Нарештi потяг подали. Тодi Варфоломiй забрав клунок i вийшов з далеким знайомим з ортечека. Звичайно, на дорогу (вшиву, коли вiтер рветься в щiлини, а пiчки ще нема; коли придавлять так, що тiльки охнеш; коли одноманiтний стук колiс заколисає й присниться все, що пройшло, що вiдходить - i жах, i грюк, i чорт знає що), за таку дорогу остаточно розболиться тiло. Потяг летить за гори, за лiси, на пiвнiч. Дядя Варфоломiй дрiмає. I сниться йому це:
…Стефан. Дема. Веронiка. Веронiка кричить. Веронiка в кучеряшках (в каштанових, як каштан) i так нагадує строкатий плакат, нiби вiн висить на перших громах повстання.
"…Ну добре! Коли тобi так плакатне, що ти забула, не хочеш знати родину, то…"
…Дядя Варфоломiй хвилюється:
- …Добре. Добре. Так. Так. I кiнчай, будь ласка, скорiш. Дай i менi сказати.
Замовкла.
- …А тепер я тобi скажу. Приїжджає в наш город, провiнцiальний, так сказать… Ми ж люди темнi, провiнцiальнi, так сказать (iронiя)… Приїжджає, скажемо, ваш ячейкiвський губернiяльний секретар i кричить на всю горлянку:
"Што тут розвєшалi разних Мазепов да Коцюбiнскiх!" I що ти йому на це скажеш? Ну?
Тодi Веронiка кричить, що Коцюбинський - син Михайла - живе у Вiднi й бiльшовик, i, як резонно замiчає Стефан, Веронiка нiчого не доказує.
Дядя Варфоломiй трiумфує.
I розказує ще про другого, "онi, так сказать" -
- Проєхал двєстi вьорст по Українє i не нашол мови, но зато, правда, нашол українскiє настроєнiя.
- Ага! Ага!
Дядя Варфоломiй ще трiумфує. А на мольберт прорвалось анемiчне промiння й тускло пiшло до дверей. З вулицi запахло бензолом. Стефан збирає книги: чверть години на лекцiю. Дема надхненно дивиться на небо, вiдкiля прорвалось сонце.
Стефан сказав:
- I все-таки я за Веронiку.
Дядя Варфоломiй розмахує руками. Подається корпусом:
- О, безумовно! Як же: рука руку миє. Тодi Стефан ще каже:
- Ви, дядю, вчитель гiмназiї, i я уявляю, що є вашi учнi - мабуть, безпросвiтна тупiсть. Ви не ображайтесь, бо я звик агiтувати в фабричнiй авдиторiї. Невже й вам казати, що треба дивитись глибше на речi? Хоч би посоромились цього ж Коцюбинського. Як ви знаєте: який обсяг мiж вашим полiтиканством i автором "Вiн iде"?
Дядя Варфоломiй хвилюється:
- Софiстика! Софiстика!
А Христина, що випадково зайшла сюди, каже:
- А ти б чого хотiв?
- Як чого?
- Якого хвiстика?
Христина сива бабуся й мудрих слiв не розумiє.
Тодi, звичайно, трiумфує Веронiка. Дядя Варфоломiй розмахує руками i -
- бац!
- побiг на вокзал, не попрощавшись, на дачний потяг, щоб знову на закинуту станцiю, в ортечека й випити там з далеким знайомим чаю, а потiм уже додому, на заняття.
…I знову кiмната. Десь проходять вiтри, десь стоять пругкi снiги. I от раптом за вiкном димить туман. На сивiм фонi в iмлi маячить постать. Це Дема. Дема стоїть бiля мольберта i з мукою дивиться на лiнiї. Вiн каже: "Коли я нарештi напишу картину?.." А далi йде мiська нiч, десь тривожно б'ється калатушка нiчного сторожа. Потiм калатушка змовкла. Iде свiтанок анемiчний, матовий, зажурний. Дема стоїть бiля вiкна, здавивши голову, пiд очима лежать синицi, i погляд його блукає. Дядя Варфоломiй спитав: "Стефане, чи не збожеволiв вiн?" А Дема пiдiйшов i написав:
"Мане, факел, фарес…"
Десь закричала Веронiка.
Дядя Варфоломiй прокинувся.
Чорт знає що лiзе в голову! Це ж було так давно! Хiба Веронiка та? Дядя Варфоломiй каже тихо, ледве чути: "I слава Богу!.. Потяг мчить". У дядi Варфоломiя одна радiсть: сестричi, i вiн давно вже ховає теплу надiю, що змовкне нарештi дзвiн шабель: тодi засвiтить хтось своїм смiхом у цiм домi, що на Тарасовiй вулицi, вище вiд гiмназiї, в тихiм повiтовiм мiстi… Чудово! Божественно: в кiмнатi музика - це спiває тиша свої тихi мелодiї, за дверима садок i пищить птичка "чик-чирик! чик-чирик! чик-чирик!". А хтось каже: - Дя-адя! - нарозпiв, i тьохкає солов'єм серце. Дядя Варфоломiй ще раз згадав телеграму. Ще раз вийняв її з кишенi, полапав пальцями в темрявi вагона й зiдхнув з полегкiстю.
