Вадим - комiсар бригади, Марiя - крапка, вночi: вона надто знiтилась, i полiтком.
Марiя ще говорила глухо:
- Ну да - певний, i ну да - непевний, бо iнакше шукала б iншої правди. Тут тоска.
Вадим:
- Ти нагадуєш менi жабу з геологiчної революцiї, що мала голову з аршин.
…По станичних заулках бродили червоноармiйцi. I знову по станичних заулках джигiтував солоний вiтер.
Прямо - широка церква проколола хрестом мовчазне небо.
Бiля Марiї лежав стос запашної сосни (гiрлянди робити) i гiрськi трави: Зиммель привiз.
Невiдомо, чий запах - сосни, гiрських трав чи то пахтить синiй листопад.
Проте, може, то Кавказ, може, гiрськi аули, а може, солонi вiтри.
…Боляче вдарило: "жаба"!
Але Марiя раптом згадала - полковий лiкар казав, що Вадим доживає останнi днi. Вона подивилась на Вадимове обличчя. Жарина лягла бiля серця - запекло.
…Кашель сухий, як степовий пожар. Це Вадим. I сказав ласкаво:
- Сiдай-но, ближче, моя неспокiйна Марiє.
Здригнула.
- Твоя?
- А чому ж не моя? Моя товаришка… так: я буду говорити тихо, щоб не почули. Це моя найбiльша тайна… от…
(…Буває, в синю нiч зарипить далеко журавель - витягають воду. Зарипiв.)
- …Я теж романтик. Але романтика така: я закоханий у комуну. Про це не можна казати нiкому, як про перше кохання. Тiльки тобi. Це ж роки, мiльйони рокiв! Це незабутня вiчнiсть. Так, Марiє, все треба, як є. I всефедеративне мiщанство, i трагедiї в душах окремих одиниць, i бюрократизм. Нарештi потрiбно зупинитися… Так. Але подумай: стоїть непоетизований пролетарiат, що гiгантським бичем пiдiгнав iсторiю, а поруч нього стоїмо ми з своєю нудьгою, з своїм незадоволенням. Хiба це природно?
Знову бiля серця запекло:
- Ти теж менi нагадуєш жабу з геологiчного руху.
Вадим:
- Не хвилюйся, Марiє…
Марiя грубо й чiтко:
- Те, чого я хочу, зветься: рух уперед, а не назад. Це не романтика.
…Марiя - крапка. Збiглась у грудку, й не видно. А зiницi й бiлки зеленiють. Сама говорила: песик революцiї - тяв, тяв! Але не приблудились: знала Фiгнер i ще багато.
Вугiль розтанув. Дивилась крадькома на туберкульозного Вадима й думала з тоскою й про кохання: вона хотiла кохати. Знала - i Вадим хоче кохати.
Вадим догоряв. Лiкар казав: на курорт пiзно.
Ще глухо входили в стiну цвяхи.
Гiрськi трави й сосну привезли на гiрлянди, для свята сьомого листопада. Через три днi в забутiй станицi Передкавказзя згадають буйний день. Червоноармiйцi заквiтчають, причепурять штаб, де буде мiтинг-концерт, де жив колись генерал-отаман з шляхетною сiм'єю.
…На заходi було море. Звичайно, його сюди не чути, але воно почувалось. Почували це Марiя й Вадим. Море завжди нагадує мiльйони рокiв.
Так, це було на Кавказi, на Пiвнiчнiм, недалеко узгiр'їв.
А вдень бачили сивi верхiв'я Ельбрусу. Iнодi верхiв'я бiгли в тумани.
Огнище вмирало. Мовчали.
Заговорив Вадим, прокидаючись, тихо:
- Так, Марiє, i я люблю твою любов. Але я дивлюсь на нашу сучаснiсть з ХХV вiку, коли наша сучаснiсть сива. Тому-то я в неї й надто закоханий. Ти он не чуєш, а я чую, як по нашiй республiцi ходить комуна. Урочисто переходить вона з оселi в оселю, i тiльки слiпi цього не бачать. А нащадки запишуть, я вiрю. I що нашi трагедiї в цiй величнiй симфонiї в майбутнє?
Вадим ледве договорив i схопився за груди: кашель сухий, як степовий пожар.
Марiя пiдвелась i похмуро кинула:
- Ходiм!
Марiя погасила останню головню - i огнище вмерло.
Коли проходили бiля вiкна, постукали.
- Товаришу Гофмане, годi вже, лягайте спати.
Гiрськi трави й сосну забрали з собою в кiмнату. Знову важко було розiбрати, що пахтить: чи сосна, чи трави.
…А може, то Кавказ, може, гiрськi аули, а може, солонi вiтри.
Проте солонi вiтри джигiтували в Закаспiї й зникли в невiдомих пiсках.
…Мабуть, сосна, бо тiльки сосна має забутий запах.
