- Ну, от… вiдповiдальна балда сказала, а ви повторюєте. Мабуть, бувший комiвояжер говорив, комерсантик.
I сiв на лiжко.
Марiя усмiхалась.
Зиммель свиснув демонстративно.
- Робоча опозицiя.
Ще раз звякнув шпорами й вийшов.
Марiя дивилась у вiкно й думала про всефедеративне мiщанство, про Вадима i м'яла в руках вiтку сосни. Вона думала, що мiщанство йде, проходить, коли засiрiло, але ще не зiйшов схiдний огонь. Було надто боляче, бо за спиною стояли каларнi, але яснi днi, коли з кожного нерва било джерело непохитної завзятости й певности в казковiсть майбутнiх годин.
У вестибюлi чiтко й агiтацiйне кричав хтось:
- Ми не раби!
А другий голос дзвiнко одкликався:
- Рабами не будемо!
Ще думала Марiя про дитячу наївнiсть мiльйонової маси, що на протязi довгих рокiв умирала стiйко, мов фанатики середньовiччя, що пiд стягом вiчности пройшла з гарячими очима вздовж i впоперек рiвнини республiки.
Гофман заспокоївся й дивився на сосну:
- От куди б нашому Вадимовi. В бiр.
Марiя раптом згадала й сказала з сумом:
- Це ж жорстоко…
- Ви про Вадима?
- Ну да… Вiчний iдiотський трафарет: mеmеntо mоri.
За вiкном знову посувався синiй листопад.
Iшов вечiр, як i завжди, невiдомий i глибокий.
Iшов сiрий i таємний i вiдходив за вiтрами в Закаспiї.
Iнодi з моря пролiтала самотня хмара i, сполохано озираючись, бiгла й зникала за обрiєм.
III
Марiя пiшла в свою роту.
Три зводи були в караулi, тому й у помешканнi майже нiкого.
Пiдiйшла до лампи:
- Що пишете?
Червоноармiєць старанно виводив лiтеру й сказав незадоволено:
- Клята буква. Нiяк не пишеться. "Чи". Буква - "чи". Виходить буква "ги", бо схожа… Хочу оце письмо додому.
Марiя сiла допомагати.
Взяла в руку корявi пальцi червоноармiйця й виводила букву "чи".
Писали довго вдвох.
…А в своїй кiмнатi згадувала червоне обличчя бородатого солдата республiки i його лiтеру "чи".
Лiтера "чи" довго стояла за вiкном знаком запитання, i це мучило.
Потiм Марiя пiшла до Вадима.
Було пiзно, але вiн працював.
Голубом положила руку йому на плече:
- Слухай, Вадиме!
Вiн пiдвiвся i сiв з нею на лiжко.
Знову був сухий кашель, як степовий пожар. Вона приложила ухо до його грудей.
- Слухай, Вадиме.
- Так… слухаю…
Марiя схилила голову на Вадимову скроню i вбирала чаймою нiздер запах мужського тiла. Потiм ледве чутно сказала:
- Вадиме! Кохаю тебе так, як гiрськi аули.
Вадим уважно подивився на Марiю:
- I… я тебе теж кохаю!
Вона:
- Але…
Потiм сiла з ногами на лiжко, знiтилась у крапку й дивилась запаленими очима у вiкно. Хтось невiдомий стояв бiля ясена й тихо, ледве помiтно перебирав похиле листя.
Вадим сказав напiвсерйозно:
- Я тебе розумiю: ворогам не до кохання.
Марiя:
- Так, ти мiй ворог.
I тихо розсипала хорий смiх.
IV
На свiтанку шостого листопада вдарив мороз.
Затривожились дерева, пiшла листяна фуга.
Дерева порожнiли - голо. А листя спiшили, падали.
Падали. Падали.
Стоси.
Земля думала глибоку думу. Мовчали вiтри.
По станицi пройшла мiдна тиша.
Тiльки зрiдка рипiв далекий журавель - витягали воду.
Гофман з червоноармiйцями вже заквiтчав зал. Завтра мiтинг-концерт. Незграбний Гофман:
- Паф! Паф!
А червоноармiйцi хвилювались:
- Товаришу Гофмане! Чого командири не допомагають? Що це, старий режим?
Гофман летючий мiтинг:
- Паф! Паф!
Заспокоїлись.
Увесь двiр штабу у лiхтарях. Завтра буде iлюмiнацiя. На пiвнiч урочисто пiдуть мiднi спогади. Завтра розгорнемо голубину книгу вiчної поезiї - свiтової, синьої.
Це - революцiя.
Хiба комунари забудуть цей день? Хiба це не велична поезiя? Поринаємо в синiх тривожних ночах, нашi мислi вiдходять - на пiвнiч, на пiвдень, на захiд, на схiд.