…Потяг мчав на пiвнiч. Стукали одноманiтно колеса. Знову дрiмалось. Тра-та-та-та… Тра-та-та-та… I тут смердiло прокисло, а вiтер рвався в щiлини.
…I сниться все, що пройшло, вiдходить - i жах, i грюк, i чорт знає що.
…Потяг мчав на пiвнiч.
Дядя Варфоломiй приїхав. На порозi стрiчає Стефан. Дема спить, хропить. Посерединi мольберт i розкиданi пензлi. Дядя Варфоломiй каже:
- Нарештi. От дорiжка!
Стефан дивиться крiзь синi окуляри тихими, розумними, як воленя, очима й мовчки розв'язує клунок. Дядя Варфоломiй спитав:
- Ну, як дiла?
- Нiчого.
- Добре. I ми нiчого, живемо - хлiб жуємо. "Красную Ниву" виписую. Єсть i вiршики, i "технiка" - все як полагається. А то iнодi пiсля обiду полiтичний огляд прослухаєш, i недорого, i гарно, i промовцi приличнi.
…Вузлик розв'язаний. Пахне свiжим хлiбом, ще чимось смачним, солодким. Стефан каже, що це дуже до речi, бо якраз вийшли продукти й живе з Демою на сухарях.
- …Як же Веронiка? Часто буває в тебе?
- Два тижнi не бачились.
- Два тижнi?
- Так, i не знаю де, бо жила ранiш за раднаргоспом, а тепер треба шукати…
Дядя Варфоломiй перебиває:
- Так ти з нею досi не говорив???
- Нi.
- Нехороше. А викликаєш телеграмою.
- Я написав тiльки про згоду…
- Нехорошо.
Дядя Варфоломiй має вигляд остаточно ображеного, i це для того: завоювати Стефана. А в душi вiн зовсiм не ображений. В його душi спiвають зараз олесiвськi солов'ї, i пахнуть там українськi троянди, знаєте, пелюстки, що в альбом провiнцiальнi баришнi.
…В холостяцькiй кiмнатi поетичний розгардiяш. Наприклад, на столi: "Капiтал", тараня, калоша, повидло, фарби, Мiкель-Анджело i - чого тут тiльки нема!
В кутку блiдi плями шумного мiського дня. В коридорах крики мешканцiв, чути - кричить, гримає брук. Город пiдвiвся, i летять мотори, i бiжать тротуари. Дзвiн, грюк рев заполонили кожний заулок. Над городом нависли велетнi пiвденно-захiдних хмар.
Дядя Варфоломiй приїхав, скинув пальто й капелюх, поговорив iз Стефаном i сiв на кровать. Тодi вiдхиляє ковдру й лоскоче п'ятку Демової ноги. Дема мукає. Дядя регоче. До Стефана:
- В драмi був?
- Нi, на концертi молодої фiлгармонiї. Дядя Варфоломiй ще лоскоче:
- Ах ти, ячейко!
- …i от Республiка УСРР. Коли подивитись на пiвдень крiзь сивi масиви весняних хмар туди далi - звичайно його не видно, а вiн є на пiвднi: маленький городок i бiля нього закинута станцiя. Колись Веронiка казала:
"Це мiй милий степовий край, i по ньому тiкають дороги на Донеччину". А Дема казав з патосом - "Ой ти, краю мiй тривожний - виконкоми й сум!.."
…I, значить, у цьому городку жила-була сiм'я: папа, мама, брат, сестра й т. д. Це Стефанова родина. I от вийшло так (iз драми батьки й дiти): папа прокляв дiтей - Стефана й Веронiку, тому що вони пiшли… Потiм папа й мама сiли на корабель i не пiшли, а поїхали в Болгарiю. Дядя Варфоломiй, очевидно, не прокляв. Мiж iншим: Дема iншої фамiлiї, просто товариш… I от городок (крiзь сивi масиви весняних хмар на пiвднi), закинута станцiя, спогади, революцiя. I кричить революцiя над вухом: Бундзз! Бундзз! I лежить в просторах цiле провалля вiкiв, i Достоєвський, i Рафаель, i глибина глибин.
А в домi за раднаргосом жила з Веронiкою Христина (робiтниця, бабуся). Веронiка перейшла на другу квартиру - i бабуся перейшла. Тепер Христина каже: