- Дякую сердешно… А працюю я,- несподiвано додала вона,- щоб ви знали, в канцелярiї? Правда, смiшно?..
- По-моєму нiчого тут смiшного нема,- похмуро заперечив Марченко.
- Хiба?.. А по-моєму… смiшно… Ну, яка ж з мене канцеляристка? Ну, скажiть? Хiба я умiю, скажiм, писати якiсь циркуляри! Нi! Хiба я умiю, скажiм, стукати на друкарськiй машинцi? Нi! Нарештi, хiба я у входящих та сходящих щось розумiю? Буквально нiчого! Так сиджу собi i пишу, що менi пiдкажуть… Знаєте, як в дитинствi пiдказували нам, коли ми не хотiли вчити урокiв… I ви думаєте, менi це легко? Га? - Це ж жах! - раптом мало не крикнула вона й схопилась руками за голову.- Це - жах! Це бiлий жах!
- Ну, заспокiйтесь! Заспокiйтесь! - Марченко остаточно розгубився й розвiв руками.- Не знаю, що й робити з вами.
- Що вам зi мною робити?.. Ви не знаєте? Так тодi я вам пораджу… От скажiть менi, я - маленька?.. ну, чого ж ви мовчите? Я - маленька?
- Ну, ладно, маленька.
- Ну, так от: берiть мене, маленьку, несiть мене до мосту i вкиньте в Лопань… Добре? I побачите ви тодi, як далеко-далеко занесе мене весняна каламуть… I не буде тодi Лiди Спиридонової нiколи! Ви мене розумiєте? Нiколи!
Останнi слова вона майже прошепотiла. Вона подивилась на свого супутника очима, повними страждання, i стрiлки її химерних брiв на цей раз не розлетiлися до зачiски. Її безцвiтнi очi якось миттю погасли. Промовила вона свою останню фразу з великим почуттям, але в тонi її голосу прозвучало тiльки одне: мовляв, туди їй i дорога - Лiдi Спиридоновiй!
- Що значить - не буде Лiди Спиридонової - сказала вона.- Що значить - нiколи, нiколи не буде Лiди Спиридонової?.. Про це я вас, товаришу, поiнформую колись, а зараз - ходiмте!
Вона взяла його пiд руку, i вони пiшли. I чи то Марченко не вмiв як слiд ходити, чи то вона не находила в собi енергiї й бажання мiцно притиснутись до нього - у всякому разi, вони йшли "пiдруку" приблизно так, як iде слiпий з проводирем. Спиридонова мовчала.
Над городом уже стояло чисте небо i сонце розкидало свої теплi промiння. Пiслядощове повiтря пахло тим ледве вловимим i надзвичайно приємним запахом, що завжди асоцiюється з народженням нового, досi невiдомого життя. Всюди шелестiв симпатичний мiський гомiн i всюди, пiд ногами веселих балакучих пiшоходiв, тротуари фаркали бризками дощової води. I не тiльки асфальт, але i звичайний сiрий булижник почав блискати й переливатися в срiбних ромбиках вiдзеркаленого сонця. На темно-синiй грозовiй полосi пiдвелася, як i завжди прекрасна, райдуга й, закоронувавши город, урочисто повисла в прозорому етерi. Уже бiгли автобуси, дзвенiли трамваї й мiж ними метушилися вiзники.
Спиридонова, що деякий час iшла в задумi й мовчки дивилася в землю, раптом сказала:
- Ну от - i пройшов потоп! I пройшла злива. Все змило! Рiшуче все! I нема бруду. Правда? I хоч трохи зимно (вона здригнулася, бо одiж її i справдi ще не зовсiм пiдсохла), але зате якось легко стало дихати. Правда?
I боячись, що супутник не зовсiм її зрозумiє, вона тут же поспiшила додати:
- Я, звичайно,- сказала вона,- говорю не про цю сьогоднiшню зливу, що допомогла нам зустрiтись,- я говорю про iнший потоп… Ви вже… збагнули?
- На жаль, мабуть, не зовсiм,- сказав Марченко.
Спиридонова засмiялась. Вона засмiялась тим же неприємним смiхом.
- Як же так не зовсiм? Ну?..- вона вмить вхопила його за руку й прошепотiла.- Ах ви Потопчику! Вас не Потапом, а Потопом треба було б назвати.
Мужчина здивовано подивився на Спиридонову i промовив:
- Яка ви чудна дiвчина… їй-богу!
- От бачите! - пiдхопила Спиридонова.- I ви кажете, що я чудна. I всi кажуть. А я от думаю, що непросто непорозумiння. I я вам, коли хочете, доведу… Ну от, скажiм, так: ви знаєте, що вас чекає в моїй квартирi?.. Саме в тiй, куди я вас зараз веду? Не знаєте?..
- Не знаю!
- Уявiть собi,- усмiхнулась Спиридонова,- я теж не знаю. Веду… i не знаю. А втiм, досить, давайте ще помовчимо.
Вона сказала це останнє таким тоном, що Марченко вже не наважувався розпочинати нову розмову, i тому дальшу путь вони продовжували мовчки.
