- А ранок добрий! - каже Зiдул.- Качки пiдуть iз сходу. Тодi десь розривається пострiл, i луна бiжить на озера. Ми прискорюємо крок. Свiжий вiтерець ласкає нашi обличчя. Нарештi пiд ногами забулькало. Мiй старосвiтський друг передає менi весло, кладе в човен солому, i за хвилину я на водi.
Десь просвистiли чирята. Десь закричав кулик. Нелi тихо заверещала. Тодi я глибоко, на всi легенi, зiдхаю й починаю свою напiвфантастичну путь.
БАРАКИ, ЩО ЗА МIСТОМ
I
Юхим пiдiйшов до паркана й прочитав такий плакат:
Товаришi!
Тероризуйте тил ворога. Бийте нiмчуру!
Бийте гайдамаччину. Наше вiйсько недалеко.
Хто не з нами, той проти нас. Пiдпiльний ревком
Д'ех! Мать твою бог любив!
I тут же Юхим подумав про Мазiя:
- Так… Розумiю… Ну, держись, Мазiю! Посмотрим твою ухватку. Потiм заложив руки в кишенi i, посвистуючи, пiшов до баракiв. Це було вдень.
II
Розсипається небесний дрiб по даху i спiвають ринви одноманiтну пiсню в переливах легкого дзвону.
Тиха осiння нiч, коли темно, як сажа, а десь запiзнився невiдомий птах вилетiти на пiвдень.
Над бараками лiхтар примружив своє старече око, засльозився, з сумом дивиться на провалля. Бiля города присiли бараки, а далi ховаються провалля, де навалено смiття з мiстких будiвель, з помийних ям.
А цвинтар, що праворуч, зарився в стоси жовтого листя, i по колiна загрузли могильнi верби…
Ну i прислухався Мазiй, санiтар барачний, i чути було - шарудять у листях мишенята дощовитої осенi.
То падають дрiбненькi горошинки, щоб напоїти землю невеселим сумом.
Холодно.
Вiтер iде широкою вулицею, добiгає до баракiв i тодi з важким духом трупiв несеться до провалля, щоб заритися в смiття.
До баракiв, у двiр, крiзь ворота просунулись рейки, що провели в п'ятнадцятому роцi, коли з далеких сопок Галичини привезли ранених.
Але зараз не видно рейок - темно, як сажа.
…Ах, Нiмеччино, Нiмеччино! Кожного дня заганяєм у ворота чотири-п'ять вагонiв напiвтрупiв, i бараки повнi до неможливости.
Тягнуться потяги без станцiй, без води, без хлiба на батькiвщину - i приходять потяги до баракiв.
…I от до Мазiя прибiг Юхим, кинув спрожогу:
- Ну, єсть плакат!
- Що кажеш, Юхиме?
Мазiй дивиться двома ярками. Вiд нього йде труповий дух.
- Кажу - прояви себе!
I розповiв: треба товаришам пiдсобити. Одним словом, приштокати.
Мазiй думає не довго i вже гудить голосом польової порожнечi:
- Це можна… Чого ж не можна?
Юхим дивиться непевним поглядом:
- А не брешеш?
- Навiщо брехати?
- Ну, тодi слухай: давай конкретно абсудим. Скажемо так: зробити треба. Це ясно. А як зробити - подивимось. Згодний?
- Згодний.
- Дивись… Щоб, значить, вийшло все в акурат i нiкоторої змєни вiд тiбє не було.
…Отже, в цю нiч ухвалили так: одного обов'язково приштокати, а далi буде видно.
Окупацiя - слово не наше, i прийшло воно з темних країв, щоб захмарити наше блакитне небо. Ходять по городу каски, суворо дивиться голуба одiж.
Не голубiють днi.
Мовчки бунтують вулицi, мовчки бунтує завод.
I порожньо очам, мов о дванадцятiй годинi ночi в обложенiм мiстi.
Мочить дощ i шлики з червоними китицями й червоними поверхами. Звичайно, з наших.
Але чорно на душi.
I шкiрить зуби почуття помсти, i хочеться клацнути.
…Окупацiя - слово не наше.
Вiд Мазiя Юхим пiшов до Оришки. Були у неї iншi санiтари, так би мовити, товаришi Юхимовi.
"Разговори розговарювали".
Говорили про доктора - старшого лiкаря та про iнше. Ну, i лаяли - всiх лаяли. Навiть мерцiв i хорих.
Сказав один:
- А не помiчаєте, хлопцi, як старший лiкар почав хвостом крутити?
Це не спроста.
Юхим наставив вухо.
- Невже i вiн прочитав плакат?
Гм!
I чогось образився:
- Понiмаєш, "хвостом круте". Думаєш, тiбє спужався?