I ширяємо над землею замрiянi, далекi.
…Хiба це не поезiя?
Завтра розгорнемо голубину книгу вiчної поезiї - свiтової, синьої.
…Марiя читала європейськi новинки, про радiо-плуг.
Сказала лукаво Гофмановi:
- От пишуть про радiо-плуг, i ще знайте: в Америцi є вже орудiя, що б'ють на п'ятсот верстов. Хiба нам угнатися за ними?
Гофман:
- Нiчого… От прочитайте в "Правдi" про наш винахiд у виробництвi фарб. Теж свiтова справа.
…Марiя на свiтанку слухала, як кашляв Вадим за стiною. Це її турбувало, i вона пiшла до нього. Сказала:
- Слухай, Вадиме, тобi треба на повiтря.
Вадим виглядав чорно. Проте говорив iще жваво:
- Що ти так часто до мене?
- А як же: я ж тебе кохаю.
- Так?
…Марiя порадила проїхатись на пошту.
Згодився.
Зиммель сказав, щоб запрягли тачанку.
…Виїхали в степ пiсля обiду.
На тачанцi Марiя й Вадим. За ними верхи Зиммель.
Стояв голий чорнозем, i без кiнця степ. Праворуч летiли гори. Марiя задумалась. I Вадим задумався. Збоку гарцював у бурцi Зиммель. Марiя дивилась на гори.
А потiм сказала:
- Ах, Вадиме, як я не люблю Зиммеля.
- I я не люблю.
Вона:
- Це символ всефедеративного мiщанства.
- Так.
Вадим часто кашляв. Марiя з болем дивилась на нього.
Бiгли дороги - чорнi, степовi. Маячiло кволе сонце.
…Пiд'їхав Зиммель i несподiвано заговорив:
- Ех, товаришi! Все-таки люблю вiльну волю. Я, знаєте, родився на Кавказi - може, тому люблю. Мiй батько кубанець, а мати грузинка. А в нас тут усе вiльне. От слухайте: лезгiн, грузин, калмик, туркмен, осетин. Чуєте, як гостро, як вiльно звучить усе це? Це мешканцi буйної Колхiди. А Шамiль? Яке буйство в цiм словi!
Вадим сухо сказав:
- Кажiть далi: чеченцi, кабардинцi. А про Шамiля можна сказати, що вiн царський пайок одержував. А взагалi - скучно. Ви трiшки вiдстали вiд життя.
Зиммель, ображений, вiд'їхав.
Марiя - iронiя. Кинула:
- Ну от тобi. Теж жертва романтики. Вiн же комерсант, п'яниця й картьожник.
Вадим:
- Просто - не та романтика.
Гiрський чингал упав лезом на серце. Грубо кинула:
- А що ж оспiвувати? Всяку сволоч… тiльки тому, що вона зветься комунiстами?
- Не знаю, а на це хворiєш i ти - на романтику.
- Не думаю!
…А потiм знову мислi про роки - такi довгi гони. I нило серце, як хорий зуб.
Вадим був надто чорний.
I дороги бiгли - чорнi, степовi.
Туманiв Ельбрус.
Було холодно й прозоро.
На сходi летiла фортеця. Колись завоювали древню буйну Колхiду - поставили фортецю.
Проїхали ще двi верстви.
…I було так:
…Вадим раптом кинув вiжки й схопився за груди.
Марiя тривожно:
- Що тобi?
Потiм побачила: Вадим вихаркував шматки крови.
Марiя зупинила конi. Пiд'їхав Зиммель.
Положила Вадимову голову до себе на колiна й запитувала:
- Що з тобою, Вадиме?
Серед степу стояли конi й куделили вухами.
Зиммель злiз iз свого жеребця й прив'язав його до тачанки.
Схвильовано сказала Зиммелевi:
- Повертайте додому… скорiше.
Тепер побiгли дороги на схiд.
Чорнi, степовi.
Марiя згадала: "доживає останнi днi". Гiрський чингал знову впав на серце лезом.
Вадим заплющив очi й важко дихав. Блiде лице зовсiм йому почорнiло.
В зелених бiлках Марiї промайнув жах. Вона стиснула Вадимовi голову й тривожно дивилась на захiд, де була станиця.
Тачанка вiдходила на захiд.
- Вадиме, що з тобою?
Вадим сказав ледве чутно:
- Нiчого… менi легше…
Марiя приложила уста до Вадимового волосся:
- Милий мiй…
Зиммель не повертався й гнав конi туди, де вирине станиця, де стрiнуть голi дерева й стоси листя.
Мiцнiшав вiтер.
…Марiя тривожно дивилась на захiд.
V
Коли Вадима внесли в кiмнату, з моря знову полетiли солонi вiтри.