З вулицi Карла Лiбкнехта вони звернули й пiшли по глухих нагiрних заулках. На пiвдороги до квартири Спиридонової їх наздогнав мужчина з важкою текою в руцi. Власне, назвати цього нашого нового героя мужчиною якось важко було: вiн скорiш подiбний був на обпатране курча, але у всякому разi вияснилось, що це не хто iнший, як "вiдомий харкiвський опозицiонер" (так принаймнi автор про нього не раз чув) - Коля Хрущ. Держав вiн голову на лiвому плечi i чи то весь час чомусь дивувався, чи то весь, час збирався комусь розповiсти щось надзвичайно секретне.
- Драстуйте! - сказав вiн, рiвняючись iз Марченком (мiж iншим, "драстуйте" вiн вимовляв, як - "драстє").
- От i Коля,- зрадiвши, кинула Спиридонова.- Це - до речi: ти менi, Коля, дуже потрiбний.
Товарищ Хрущ враз почервонiв, наче потреба, яку вiдчувала Спиридонова, носила надзвичайно iнтимний характер.
- Я знаю, Лiдусю,- поспiшно сказав вiн.- Ти, будь ласка, не турбуйся. Я знаю!
Мiж Спиридоновою i новою людиною зав'язалася розмова i тому Марченко поцiкавився:
- Може, я вам перешкоджаю?
- Боже борони! - поспiшно заперечила Спиридонова.- Ви мене мусите обов'язково провести додому. Я вас дуже прошу, товаришу!
Вона i на цей раз подивилась на нього повним тривоги поглядом, вiн i на цей раз пiддався її проханню. I, можливо, вони б решту путi пройшли мовчки, коли б не Коля Хрущ.
Товариш Хрущ, що йшов до цього часу спокiйно, раптом, нi з того нi з сього, загортався i, озирнувшись назад, тихо й таємничо промовив:
- Ви, безперечно, знаєте про останню секретну постанову Полiтбюра?
- Себто про яку це секретну постанову? - буркнув Марченко.
- Ну, та про ту ж, що…- I товарищ Хрущ потягнувся до вуха свого однопартiйця.
- Покиньте, будь ласка, свої секрети,- ухиляючись, рiшуче пробасив Марченко.- Яка там постанова?
Товариш Хрущ розгублено подивився навкруги себе, красномовно кинув пальцем в бiк Спиридонової (мовляв, вона про це не мусить знати) i знову, притримуючи свого спiвбесiдника, став навшпиньки. Але Марченко й на цей раз рiшуче ухилився.
- Я вам кажу, покиньте ви свої секрети! - уперто сказав вiн.- Яка там постанова?
Товарищ Хрущ здивовано подивився на "дивака" (так принаймi вiн подумав про свого спiвбесiдника) i безпорадно розвiв руками.
- Я голосно говорити не можу! - сказав вiн.- Постанова дуже секретна.
- Ну, тодi i не треба,- добродушно посмiхнувся Марченко.- Тодi й не говорiть.
Спиридонова зареготала i, зупинившись, схопила Хруща за теку.
- Ах ти Колю, мiй Колю,- козлiтоном заспiвала вона,- нещасненький Колю! Ходиш ти, Колю, по городу й шукаєш вчорашнього дня… I нiяк ти його не найдеш, Колю!
Хрущ зупинився. Вiн шукає вчорашнього дня? Ну, це вже занадто. Це вже нетактовно… i навiть образливо. I, головним чином, мабуть, тому образливо, що заспiвала саме Спиридонова. Товариш Хрущ подивився на свою товаришку поглядом "i ти Брут" i, подивившись, промовив тихо:
- Ти, Лiдуню, мабуть, хочеш поглузувати з мене? Ну i глузуй, Господь з тобою, я вже звик до цього.
- Нi, Колю,- сказала Спиридонова, раптом замислившись,- я й не думаю глузувати з тебе. То тобi просто так здалося.
То йому "здалося так"? Ну, тодi товариш Хрущ заспокоїться. I Коля заспокоївся. I заспокоївшись, вiн уже якось таємничо поглянув на свою теку. Нарештi, вiн знову перелякано озирнувся, взяв Марченка за руку й ледве чутно промовив:
- Невже вам не вiдомо, хто тепер у нас буде за голову раднаркому? - ледве чутно промовив вiн.
- Себто це питання безпосередньо зв'язано з секретною постановою Полiтбюра? - Марченко добродушно посмiхнувся i, батькiвським жестом положивши свою руку на плече товариша, додав:- Так я вас зрозумiв?
Товариш Хрущ енергiйно замахав руками.
- Нє! - тихо скрикнувши, заперечив вiн.- Це до секретної постанови не має нiякого вiдношення.
- Ну, так хто ж? - спитав Марченко i, вiдхиливши вiд себе товариша Хруща, додав: - I, будь ласка, не лiзьте до мого вуха: я не глухий. Говорiть голосно.
- Нi, я так не можу,- безпорадно розвiв руками товариш Хрущ, i видно було, що вiн i справдi "не може так".