Регочеться санiтар:
- Що це ти, Юхимушко, чи не з Мазiєм побував? Здригнув Юхим: "В акурат влучив":
- Перехрестись. Який мiнє антирес?
- Та хто його знає! Мазiй чоловiк темний…
А другий розповiв:
- Проходжу це я, братцi, бiля кладовиська. Дивлюсь - щось блукає там. Перелякався я, бо темно було. А потiм кричу: "Хто там такий?" Не вiдкликається. Взяв я тодi на бугайця: "Хто там такий? Стрiляти буду". Не вiдкликається i йде до мене. Конче перелякався я, але стою. Коли це пiдходить. Дивлюсь - Мазiй. "Чого ти тут шляєшся"? - "Могилу,- каже,рив".- "Це уночi?" - "А не все одно: завтра ж знову штук двадцять закопаємо". Отакий!
- Та то його, мабуть, мерцi збили з пантелику. Уже нiчого йому не страшно.
- Воно так. Та його вже страшно становиться.
Юхим заспокоївся й покликав у сiни Оришку.
Така й така iсторiя. Думаємо одного приштокати. Сам бачив плакат.
Оришка:
- Ну їх до чортової матерi! Не зв'язуйся. Коли б чого не вийшло. Юхим поважно взявся в боки:
- Сайдьоть! Лиш би тiбє турботи не було.
А потiм пожартував:
- Мiнє що - як треба, то й жистi рiшусь. Пайдьош на похорон, музика заграє марша…
Отже, говорили ще й про iншу справу, бо помiтив Юхим, що Оришка пiдморгувала комусь.
- Ти гляди, щоб нiкотрої змєни. Нащот змєни я чоловєк пронзитєльной.
Оришка в знемозi похилилась Юхимовi на груди.
…А за дверима ринви спiвали одноманiтну пiсню в переливах легкого дзвону.
III
Чи не здається вам, що ми вже давно в бараках, де труповий дух?
Га?
Суєта. Суєта. Суєта.
Хiба можна кожного зводити у ванну пiсля довгої дороги без станцiй?
…Потiм рили величезнi ями й кидали туди необмитi, чорнi, виснаженi цурпалки живого м'яса.
Не чекали й смерти - валили на пiдводи й везли на цвинтар. Везли на цвинтар наших полонених, що були в Нiмеччинi.
Отже, праця на двi змiни.
Лiкарi ходили по палатах розгубленi, сестри й служанки без нiг.
Носiї. Носiї. Носiї.
…Мазiй i Юхим теж.
I через край переливається в палатах стогiн - чорний, смердючий. I вовтузяться люди й шукають виходу, нiби пацюки, що попали в раковину з рiдким калом.
Душить труповий дух.
Не чути смiху в палатах.
Але не можна ввесь час у такiй задусi. Виходять на повiтря й з жагою ссуть його, як телята материнi груди.
…Пройшла Оришка. До Юхима каже:
- Це не завод пахне.
А Юхим вуглем стоїть, думає:
- Без сумлєння.
I Мазiя очима шукає.
…Палатськi служники лiками пахнуть, i все це народ, так би мовити, пiд знаком запитання.
Ядернi баби, звикли жирувати з хорими, i пухкi та смачнi, недарма на "хорих" порцiях одгодовуються.
Котлети, а не баби!
От i з Юхимом: нежонатий хлопець, а пiдморгує не одно бабське око.
…Ну, а Оришка уїдлива, шоколадна баба. Одразу до своєї палати принадлива ("Карi глазки, де ви скрились? Мiнє заставили страждать").
Оришка в аптецi крутиться. "Дохтурь!"
Як нема фельдшера, то й сама лiкiв дасть:
- Що вам требується? Олiум рiцiнi?
I регочеться.
- Ги! Ги!
Хоч окуляри на носа натягай.
- …У-ух, ти! Шльондро непiдтикана! У Хранцiю надумала їхати, чи що?
Iще гигоче, шоколадна, а груди, нiби холодець, тiпаються.
…Набачив Юхим Мазiя - покликав, убiк одвiв.
- Ну, що? Може, передумав?
Мазiй на цибатих ногах до сонця тягнеться, баньками з безодень виблискує.
Що вiн думає, ця мавпа з зоологiчного? А говорить спокiйно, наче дитина конфету ссе.
Напевне, вiд трупового духу заморока найшла.
- Згарбаємо - не писне!
Юхим хвилюється:
- Завела сорока про Якова. Ти дiлом говори. Що за манера? От падазрiтєльной!
Одрубав Мазiй:
- Не вiриш, то йди!
Заблимали очi:
- Мiнє усьо одно. Пiдсобити треба товаришам. Возьми в унiмання… А ти вола, мабуть, перетягнеш… Значить, сьогоднi?