Ах, яка тодi була чудова нiч!
У неї такi тугi зiтхання, як яблука з антонiвки, i величезнi очi, де цвiте життя, щирiсть i тихий сум кохання… Хто бував на соломi?.. Тодi було передосiнньо. На вигонi вистукував перепел, а серця не чути було. Iшов дух вiд свiжих снопiв i нагадував широкi, безмежнi лани. Крiзь щiлину жеврiла зоря. Тодi Мишко згадав, що в цю мить (читав десь) цвiтуть на серцi чайнi троянди. А Оксана не призналася Гандзi - їй гарно було хоронити в собi велику таємницю зачаття. Тiльки в її кривих японських очах вiдбився передосiннiй зажурений шелест тополi i серпневе виглядали її груди, наче стiжки молодi на стернi блiдiй.
Оксана вже не ходила до дощок вичiкувати човна iз-за коси. Вона знала, що скоро приїде Мишко, забере її з собою i вони поїдуть у далеке, невiдоме мiсто. Туди - далi - далi, де курить i дзвонить життя, найбiльше, наймолодше. Боялась тiльки, щоб повстанцi Мишка не вбили: вони частiш чужинцiв убивали, а вiн був чужинець - з iншої губернiї.
Потiм пiшли дощi i зелина зажурилась. Зрiзали очерет, i сумно стало на рiчцi. В Дамаївцi майже кожного дня ховали когось, i похороннi дзвони заповнювали рiчку - голу, сиротливу, осiнню, заповнювали її глибiнь. Комарiвка слухала цi дзвони й дивилась на хмурий гетьманський лiс, на змарнiлi степи.
Потiм iще пiшли дощi.
III
Зими не було, й знову було мокро й осiнньо. Мишко чекав наказу виїхати до мiста й уже майже не їздив у Комарiвку. Партизани вже не ховались у лiсах i приходили з повинною. Лiси були нуднi й жорстокi, чорнi, як смерть, вишкiрялись навiть. Оксана почула, що вона завагiтнiла. Уночi вона лапала свiй живiт, їй здавалося, що вiн росте й вона це почуває.
Виходила на вигiн, дивилася на поле, на тумани, до станцiї (за сорок верст Кочубеївка була), i були гони, i верстви, i тракт, i стовпи, i було тоскно, i хотiлося невiдомого. А вдома батько сюсюкав, i мати сюсюкала, i комунiю лаяли, i ще раз її лаяли.
Дiвчата повернулися з бурякiв i вечорницi улаштовували - i не хотiлось на вечорницi. Увечерi батько приносив газету й крутив з неї цигарки, а Оксана дивилась на рядки й думала, що там написано про Київ, про мiсто. А батько ще приносив газеnи - у волостi їх багато, й нiхто їх не читав, вони лежали в шафi в писаря i їх крали з нього курiї, а на базарi говорили про Петлюру, про румунiв, про кiнець Радянської влади.
За цiлий мiсяць Мишко приїздив один раз - i вже не говорив, а коли говорив, то про якусь суворiсть, про нудоту й ще про щось - Оксана не пам'ятає. А вона брала його бiленьку руку й гладила нею свiй живiт i усмiхалась загадково. Потiм вона говорила з Гандзею, але й на цей раз хоронила тайну народження. А в хуторi почали ходити темнi чутки, що повстанцi нахваляються вбити Мишка. Тодi прийшли тривожнi ночi. У вiкна бив напiвдощ, напiвснiг, у бовдурi гув вiтер, i снились далекi, бруднi дороги без кiнця, без краю. Верстви, гони, стовпи i шляхи, i знову шляхи…
…I знову зими не було, i було мокро i осiнньо… I припадала осiнь до Оксаниного серця i стискала його.
Але не гадала Оксана, що в цiй чвирi життя кине свою першу важку тiнь на її прекрасну молодiсть, i тому, коли їй було переказано, що Мишко виїхав з Дамаївки, вона навiть здивувалася: як, невже зовсiм? Їй сказали, що зовсiм. Вона не заплакала, вона навiть. не почула, як їй заболiло - так пекуче заболiло. Вона пiшла на Полтавський шлях i дивилась у той бiк, на Полтаву. I пригадала липневу нiч i неяснi дзвони iз степу. Потiм сiла на зрубаного дуба й дивилась на болото. Вiтер носився по Комарiвцi - чiткий, колючий, жорстокий. I знову, як крiзь сон, солодкi ночi й зорi в синiм маревi. Але треба було щось думати. I надумала:
- Пiду.
I пiшла. Коли б вона читала "Кобзаря", вона б знала Катерину, але вона була неписьменна. Вона чула тiльки про Київ, а що Мишко - ах, Мишко! Мишко!..
Увечерi Оксана зiбрала таке-сяке шмаття й вийшла за ворота. Сiрiло, й дощу не було. Сунулись хмари невiдомо куди, сунулись далеко-далеко - у далечiнь. Чоботи грузли в багнi, а навкруги голе поле й тиша. I ще мрiяла про липневi свiтанки, про неяснi дзвони iз степу. Думала про великi мiста i ще про щось незнайоме, таємне. Зрiдка назустрiч їй тягнулися пiдводи, iз станцiї їхали. Конi пнулися i з великим напруженням витягали з багна вози. Люди пiдозрiло оглядали її, оглядалися i ще раз оглядали. Проходили верстви, проходили й гони, а кривi очi виразно, з сумом дивилися на мовчазнi станцiйнi вогнi, що заблищали за могилами. На обличчi застигла скорботна, ледве помiтна посмiшка. Гетьманський лiс залишився далеко збоку, а вона дивилася на нього й згадувала Мишка i його жагучий шепiт на соломi. Знову налетiла темна хмара й забризкали сiрi води. Повернулася - Комарiвки не видно. Було тоскно й було радiсно. Згадала газети, батьковi цигарки й подумала: це темне життя, а хотiлося свiтлого, молодого, як молодик. Станцiйнi вогнi наближалися. Зупинилася бiля верстового стовпа вiдпочити.
