- Ви така прекрасна женщина,- говорив далi ревiзор.- Ви… Починалась звичайна iсторiя: п'яний чоловiк не мiг пiдвестися, а трохи пiдпила i зневiрена в чоловiковi жiнка з охотою приймала залицяння хоч i стороннього, але вже до певної мiри симпатичного їй мужчини. За деякий час ревiзор уже обiймав Лесю, а ще за деякий час вiн ризикнув її й обережно поцiлувати. Тепер вони вже нiчого не говорили i красномовно мовчали. Вони тiльки кидали швидкi погляди то в ту, то в другу сторону, боячись, щоб хтось не наскочив на них.
Але боятись не приходилось. В залi першого класу нiкого не було, нiхто не виходив i на палубу. В першому i другому класi їхало народу малувато, а тi, що їхали, вiдпочивали по своїх каютах. Тiльки на палубi третього класу чути було голоси та зрiдка доносилась вiдтiля зажурна пiсня якоїсь селянської дiвчини, що їхала на пiвнiч.
Як так трапилось, що Леся хутко пiддалась на залицяння стороннього мужчини, сама Леся, мабуть, не зумiла б вiдповiсти, але Топченко знав, що, не випий Леся стiльки, скiльки вона випила, i не поводься з нею Валентин так, як вiн поводився сьогоднi, iз залицяння, безперечно, нiчого б не вийшло, саме тому ревiзор i поспiшав використати момент. Вiн уже не тiльки цiлував Лесю, але вiн, набравшись нахабства, вже й пропонував їй на вухо зайти до його каюти i "там трохи полежати".
- Що ви говорите! - з жахом промовила жiнка i сама вiдчувала, що вона зовсiм не жахається, що вона таки зайде до каюти Топченка i що там трапиться те, чого так боявся ревнивий Валентин, коли вiдпускав її з ревiзором до виноградникiв.- Що ви говорите?
- Лесiчко! - шепотiв Топченко.- Ну, скажи менi (вiн уже говорив їй "ти"): чому ти не хочеш пiти зi мною? невже ти любиш свого чоловiка?
- Так. Я люблю його. Не говорiть менi цього. Я не пiду. Леся величала ревiзора на "ви" i пручалася. Але ревiзор i сама вона - обидвоє вони знали, що з цього пручання нiчого не вийде, що вони таки пiдуть до ревiзорової каюти. Нарештi, коли Лесiне обличчя мало не згорiло вiд ревiзорових поцiлункiв, вона раптом тремтячим голосом промовила:
- Я згодна. Тiльки спершу пiдiть i взнайте, чи не прокинувся Валя.
Топченко поспiшно рвонувся i пiшов до репортера. Леся залишилася сама. Вона пiдiйшла до бильця i сперлась на нього. Нервовий дрiж охопив всю її iстоту. Якось так просто виходило, нiби в цьому нiчого поганого й надзвичайного не було, i все-таки вона знала, що робить щось непоправиме, жахливе i злочинне.
Пароплав поспiшно повертався на пiвнiч. Розсiкаючи тихi води днiпровi, вiн ритмiчно клекотав своїми колесами. Мiсяць уже давно зiйшов i остаточно задiамантив поверхню рiки. Даль була напiвтемна, зрiдка вискакував огник якогось маяка i булькав своїм привабливим свiтлом. Берегiв не видно було - вони посунулись в сторони, i тiльки коли пароплав пiдходив до якогось iз них, на око падали неяснi силуети темних дерев.
Топченко скоро повернувся i, обiймаючи Лесю, сказав, що Валентин мiцно спить.
- Ви певнi, що вiн мiцно спить? - спитала тремтячим голосом Леся.
- Так. Ми можемо бути цiлком спокiйними. Залишалося йти до ревiзорової каюти, але жiнка ще вагалася i тому, пiдвiвши Топченка до бильця, сказала:
- Ви розумiєте, що ми хочемо робити?
- Розумiю.
- I вам не страшно? - Леся в цей момент тремтiла в нервовiй зимницi.Вам не страшно? А я - скажу вам одверто - я дуже боюсь!
- Ну що ти, Лесiчко! - сказав ревiзор, обiймаючи i пригортаючи до себе жiнку.- Це ж, Лесiчко, мiщанство.
- Ви цiлком переконанi, що це i справдi мiщанство?
- Цiлком.
- Ну, а як я себе буду почувати пiсля того, як це трапиться? Ви над цим подумали?
Топченковi Лесiна поведiнка не зовсiм подобалась. Будучи нетерплячою людиною, вiн далi не мiг чекати i тому схитрував:
- Коли ви боїтесь чи то не хочете вiддатись менi, то… не треба.
