- Що з моєю Веронiкою зробили? Не знаєш, Стефане?
Стефан мовчить…
…Дядя Варфоломiй ще полоскотав:
- Ах ти, ячейко!
Потiм дядя Варфоломiй сказав до Стефана:
- Гляди: я чоловiк не столичний, не звик до вашого грюку. Чуєш?
Тодi йшла весна.
Зачалась дико, божевiльне, надзвичайно - пожарами. З далеких курганiв республiки на лонi сизої безвiсти палахтiли заграви, а потiм небо тануло i по вулицях проходив сторожкий, запашний шум. Ночi клекотiли, кипiли й зачаровано блукали по кварталах. Iнодi приходили неяснi сни. На прозорiй, чистiй блакитi зорi творили нечувану загiрну симфонiю.
…I от сидить Веронiка й робiтниця Христина. А от з книги дум народнiх: прийде, гряде час: забармашать посьолки, машини, заводи, оселi. Забармашить земля. I як музика польових просторiв, ллється ця надзвичайна агiтацiя. Ходять бояни невiдомих комун i спiвають вечiрню молитву, коли жеврiє свiча загiрного сонця.
- …Слава в верхiв'ях революцiї i на землi радiсть.
…Отже, сидить Веронiка, а Христина пiдбирає своє сиве волосся. I каже Христина:
- …Так, прийшла я в призидум. Що ж ти, кажу, за призидум, що в тебе нема нiкоторої правди? Буржуй ти - i больш нiчого. А що я безпартєйна, то я на тебе плюю, потому как ресефесер не призидум, а делегацькоє собрання. Должон за правду стоять.
…Веронiка сидить, нахиливши голову.
На каланчi горить огонь, вiдтiля чути неясний клекiт iз слобожанських степiв, що оточили город. Весна.
I лише сторожкий клекiт по туманних шляхах. I спiває боян вечiрню молитву, i каже слово "о полку" людяности: за морями, за лiсами, за широкими тривожними ланами лежать золотi пiски, i блукають там отари здiйснених бажань, i чути вже шум - то зграями линуть на захiд. I кажуть з тоскою:
- Чи скоро, горлице? I розбiгаються мислi по древу, по степах, далеко, за невiдомiсть. Боян змовк…Веронiка сказала:
- Бабусю, менi хочеться ласкати ваше сиве волосся,
Христина сказала:
- Товаришочок! Чого ти така сумна стала, змарнiла зовсiм? Парубчину тобi треба. Ой, бачу, парубчину! Недарма весна пливе. Веронiка сiла бiля Христини й перебирала її сиве волосся.
- …Знаєте, колись у дитинствi в моєї мами були обмороки. I от я бiгала за доктором. Так бiгала, що аж вiтер свистiв. Я, знаєте, дуже кохала маму. I менi хотiлось її закохати, зовсiм, щоб мене не було. Ляжеш бiля мами, притулишся до неї, i так щiльно, що хочеться влiзти в її тiло, злитись як одно тiло… I от приходив доктор, мама була мертва, блiда, як смерть, i її одкачували. А я тодi йшла терпiти. Пiдходила до дверей, закладала свою лапку в щiлину й потiм давила дверима дуже, аж сльози капали, щоб болiло. I тодi, знаєте, менi було легше. Це радiсть терпiння, бабусю!
Змовкла й ще сказала:
- Це радiсть терпiння, бабусю.
…На Полярних Посьолках темрява. Зрiдка виють пси, зрiдка прокинеться брук. В кiмнатi вогко, жеврiє каганець.
…I в цей час на другому кiнцi города за рiкою Дема стоїть бiля мольберта, потiм пiдходить до вiкна i з мукою дивиться в глуху весняну iмлу. Гори важких мовчазних хмар стоять мовчазно над покрiвлями. Навпроти в кабачку "Дайош" раз у раз одчиняються дверi i випускають, i випускають (як це в Горького?) "безпокойних i iних".
Дема знову пiдходить до мольберта i з мукою дивиться в глуху весняну iмлу. Дядя Варфоломiй спитав: "Де тут у вас полiтичний огляд кажуть? Думаю завтра пiти". Стефан сказав: "Не знаю. Я, дядю, в полiтичних дiлах не фахiвець".- "А хто ж ти?" Стефан мовчав. Дядя Варфоломiй розгнiвався й лiг спати. Спить.
…Стефан, як i завжди пiсля роботи, спокiйно читає газети й щось заносить у щоденник. Повернувся. Тихi розумнi очi, як в оленя, уважно дивляться крiзь окуляри.
- …Демо, покинь! Лягай спати.
- Нi, Стефане, ти надто просто дивишся на життя. Я так не можу. I от - мої пензлi лежать.
Стефан усмiхнувся:
- Знову за своє. Чудний ти, Демо.
Тодi Дема кидається до столу й жагуче говорить:
- Образливо оце; от ти такий собi Стефан, маєш такий же свiтогляд, як i я. I чого ж твоє життя так тихо, лагiдно йде? Чому моє не так? Ти не хам, ти не дурень, ти не iдiот, ти не вiл…
- Дякую за комплiмент!
