…Кричали, кричали "кукушки", стукали, стукали молотки за брамою, а назад нема вороття.
…Посьолок забайрачився у вiтах.
До заводу ходять через залiзницю - дорiжка така, вторована, повз Торця - рiка така: фабрично-заводська, ховається в степах.
Ходив Юрко. А до Юрка приходили комiтетчики, секретарi. Казали, що не так лекцiї читає, що доба епiзодичних пройшла. Юрко згоджувався, а десь на сподi своєї душi запитував, а ви звiдки знаєте? Фамiльярно похлопували його по спинi, а йому було чогось неприємно. Таранкуватi, мамулуватi, "типiчнi сурйози", але вони вважали себе за справжнiх представникiв пролетарiату.
…I сказав Остап iз кутка:
- Все це гарно, а ще б краще було, коли б хто з вас хоч пiвпляшки дiстав.
Голова фабзавкому примружив око:
- I справдi, хлопцi, чи не випити?
Юрко запротестував. Тодi пiдiйшли всi й стали його уламувати.
- Пий, та не пропивай розуму,- сказав секретар.
I Наталка пiдiйшла:
- Та що це ви, Юрко! Невже ми в черницi приписалися? Хiба таки Троцький не п'є?
Вiн хотiв сказати, що не п'є, але подумав, що йому однаковiсiнько не повiрять: "вiн же з ним не живе".
…Вийшли в садок, горiли зорi, текли потоки, зорянi: аеролiти.
…Випили небагато (бiльш не було) i закiнчили. Говорили.
- …От тепер i я скажу: подавай менi бiльшовицьку власть, а хочеш, то й у саму ком'ячейку записуй.
Наталка сiла бiля Остапа.
- Що в п'яного на язицi, то у тверезого на думцi. Товаришу Юрко, запишiть його в ячейку.
Наталка говорила щиро, i обличчя її було свiтле, як винне повiтря восени - ранньої.
…Над заводом знову думало небо - темно, недосяжно.
Секретар сказав:
- Плюю на всiх i вся. Моя власть, i баста!
Його спитали:
- А я?
- I твоя.
- А я?
- I твоя.
Наталка взяла за руку Юрка:
- I їхня?
Всi подивились i подумали, а секретар кинув:
- Це гiсть.
А Остап п'яно й нахабно засмiявся:
- Це той, як його… як ото мiтинг був…- попутчик. Ха… ха…
Юрко спалахував, а всi зареготали, а секретар похвалив:
- Нiчого, хоч попутчик, зате дорогий,- i похлопав Юрка по спинi.
…Зорi зазорили все небо. Було тихо, а на залiзницi кричав паровик.
Сьогоднi возив рейки вагонеткою Юрко, з вальцювального цеху.
…Залiзо спiвало. Надворi днiло, верещали молотки. В гострих лезах тонкого упаду Юрковi тихi спогади.
"…Попутчик… так…"
Бантини, бетоннi крокви й залiзне, кам'яне - ми. Ми - король землi. Ми той, що в скажено-рухомому танцi машини керує огняною електричною вагою - непереможною, всесильною.
"Отче наш, електричної системи вiку, да буде твоя непохитна воля там - на землi, як тут - у заводi".
…У вальцювальному цеху кипiло штавбування нагартованих шматкiв. По пiдлозi вогнянi гадюки плазували з дрiб'язким смiхом.
"Попутчик… так…"
Юрко вiдпочивав, Остап стояв бiля розпаленої печi. В руках важка крицева жердина… Крiзь щiлини проточувались огнянi язики, бурхотала бiла курява нагартованого кубла. Стогнала - на зовнiшнє повiтря.
Остаповi м'язи залiзнi, спруговi. Вiн крикнув:
- Е-ех!
Стукнув (енергiйно) по землi жердиною i ще:
- Подавай! Подавай!
Пiдкотилась одноколеска до печi, щiльно притулилась, як дитина до материної спiдницi. Остап iз силою одкинув дверцята й зашилив у пащу жердину.
I була бiла курява, а в нiй казковий велетень - Остап. Вiн боровся з огнем i знову крикнув:
- Держи!
Раптом полилась бiла маса, i бурухнувся нагартований опецьок.
- Гата!
"Попутчик… так…"
Юрко дивився на це не вперше.
Нудить пiд серцем - так завжди.
Довгi днi цiлого року, тиха лютiсть, спругова Остапова сила. Пiдiйшов.
- Закуримо?
- Давайте!
Помовчали. Говорив Остап:
- Ну що? Сказали в ячейцi, що Наталка пила?
Здвигнув плечима Юрко.
Мовчали…
Вони були люди рiзнi, люди однаковi.
…Залiзо спiвало…
Люди жили не тiльки в заводi - i за заводом. Люди - не воли. Ходила Наталка, ходив i Остап: "гуляти"; Юрко майже не ходив.
(Я думаю про кiнець етюду. Як жили iншi - про це в другий раз).
…Блимали червневi зоряницi - це зорi. Палав краєвид - за вечором. Було душно. Заводська молодь уїдливо домагалась, щоб Юрко читав їм лекцiї. Вiн говорив, що не має часу, а вони знову приходили й знову домагались.
Остап пiшов у трактир (знову був трактир): прийшли о шостiй ранку з заводу.
У кiмнатi був вiн, Юрко i Наталка - червона, горiли очi. Пiдвела очi вiд книги.
…Гарно…
- Вам подобається книга?
- Менi подобається книга.
- Вiн подумав i взяв її за руку.
- Гарно?
- Гарно.
Вiн сiв бiля неї:
- Гарно?
…Були останнi днi червня, запашнi, в садку куделiв цвiт, летiв.
Зацвiла метелиця - лiтнi курделi.
Держав її руку, вона знизила вiї.
Вiн зрозумiв, i йому забилось серце.
…Проходила лiтня метелиця, а в кiнематографiї грала музика - мiщанський мотив: присмерк, буднi, зажури, як до революцiї.
Пересипались днi, пересипались тижнi: у кошику часу - синi ночi, далекi зорi, рожевi дороги, бузковi ранки.
I прийшла недiля. Наталка сказала:
- Ходiмте на берег Торця.
(Остап пiшов до фабзавкому).
Юрко:
- Ходiмте!
Сказав просто, було не просто.
Пiшли левадою. Наталка сьогоднi надто весела, смiялась, i стан їй манливо колихався. Була, як i завжди, босонiж, а тому, проходячи повз колючок або кропиви, вона раз у раз голосно скрикувала. А коли вони зiйшли на стерню, Наталка сiла на землю й рiшуче заявила:
- Я далi не пiду.
Юрко сказав:
- Ходiмте, товаришко.
Наталка сказала:
- Не пiду! Не пiду!
Вiн знав, чого вона хоче, i з незадоволенням кинув:
- Я не Остап, у мене бичачої сили нема.
Тодi вона пiдхопилась:
- Остап! Остап! Остап!
Поперед них промайнула стьожка срiбно-лускової рiки. Пiдбiгли до верби, що самотньо на березi Торця стояла. Сюди зайшов дим Торецького заводу.
Коли сiли в тiнi лапастої гiлки на пiску, Наталка з реготом розказувала, як вона маленькою дiвчиною хотiла була колись купатись, та не встигла роздягтися, як бiля неї вирiс директорiв син.
- Тепер, кажуть, за кордон утiк. Вiн хотiв зо мною купатися, а я на нього наплювала: таке плюгавеньке та паршиве.
Потiм вона спустилась униз, до води. Забулькала, уважно розглядала кущ осоки.
…Бiля Торця вогко, а тiнь од верби до захiдсонця лапастiша, густiша. За Торцем широкi мовчазнi поля. Сонце мжить золото на рiку. Полями йде легкий смуток.
Юрко сiв бiля Наталки, обняв її однiєю рукою. Вона не говорила, дивилась униз. Вiн узяв її за талiю - вона не говорила. Вiн поцiлував їй шию - вона не говорила.
Юрко подивився назад - було широке поле, i все було видно. Вони сидiли цiлу годину - так.
Вона не говорила.
Юрко думав її схилити на землю.
Тодi на рiку упала iз сходу синя тiнь - iшла нiч.
I сказала Наталка зажурено:
- От я вже й забула. Нiяк не запам'ятаю емiсiю й девальвацiю. Оце з пiвгодини думаю - де те, де iнше! Думаю, думаю i нiяк не пригадаю.
Тодi Юрко раптово пiдвiвся, а Наталка подивилась на нього здивовано. Юрко сказав:
- Пора додому.
…Вона ледве навздогнала його.
Юрко писав до товариша (завтра): "…досi почуваю гармати, досi бачу барикади. Клянуся, що комунiст. Я не винесу цiєї тишi. Припустiм, я не пiшов на завод. Ну? Я завiдував би райрибою. Ти розумiєш - райрибою! А може, райсiллю? Ха! Чого мене не пускають за кордон? Я ладен робити замах на самого Пуанкаре. Я родився для вибухiв… А на заводi я теж не можу - тут треба марудної працi, а я не можу. Я досi почуваю гармати, а завiдувати райрибою я теж не можу. Я…"
Вiн (Юрко) писав довго, надхненно
Ще була вночi тривога i гули гудки - на заводi пожежа.
Остап прийшов пiзно - тiльки-но лiг. Пiдвiвся, розбудив Юрка:
- Пожар!
- Де?
- На заводi.
Юрко сказав:
- Я захворiв, я не пiду.
Остап одягався, скаржився: