I так, мовчки, вони простояли в коридорi мало не з пiвгодини, себто до того часу, аж поки стих грiм i злива покинула бушувати за вiкном. Нарештi Марченко зробив рух уперед з бажанням вийти на вулицю.
- Почекайте, товаришу,- скинулась Спиридонова.- Як же це так? Ви самi йдете? - Жiнка так пильно й з такою тривогою дивилась на мужчину, нiби його вiдповiдь вирiшила питання її життя й смерти.
- А з ким же я пiду? - сказав Марченко.
- Хiба нi з ким?
- Ви, очевидно, на себе натякаєте? Можу й з вами.
Спиридонова зиркнула на коридорне вiкно i, нiкого не уздрiвши в ньому, на мить затримала руку мужчини i, затримавши, погладила її.
- Ви обiцяєте зараз зайти до мене? - сказала вона.- Обiцяєте?
Марченко похитав головою, наче й справдi перед ним стояла не доросла жiнка, а маленька дiвчинка, i промовив:
- Ах, яка ви невгомонна! - промовив вiн.- I коли ви вже нарештi виправитесь. Га?.. А втiм, де ви зараз живете? Там же?
Вiн "там же" пiдкреслив так, наче жiнка в якомусь сенсi жила ранiш в зовсiм безнадiйному мiсцi.
- Там же,- хутко проказала вона й з запитанням подивилась на нього.Так як же, зайдете?
- Добре! - сказав Марченко.- Ходiмте!
Жiнка взяла за рукав свого спiвбесiдника, уважно провiрила йому очi й раптом швидкими кроками кинулась до дверей. За мить вони були на вулицi.
2
Поставивши крапку, письменник з полегшенням зiдхнув, запалив цигарку й став перечитувати свiй перший роздiл. Прочитав раз, прочитав удруге. Раз прочитав з захопленням: особливо подобався йому лiричний початок. Зате остання читка принесла йому багато неприємностей. По-перше, його прикро вразили настовбурченi претензiйнi "магiстралi" i всякi такi викрутаси з "бродячими псами"; по-друге, вiн незадоволений був з "велетня": чому це обов'язково нова людина (а з Марченка вiн i хотiв робити саме нову людину),- чому це нова людина мусить ходити на котурнах? Не подобалась йому неприродна зустрiч з Ярутою та й сам Ярута не подобався: мовляв, навiщо його робити професором? Дешевою здалася йому i iнтрижка з "поки що невiдомою читачевi" Катрею Жуковою.
- А Лiда Спиридонова? - подумав письменник.- Що це таке? Хiба це опозицiонерка (та хоч би й та, що кається!)? Та це ж персона з бульварного роману.
Письменник остаточно губив голову й думав уже, наперекiр авторитетнiй критицi, що вiн страшенний бездара й що вiн нiколи не напише роману з сучасного бурхливого й надзвичайно цiкавого життя. Як вiн напише роман, коли йому бракує вмiння показати людей свого часу, коли обертається в колi фраз, що на вуха не налазять?
Покинувши стiл, письменник скинув штани, натягнув на себе ковдру й почав робити собi сон. Але заснути вiн довго не мiг: болiла голова i вiд важких думок, i вiд папiросного чаду: пишучи перший роздiл, вiн спалив три пачки папiрос, що обiйшлося йому, до речi кажучи, 2 карб. 55 коп. (ч. 2). Заснув нарештi письменник, коли вже пiдвелося сонечко, i заснув у гнiтючому настрої. Сон був тривожний й на подив фантастичний. Снилось йому, що вiн скiнчив свiй роман i що критики за цей роман назвали його генiальним поетом. Отже, коли письменник розплющив очi, вiн, по-перше, дуже шкодував, що сон не продовжився, а по-друге, вiдчув прилив нової енергiї. Письменник сказав:
- Я вчора даремно турбувався. Нiчого подiбного! Роздiл перший - роздiл прекрасний. Треба, значить, роман продовжувати. Сказавши так, письменник знову сiв до столу i написав:
Роздiл другий
Вийшли вони з професорового коридора саме в той час, коли над городом пролiтали останнi пера розiрваних хмар i коли бiрюзове небо i пiсляобiднє сонце почали вже прориватись на брук i винувато посмiхатись до публiки. Вулицi шумiли такими величезними потоками весняної води, що не можна було нi пройти, нi проїхати. По всiх кiнцях дзюрчали ринви i пропускали останню воду з добре обмитих водою покрiвель. Публiка, як i треба було чекати, стояла ще пiд навiсами i безпорадно топталася на мiсцi. I тiльки, коли трохи зiйшла вода i коли домовласники почали виносити на тротуари дошки та робити з них iмпровiзованi мостики, город потроху зашумiв.
Звичайно, i нашi напiвзагадковi герої дiстали можливiсть рушити по тротуарах теж дуже згодя. Вони ще довгий час стояли бiля квартири професора i, як i досi, скупо перекидались словами. Проте з їхньої розмови остаточно виявилось, що, по-перше, обидва вони партiйцi, i по-друге, що Спиридонова колишня опозицiонерка. Виявилось також, що Марченко ранiш зустрiчався з Спиридоновою тiльки на кущових зборах партiї i що там вiн декiлька разiв виступав проти неї i виступав, до речi, не без успiху. Мало того: i захворiла Спиридонова, як виявилось (принаймi зi слiв тiєї ж Спиридонової), саме пiсля однiєї зустрiчi з Марченком на кущовому зiбраннi, де вiн її публiчно назвав "контрреволюцiонеркою". Про те ж, як вона так близько взяла до серця його рiзкiсть i навiть скоро пiсля того (цю iнформацiю дала та ж таки Спиридонова) мусiла йти до Сабурової дачi, вiн, як вияснилось, нiчого не знав до цього часу, бо в домашнiй обстановцi вiн нiколи з нею не зустрiчався, а поцiкавитись йому й на думку не спадало.
- Ну i прекрасно! - тихо промовила Спиридонова.- Вам i цiкавитись не треба.
- Чому ж не треба? Я не такий вже мiзантроп, як це вам здається.
Марченко винувато посмiхнувся i навiть трохи почервонiв. Остання фраза вирвалась йому, очевидно, зовсiм несподiвано й, у всякому разi, проти його волi.
- Не треба, товаришу,- ще тихше сказала Спиридонова.- Це не ваша справа… А втiм, про це iншим разом поговоримо. Тепер скажiть менi от що: ви знаєте, де я зараз працюю?
- Ну?
- Ви просто будете реготати… їй-богу!.. От вгадайте! Вона засмiялась тихим, глибинним та неприємним смiхом i, переплигнувши через калюжу, раптом зупинилась. Стрiлки її химерних брiв знову вп'ялися їй в зачiску. Марченко цiлком щиро сказав:
- Де ви зараз працюєте - я не знаю… Але, на жаль, не знаю, й чому ви зараз засмiялись.
- А вас це дуже цiкавить?
- Як би вам сказати… Не то щоб дуже… Просто рiдко менi приходиться сам на сам зустрiчатися з такими людьми…
- А чому вам прийшла така мисль? Чи, може, у мене таке вже чудне обличчя?
- Як би вам сказати,- Марченко незадоволено подивився на прохожих i на Спиридонову.- Чудненьке трохи.
- В чому ж ви це "чудненьке" добачаєте?
- Як би вам сказати… Очi у вас, скажiм, хоч i незрозумiлi трохи, але це все-таки звичайнi безцвiтнi очi. Нiс - рiвний i… теж звичайний. Брови… От, мабуть, брови!
Вiн раптом посмiхнувся. Видно було, що таких розмов йому й справдi ще не приходилось вести.
- Так де ж я зараз працюю? - кинула Спиридонова, i здалося, що вона зовсiм не слухала свого супутника i що в той час, коли вiн говорив, вона й справдi, дивлячись в землю, про щось iнше думала i що ставила йому запитання цiлком механiчно.
- Не знаю! - трохи незадоволено кинув той.
- Але, може, ви тодi знаєте, де я ранiше працювала?
- Знаю.
- Серйозно?.. Ну, так чому ви не говорите? - з зовсiм невиправданим гнiвом сказала жiнка.- Чому ж ви мовчите?
Мужчина здивовано подивився на свою супутницю i, нiчого не промовивши, зробив рiзкий рух у сторону.
- Ви хочете мене залишити? - перелякано промовила Спиридонова й схопила Марченка за руку.- Не робiть цього, товаришу! Благаю вас, не робiть!.. А то… їй-богу, закричу на всю вулицю!..
В її очах було стiльки рiшучости й стiльки упертости, що мужчина, зиркнувши на неї, вже не сумнiвався - вона й справдi може закричати на всю вулицю. I вiн - кремезна людина - вiдчув себе зараз перед нею таким безпорадним, що тiльки приходилось поступитись перед жiночими чудiйствами.
- Ну, не хвилюйтесь, будь ласка! - сказав вiн.- Я й не думаю залишити вас.
- От i добре. Дякую,- промовила Спиридонова, якось враз заспокоюючись.