- Дякуй - не дякуй, а це правда. I от виходиш ранком спокiйно на роботу, потiм спокiйно йдеш читати лекцiю, потiм читаєш газети. Що це?
Стефан ще усмiхається, пiдводиться й дивиться на гори важких хмар, що мовчазно стоять над покрiвлями.
- …Я, Демо, бувший математик, фiзик, i я знаю, скажемо, цiну Декартовiй системi координатiв… Лягай спати. Я теж утомився.
…Проходили шумно по вулицi натовпи з опери й зникали поодинцi у вогких масивах весняної ночi.
- …Слава в верхiв'ях революцiї i на землi радiсть.
…Гряде весна. I повiнь так шумить, що на серцi надзвичайний божевiльний пожар.
Дядя Варфоломiй пiшов у город.
…Було свято. Були вдвох: грали в шахи. Дема розказував щось з iндiйського, що занесено в епоху хрестових походiв, про шахи: королю мат! про смерть! Iще розказував з Кiплiнга, з iндiйського життя чудову казку: "Рiкi-Тiкi-Тавi". Дема пiшов. За стiною хтось уїдливо-одноманiтно повторював:
- Суб'єкт в об'єктi.
Стефан подумав, чогось згадав старого єврея-ортодокса з Полiсся. Аd litteram.
…А вчора прийшов з Полярних Посьолкiв, був на заводi Стругаль i Ко. Тодi тихо конав синiй мiський вечiр. Але гули трамваї, собор, брук.
- …Веронiка не приходила?
- Нi! - це Дема.
- Варфоломiй казав, що бачив її.
…Дема стоїть бiля мольберта, й знову падає тоскний погляд на мольберт. "Тiльки лiнiї". Бiльш нiчого. "Тiльки лiнiї".
…Трамвай, собор, брук.
А дядя Варфоломiй дiйсно бачив Веронiку. Бачив, як виглядає, але Стефановi про це не сказав. Обiцяла завтра зайти. Веронiка йшла з парткому. По вулицi мчали автомобiлi. Небо спiвало блакитну весняну пiсню. Радiсть так лоскотала, що прямо - чорт! Веронiка розказала, що живе тепер на Поярних Посьолках. Перебралася з квартири, що за раднаргосом. Дядя Варфоломiй легенько натякнув. Не сказала…
"Ну, не кажи". I тут же згадав телеграму. Дядя Варфоломiй навiть ужалив: "Чого ж ти така неплакатна?" Веронiка сказала: "Не вiк дивитись плакатне; треба, Стефан каже, подивитись глибше. Виросла досить з того часу. Не мала дiвчина".
Дядя Варфоломiй глянув на неї й раптом зрозумiв:
"Веронiка жона". I згадав якийсь портрет з Третьяковської галереї…
…Це було вчора…
…А зараз пахло свiжим хлiбом, а з вулицi пахло бензолом. Стефан подивився у вiкно.
- Йшла в калошах на босу ногу, без хустки, в якiмсь архаїчного покрою пальтi. Йшла, похиливши голову, бiля бюста Артема по пустельнiй дорiжцi саду. Покликав:
- Веронiко!
- Я.
Коли увiйшла, обняв, довго держав в обiймах, i довго не говорили. Гладив її каштанове волосся, матове обличчя й сувору скидку на чолi.
Синiй весняний вечiр танув.
- …Чого не ходиш, Веронiко? Що за фокуси?
Сказала, хоробливо усмiхнувшись:
- По твоїй проповiдi живу, брате: треба дивитись глибше на життя.
Стефан спитав про поїздку:
- Ну, як, говорила з ним?
- Знаю.
- Що ж ти?
- Нiчого!
Стефан сказав:
- Ну, ми ще з тобою поговоримо.
Потiм нахилився пiд кровать i дiстав чоботи.
- Надягай.
Вона одхилила його руку.
Стефан незадоволено подивився:
- В ролi страдницi?
- Так.
Хотiв переконати, говорив, переконуючи, агiтацiйне:
- Глупо. Ти хочеш ближче до маси, але цим ти тiльки одриваєшся вiд неї. До кого в робiтникiв антагонiзм - до iнтелiгенцiї? Помилка. До тих, що ходять у чоботях? Помилка. От до кого: до тих, що хочуть пiдробитися пiд них. Скажи щиро: "Я - iнтелiгент", працюй щиро, i маса буде поважати тебе.
Веронiка зiтхнула i сказала:
- Стефане! Це риторика, фразерство.- I тут же скинулась: - Проте я кажу неправду. Не так. У нас, брате, одна путь, але рiзнi дорiжки. Я йду по цiй, ти по тiй - десь зiйдуться.
- Веронiко…
- Нi, Стефане, ти мене не переконаєш… У тебе єсть чай?
…Стефан вийшов. Веронiка сiла й дивилась на портрет Мiкель-Анджело. Прийшов Дема. I чути було, як ростуть днi, i хотiлось слухати вiтру.
…А вiтер на арфi грав, як у книзi "Золотий гомiн". За городом шумiли слобожанськi степи. Степи творили буйну весну, i щастя їм, як вагiтнiй матерi, що рожає в перший раз.