Вiтри джигiтували й зникали в Закаспiї.
Приходив лiкар - широколобий, в окулярах. Вадимовi нiчого не сказав, а Марiї, коли вийшли, говорив:
- Сьогоднi вночi…
Марiя подивилась йому в холоднi очi, але нiчого не промовила.
А потiм на душi було порожньо.
Був Гофман.
Надходив вечiр.
У стiну глухо входили цвяхи.
Це - останнi цвяхи: завтра свято.
Вадим лежав на койцi. Марiя стояла бiля етажерки.
За вiкном брiв синiй листопад.
На Вадимовiй головi лежав компрес.
Упали вiї. Дихати важко.
Машинально перебирала книжки, дивилась пильно на чорнi лiтери, але мислi її були далеко i вiд книжок, i вiд кiмнати.
Згадувала перше знайомство з Вадимом i постiйну майже мовчазну боротьбу з ним.
I думала: вiра чи певнiсть? Потiм уявила - мчаться кудись дороги. Це нашi федеративнi. Не зупиняються… А то дороги б'ються в муках i знову мчаться. Вадим каже - "поезiя". Припустiм… Але, може, дороги не мчаться? Марiя думала про глухi завулки нашої республiки, де увечерi молодь спiває "Iнтернацiонал", а вранцi йде робити на глитая. Розбiглись дороги, розбiглись стовпи.
На однiм стовпi написано:
Пiдеш направо - загризе вовк.
Пiдеш налiво - уб'єшся в ярку.
Це правда. Це дiйснiсть. Принаймнi для неї.
…А от знову глухi заулки нашої республiки. I стоїть Вадим. I Вадимове небо, безумовно, захмарене. Тодi вiдкiля ця певнiсть? А може, це вiра?
Але мчаться дороги. По дорогах мчаться невгамовнi, а з боку дорiг плентаються навантаженi. I ясно дивляться навантаженi. Вiдкiля ця яснiсть.
I туманiють глухi заулки нашої республiки.
…Раптом вiтер стих…
На вулицi стояла порожнеча. На баню церкви злiтались галки, тисячi галок. Кричали, падали, злiтались.
Здавалось, що тут недавно проїхав Чичиков.
- Чи-чи!
- Кра! Кра!
У станицю заглядали хмари.
З Зараївського хутора йшли.
Раптом Вадим розплющив очi й покликав Марiю. Говорив розiрвано, давився словами:
- …Це - перед смертю… Останнє моєї мелодрами. Круг пройшов… Але дивись, Марiє, на нашу сучаснiсть… з ХХV вiку… Пам'ятаєш: Домбровський, Россел, Делеклюз…
…Пауза.
Потiм додав ще:
- Християни мають своє євангелiє. I ми… Так, Марiє… Я знаю…чого ти не була… моя.
I знову впали вiї.
Марiя мовчала. Схилилась на колiна бiля кроватi й теж була чорна.
…А за вiкном стояла порожнеча, i на баню церкви злiтались галки:
- Чи-чи!
- Кра! Кра!
Бiля етажерки лежала сосна - порудiла, а гiрськi трави зiв'яли. Все так пахло сосною.
Коли стемнiло, запалила свiчку.
Розтаборилась пiвтемрява.
Теж зiв'яла.
Марiя пiшла до етажерки й знову машинально перебирала книги.
Постукав тихенько Гофман.
Спитав пошепки:
- Ну що, як?
Марiя безглуздо подивилась на нього i, не вiдповiвши, зачинила дверi.
А за вiкном по станцiї урочисто брiв на схiд синiй листопад i зникав у невiдомих пiсках у Закаспiї.
Вадим лежав, розкинувши руки, волосся йому спадало на тьмяний лоб. Iнодi кашляв i вихаркував шматки крови, якi безсило падали йому на груди. Вся сорочка в напiвтемнiй кiмнатi оддавала багрянцем.
Стiни дивились сiро й похмуро. Вадим догоряв. Кiмнату наповнювали хрипи.
Здавалось, десь булькає вода.
Було болотно.
Марiя дивилась на Вадима, заложивши руки за голову.
…Уночi Вадим почав ловити руками повiтря.
Марiя пiдiйшла до лiжка.
I побачила раптом у Вадимових очах гарячий день. Взяла його руку. Вадим на хвилину завмер, але несподiвано рвонувся й одкинув голову.
Ловив ротом повiтря, видно було, що хоче щось сказати - i не може.
Далеке, замрiяне промайнуло в головi. Марiя голосно й схвильовано сказала:
- По оселях урочисто ходить комуна.
На момент обличчя Вадимовi покривилось посмiшкою.
Тодi Марiя в нестямi похилила голову i з жагою промовила…
…Те, що вона промовила, здавила тиша.
…I тиша запахла сосною.
Марiя подивилась на чорне обличчя й зрозумiла.