Марiя прийшла до себе й думала про Вадима. А сказати йому про кохання вона не думала: її дратувала Вадимова впертiсть.
Потiм вона читала брошуру Ленiна, але, лягаючи, знову згадала Вадима…
Їй було боляче.
…Ще думала, що кохання таке зелене, як травневий цвiт. Але раптом вдарило: "Вадим доживає останнi днi".
В штабi стояла нiч.
II
По республiцi також урочисто, як i комуна, iшла руїна вiкових пiдвалин темряви. Це було так вiдважно, так широко й безмежно, неначе океан, бо горiло бажання на тисячi гiн.
З пiвночi по глухих нетрях республiки продирався рожевий лосунь.
Марiя пiшла в школу.
…Сотня. Напруженiсть.
…А може, то пiдводилось мудре сонце в Закаспiї?
- Ми не ра-би!
Клас гудiв грубо, незграбно.
Пахло рiллею, грунтом.
Це було найвище таїнство, бо люди темнi, неяснi, як туман, вiдходили вiдцiля з радiстю криничної прозорої води.
В цiм була правда тисячолiть, яку пiзнали тiльки ми, сучасники.
…В обiд прийшов до Марiї Гофман - гладкий, ласкавий, суворий - паровик на парах, тиха мудрiсть.
Обiдав з Марiєю, їв, як i завжди, мало.
Марiя вдень була струнка, пружиста, гiрської породи, а в бiлках стояла зелена вода.
Вона (Марiя) дочка пiвденної Кубанi.
Сказав Гофман:
- А Зиммель знову накапостив. Марiя:
- Що там таке?
- Як же: послав червоноармiйця по карти (знаєте, женщини, карти та iнше), а їх бiля Шкурiвської станцiї в колодязь укинуто. Сьогоднi на пiдводах привезено.
- Ну й радiйте. Ви ж самi кажете - не можна без цього. Гофман уперто одрубав:
- Безумовно, не можна. Але треба довбати: крапля довбає камiнь.
Ще говорив.
Тодi Марiя спитала:
- Скажiть менi: де кiнчається ваша дурiсть i починається контрреволюцiйнiсть? I Вадим теж спiває: урочисто ходить по оселях комуна. Де ви її бачите? Просто - тоска. Просто - харя непереможеного хама.
- Ви так думаєте?
- Я цього певна.
Гофман пiдiйшов до вiкна й сказав:
- Тодi виходьте з партiї.
- А чому вам не вийти?
Марiя пiдвелась.
Гофман сказав спокiйно:
- Тому, що нам все ясно.
- Гм… логiка!
…А потiм говорила про тоску, про сумнiви, про Вадима.
Прийшов Зиммель, дзвенiв шпорами, виблискував нашивками.
Марiя усмiхнулась:
- Коли погони носили на плечах, тодi вирiзували плечi, а тепер будуть викручувати руки.
Зиммель:
- Почекайте, товаришко.
Ще усмiхнулась:
- Ну, що ви… то я так… жартую…
З вiкна бачили гори й сивi верхiв'я Ельбрусу. Верхiв'я знову бiгли в тумани.
Десь спiвали червоноармiйцi кавказьких пiсень i радянських пiсень. Думалось, що й пiснi теж зникають у Закаспiї, бо й пiснi були солонi й забутi, мов мiльйони лiт.
Пiснi були веселi й сумнi - радянськi.
Сосна, що привiз їй Зиммель, лежала на книгах, а одну вiтку Марiя держала в руцi.
Зиммель говорив про своїх козакiв, що їх знайдено бiля Шкурiвської станцiї в колодязi.
Гофман суворо вiдрубав:
- Ви б мовчали краще.
Знизав плечима Зиммель:
- Я думаю, що я можу розпоряджатися своїми людьми?
Вмiшалася Марiя й лукаво наводила балачку на питання про норми комунiстичної етики.
Зиммель розiйшовся й уперто доводив:
1) не можна зрiвняти матерiальне становище всiх комунiстiв;
2) норми полової моралi й Коллонтай не найти;
3) поняття про мораль дуже "односительне".
Нарештi вiн сказав:
- Кожний комунiст мусить бути купцем. Це слова Ленiна. А скажiть, будь ласка, яка в купця мораль? Не одуриш - не продаси, от його мораль i етика. Дурнем буде той комунiст, що має, припустiм, грошi й не дає їх на проценти.
Марiя:
- Вiдци?
- Що ж вiдци? Мабуть, прийдеться плюнути на мораль.
Гофман почервонiв:
- Е… ви заїхали дуже далеко. Так можна й того… з партiї.
I раптом закричав на Зиммелля:
- Геть вiдци… мальчишка!..
Зиммель зблiд i вiдступив на два кроки.
- Чого це ви… Бог з вами! Хiба не моя думка? Я в центрi чув. Це вiдповiдальний робiтник висловився. На партзiбраннi.
Гофман одразу ж одiйшов: