкова.
IV
З Валентином була велика морока: вiн нiяк не мiг пiдвестися. Лаявся, щось бурмотiв i нiкого не пiзнавав. I тiльки за допомогою Бергмана його вдалося довести до пристанi. Там вiн лiг на траву i захропiв. За якийсь час вiн раптом прокинувся, заложив в рот два пальцi i, зробивши бiля себе калюжу, знову заснув.
- Як це противно! - сказала Леся, зиркнувши на чоловiка, i зробила гримасу незадоволення.
- Прекрасного малувато,- кинув Топченко i запропонував женщинi одiйти пiд тiнь дальшого дуба.
Вони вже сидiли бiля пристанi години пiвтори, а пароплава не видно було. Вони просидiли ще з годину, але й тодi пароплав не появлявся. Нарештi почало темнiти. Зайшло сонце, спалахнув десь далеко на днiпрових водах маяк, i заблищали зорi. З села висипали дiвчата та хлопцi й, згрупувавшись бiля пристанi, стали розважатись пiснями й танками. Пароплав, очевидно, спiзнявся на кiлька годин. Валентин не прокидався.
- Як химерно зараз бiля цiєї глухої пристанi,- сказала Леся.- Химернi i зорi, i небо, i це голубе повiтря, i води Днiпровi - i все. Ви вiдчуваєте?
- Як же! Безперечно! - кинув ревiзор, наче невзначай положивши свою руку на руку Лесiну.- Я теж вiдчуваю.
- I знаєте,- мрiйливо поглядаючи кудись, говорила далi Леся,- я думаю, що все нещастя людське тiльки в тому, що серед них багато провiнцiялiв. Коли б, скажiм, всi вони жили в таких городах, як Харкiв, вони б не знали моїх мук. Провiнцiя звужує кругозiр.
- Особливо такi… в такiй родинi,- обережно додав Топченко. Леся раптом повернулась до ревiзора i сказала:
- Нє, ви говорiть прямо: i особливо звужують такi чоловiки, як Валентин. Ви мене цим зовсiм не образите.- Леся зiдхнула й додала: - Так, товаришу. Я хочу зараз говорити одверто: менi дуже боляче, що Валя не вмiє себе так тримати в компанiї, як… ну, от ви, скажiм.
Топченко замахав руками. Мовляв, вiн теж людина з чималими хибами, брати його за зразок нiяк не можна. Але говорив вiн це так, що в цьому самознищеннi можна було бачити тiльки бажання показати свою надзвичайну скромнiсть. Скромнiсть Леся бачила, але бажання показати її вона не помiчала - i тому, що на неї так сильно вплинуло вино, i тому, що в цей вечiр все їй здавалось прекрасним, крiм, звичайно, п'яного Валентина.
Рушили вони вiд Берестечка тiльки о 10 годинi вечора: так запiзнився пароплав. З Валентином була нова морока: його ледве-ледве втягли в каюту, i то зарання поговоривши з капiтаном i взявши в нього вiдповiдний дозвiл. Як тiльки вiн добрiв до свого лiжка (в каютi), знову одразу ж заснув. Леся i Топченко залишились на палубi.
На землю зiйшла мiсячна нiч. Днiпровi води взялися блиском дiаманта i клекотали пiд колесами пароплава.
Було тихо: тiльки легенький вiтерець ласкав обличчя. На верхнiй палубi нiкого не було, так що ревiзор i Леся залишилися тет-а-тет.
- Я вас розумiю! - сказав ревiзор, знову притискаючись до Лесi плечем.- Розумiю ваше нещастя. З вашим характером i з вашею вдачею - вам жити не в цьому болотi, що ви в ньому живете. Вам жити…
Ревiзор взяв Лесiну руку i нiжно стиснув її. Вона не бачила бiля себе нiкого, вiдчувала, як їй спалахнуло обличчя, i вiдповiла ревiзоровi тим же.