Пiдiйшла до свiчки, погасила її й вийшла на повiтря. Побрела по станицi, в степ на схiд.
Скоро заметушилось повiтря, з моря джигiтували солонi вiтри.
В синiй ночi не було видно, як летiли гори.
Тiльки сивий Ельбрус велетнем маячiв праворуч.
Марiя йшла на схiд.
Кавказ мовчав у гiрськiй задумi.
На далекiй цегельнi скликали нiчну змiну:
- Гу-у!
ЧУМАКIВСЬКА КОМУНА
I
Повiтове мiсто, де пахне Гоголем, у перелiг перекинулось.
Осiло.
Коли летять буйнi, арештантськi весни, повiтове мiсто живе нутром: не вилазить з будинкiв, плодить дiти, ходить до церкви, а ввечерi п'є чай з блискучого самовара.
Увечерi в тихому затишку мiщанського добробуту шипить самовар:
- Ш-ш!
I зимою: - Ш-ш!
I лiтом: - Ш-ш!
I восени: - Ш-ш!
Це тиха надмрiйна пiсня обивательського щастя. А апогей його - канарейка в клiтцi.
…Над повiтовим мiстом промчалась революцiя. Зламала декiлька вiкон, зруйнувала чимало будинкiв, розбила гурт сердець i помчалась далi.
…Все йде, все минає й вiдходить, не вертається, а обиватель знову намагається впiрнути в бакалiйний сон старосвiтського галантерейного життя.
Але сон неспокiйний буде, сон тривожний буде: чує обиватель - блукає мiстом хтось невiдомий, хтось арештантський.
I каже вiн, зiдхаючи:
- Да, шерочко.
…Коли злiзти на гору, там манастир. Покрiвський зветься, а не долiзти до манастиря - Чумакiвська комуна. Таки справжня комуна iменi Василя Чумака.
Мрiйник загинув в iмлисту київську нiч, а маленька комуна й досi живе в повiтовiм мiстi, де пахне Гоголем.
II
Бiля ворiт написано: "В сєм домє прожiваєт дворянiн Гараєм".
…А коли на бруку дiтвора здiймає гамiр, молодий поет Андрiй (Андре) деклямує з Чумака:
Безнадiйно. Є надiя: ось, на цьому бруку.
Переможцi. Пiонери. Тисну вашу руку.
Бiля комуни проходять i тiнi минулого - черницi чорнi (тепер живуть невiдомо де, а в манастирi церква й дитячий будинок).
Недалеко й калюжа, а в калюжi вовтузиться сонце, як порося.
Iнодi сонце заверещить золотом, тодi на мозок спадає гаптований серпанок.
…До Андрiя пiдходить Варвара й оповiдає про яму - недалеко яма, куди черницi скидали колись "незаконних" немовлят: опороситься черниця й запричаститься тайни вбивства.
Пiдходить товаришка Валентина - високолоба (чудовий високий лоб… люблю високолобих. М. X.).
Валентина заїкається до Варвари:
- Ви пппрро це вже ка-а-зали.
А Варвара буркотить:
- Ну й казала, i ще скажу. Забула, значить.
Андрiй наставляє вухо й уважно слухає. Варвара починає знову.
Отже, в комунi живуть ще такi особи: I/ Iван Iванов, 2/ Же, З/ Мура (останнi двi - Бобчинський i Добчинський: зрiст), 4/ Йосип Гордiєнко - безпартiйний (i Андрiй безпартiйний). Здається, всi.
Проте забув: коли теплiнь, а в манастирськiм саду пахтить медом, у комунi завжди гнiздиться стороннiй люд. Словом, так: бувають товаришi з сiл i губернiяльного мiста. Зимою стороннiх мало.
А сьогоднi весна. Розумiєте? Буйна, арештантська весна. У-ух, щоб тобi… Сьогоднi весна, мов голуба тягучка: їв би й дивився без кiнця…Д'ех, моя коханко. Дай, вiзьму тебе в свої залiзнi обiйми: твоє волосся пахне, мов виноградне вино.
…Прилетiв традицiйний соловей, порозчиняв вiкна - правильно!
…А в їдальнi двi дошки, чорна й червона. На чорнiй написано:
"Товаришка Же за буйство".
На червонiй написано:
"Товариш Андре за"… (далi розвезено пальцем).
…Же - надто неспокiйна. Же - циганочка, а Iванову спiває:
- Мiй симпампончик i вкраїнофiльчик.
Тодi Мура каже:
- Ах, моншерамi, це ж моветон.
Розшифровую:
Iванов - пiтерський слюсар, а українську мову знає краще за українцiв. (Буває). Так мiркує: нацсправа, мов уюн (це, здається, в Кавтського), а на мову - плювать. "За якою наказуєте? За китайською? - Будь ласка!"