- Нi,- тихо сказала жiнка,- я хочу i я вже не боюся. Ревiзор обняв Лесю i, взявши її пiд руку, обережно потяг її до своєї каюти…
Та не пройшли вони i трьох крокiв, як їм назустрiч хтось пiшов. Вони зупинились. I Леся, i ревiзор подумали, що iде Валентин, i, зупинившись, ревiзор приготовився щось говорити, а Леся, спалахнувши огнем чистоти, вирiшила сказати чоловiковi всю правду i сказати йому, що вона вже не любить його, розповiсти йому, який вiн нiкчемний, i що вона уже далi не може з ним жити. Вона вирiшила навiть запропонувати йому не перешкоджати їй вiддатись Топченковi. Цi мислi, метнувшись в жiночiй головi з хуткiстю блискавицi, навiть заспокоїли Лесю. Але, коли з ними порiвнялась людина, вони побачили, що це - не Валентин: хоч обличчя пасажира й не видно було, але вiн був досить високого зросту i в цьому сенсi нiчого спiльного не мав з репортером. Проте зустрiч все таки мала свої наслiдки. Пасажир, порiвнявшись з Лесею i ревiзором, несподiвано кинув:
- Це ви, Топченку?
- Я! - вiдповiв ревiзор i раптом, кинувши Лесiну руку, побiг до пасажира.- Семене Петровичу? От не сподiвався вас бачити!
- А ви ж це як попали сюди? - суворо сказав той, що його ревiзор назвав Семеном Петровичем.- Менi здається, ви вже давно мусiли бути в Харковi?
Ревiзор заюлив. Видно було, що перед ним стоїть його начальник. Вiн став вибрiхуватись. Вибрiхувався вiн якось мамуловато, а юлив саме так, як в день перед ним юлив репортер i почасти Сiрко. Навiть гiрше за них. Вiн навiть не попрохав у Лесi пробачення i пiшов зi своїм Семеном Петровичем, нiби з ним, з ревiзором, нiколи й не було жiнки.
- Семене Петровичу! - говорив десь ревiзор,- даю вам чесне слово, що я їздив по справах. Я…
Але Леся уже нiчого не чула. Спершу її цей випадок так приголомшив, що вона навiть одразу протверезилась, але потiм, не бачачи з собою Топченка, вона вiдчула, як їй знову боляче, надзвичайно боляче, заскемiло в грудях. Не тому заскемiло, що не трапилося те, що могло трапитись, а тому, що ревiзор, якого вона взяла за людину виняткової вдачi, за людину, яка принаймi нiчого спiльного не має з Валентином, був, як виявилось, звичайним чиновником i навiть бiльше: мабуть, гiршим за її чоловiка.
"I це я йому допiру хотiла вiддатися?" - зло усмiхнувшись, подумала Леся.
I побачила вона раптом життя в його звичайних, непiдроблених фарбах i побачила, що люди цього життя всюди, завжди до смiшного однаковi. Леся схилилась на бильце i подивилась в даль. Даль була напiвтемна. Тiльки десь дуже далеко, мало не бiля Кiчкасу, блимав рiчний маяк. Леся замислилась. За п'ять хвилин прибiг ревiзор i, положивши свою руку на плече жiнки, сказав:
- Пробач мене, Лесiчко. Я… зустрiв свойого бурбона i примушений був… Ну, словом, я вже вiльний. Ходiм.
Леся обережно зняла зi свого плеча ревiзорову руку, мовчки подивилась в обличчя свого кавалера i, схилившись на бильце, тихо заплакала.
З ЛАБОРАТОРIЇ
Письменник вирiшив написати роман. Письменник був не зовсiм бездарний (так принаймi авторитетна критика заявила) i безперечно близький пролетарiатовi.
- Але про що писати? - подумав письменник.- Про старi часи?
Нi в якому разi! Про буденнi, непомiтнi дрiбницi? Нi за що! Треба писати про великi подiї наших днiв.
Хто робить подiї - письменниковi вiдомо: їх робить робiтничо-селянська маса! Вiдомо йому i за чиїм проводом: за проводом комунiстичної партiї.
Отже, в його романi головними дiйовими особами будуть виступати партiйцi. Це по-перше. По-друге, треба вирiшити, яку подiю вiн вiзьметься описувати. Тут письменник замислився.
- Ага! - раптом сказав вiн.- Я опишу початок реконструктивної доби.
Ця iдея (описати початок реконструктивної доби) йому дуже сподобалася: вона давала йому можливiсть показати не тiльки сильних людей нашого часу, але й без великої затрати енергiї показати опозицiонерiв (головними ж героями мусять виступати партiйцi), без великої затрати енергiї тому, що тодi ж, на початку реконструктивної доби, опозицiонери виступали зi своїми самовпевненими заявами одверто, нахабно й неприховане.
Словом, iдея єсть, i iдея не погана. Залишається ще розв'язати таке питання: в якому планi писати - сатиричному чи в психологiчному? Була потрiбна сатира (були ж негативнi типи), але й без психологiї письменник нiяк не мiг обiйтися. Як вiн, скажiм, покаже такого опозицiонера, який з душевними болями й стражданнями находить правильну лiнiю? Тодi письменник вирiшив поєднати два плани. I вирiшивши так, вiн став, як то кажуть, роман "виношувати". "Виношував" вiн приблизно рiк. На кiнець року вiн мав цiлковите уявлення про героїв свого оповiдання, мав зав'язку й загальний план, нарештi мав зошитiв з 5 рiзних замiток для своєї роботи.