…Недалеко прокричав паровик, показалося червоне око. З шумом пролетiв поїзд i зник в далинi.
Оксана пiдходила до семафора.
КОЛОНIЇ, ВIЛЛИ…
Так от: єсть вiлли, бiля мiста в кучерявих лiсах засiли, i шосе до них гадючиться. Єсть вiлли, єсть i колонiї - дитячi. Вiлли: специ, їхнi жiнки вiдповiдальнi, взагалi - квалiфiкацiя, цвiт. Ну…
- Ну, я цю гладку корову й близько не допустила б. Ганьба! Годуємо паразитiв.
- Да, непорядки.
А вдруге вже друга на першу:
- Подумайте: їй одно мiсце на вiллi, а вона.цiлу сем'ю притягла, ще й "друга дома" притягла… Безобразiє…
…Отара бiлорогих баранцiв посунула до сонця: то хмари, то небо за голубе поле… Ну…
I третя на другу:
- Сволоч! В городi одержує тринадцять пайок, ще й тут у три горла.
Їдять шоколад, п'ють каву, молоко - поправляються. Так живуть.
Синiє вечiр - пiд'їжджають автомобiлi. Тодi гостi їдять i всi їдять.
…Слобожанськi лiси й тракти i досi були тривожнi. Ходять бандити по лiсах. На вiллах тихо тому. Купражили гультяї колись, лiтали по шосе мотори, кавалькади, й гомонiв лiс вiд музики, гамiр буржуйський, купецький ходив по корчах… Тепер тихо, тепер їдять…
…Колонiї пiшли далеко в лiси. От колонiя, скажемо. Цвiтуть дiти, ростуть з молодняком дубовим, бронзовi шиї, очi блищать, як спiлi вишнi пiсля дощу. В колонiї виховательки - тьотя Бася, соцвосниця… да…
Господарською частиною завiдує Гiль. Гiль ходить i спiває: "Ми смєло в бой пайдьом за власть совєтов"… Цiлий день спiває. Соловей. Очi йому теж цвiтуть, як спiлi вишнi пiсля дощу. Звiдки вiн - бородатий, мамулуватий? Хто його знає - революцiя родила. I вiн у свою матiр конче закоханий - у революцiю. Не знає нiчого, крiм цiєї пiснi,- i не треба.
- Та покиньте ви спiвати,- кричить Анфиса Павлiвна, гладка, охайна - нiмецької породи.
Гiль зникає.
Є ще стара дiва - Павлина Анфисiвна,- так кажуть, так звуть,- це не так.
Ну, i так далi…
Тьотя Бася - фанатичка. Зустрiчає незнайому жiнку:
- Що ви читали з жiночої справи? Що? Бебеля "Женщина i соцiалiзм" не читали? Та невже?
Витягає "Женщину i соцiалiзм". Читає, слухачi тiкають. Вона молиться на Коллонтай i Лiлiну. А Анфиса Павлiвна розказує анекдоти:
- Я вам по секрету. Цiлий скандал був… Коллонтай кричить:
"Стерво! Тебе в публiчний дом". А Лiлiна як схопиться: "Ах ти розпусто! Тобi жалко, що я з Зiнов'євим живу?" Ха! А вона ж молода, а та стара.
Павлина Анфисiвна, як заходить сонце, iде до ставка, до купальнi, роздягається, оглядає тiло й зiтхає. Спiває з натхненням: "Мiсяченьку блiдолиций, за хмари швидше ти б сховавсь".
У ставку купається сонце - на нiч. Десь далеко залiзниця, десь потяг далеко.
Б'ють корову в кошарi. Корова замукала й рогами - в землю. Пахне кiзяками, парним молоком i свiжою кров'ю. Прибiгла економка (це вiлла):
- Када ви, наконєц, убйотє єйо?
- Та зараз.
- …Та сiчас,- кричить економка i бiжить - її покликано. Сидiр чухається:
- От стерво! Жалко їй народного добра.
Микита не чухається:
- Нехай. Все одно вже сховав.
Здивований Сидiр:
- Що?
- Мнясо!
- Те, що буде?.. Тьху! От практикант!
Микита закурив цигарку.
Пахне зеленню, пахне кiзяками.
Сидiр умочив у цеберку ножа й перехрестився:
- Яке-небудь стерво, та ще й лiзе. А спитати б тебе: де ти було, як ми власть завойовували? Ех! Одно слово - ех! Та й тiльки.
Потiм вiн рiже, але не мовчить.
- Бiльшовицька власть, щоб ти знала, не печериця печена. Це значить воля й свобода. Як ти набиваєш собi пельку, то й iншим не перешкоджай. О!
Микита хитає головою:
- Правильно!…Вони рiжуть корову.
В колонiї сiдають обiдати. Виховательки, дiти.
Анфиса Павлiвна подивилась на Павлину Анфисiвну та й подавилась. Павлина Анфисiвна сама ж невиннiсть: вона ж не знала, що Анфиса Павлiвна дитячу котлету їла.
Анфиса Павлiвна запивала водою:
- Хотiла попробувати… Павлина Анфисiвна:
- Так, так…
…Приїздить до дiтей якась мама. Виховательки люб'язно усмiхаються.
- Ваша дитина прєлєсть, прямо удiвiтєльно.
Мама млiє…
…Набiгає хмара лiтня, пахне дощем. Кричать галки, над деревами лiтаючи - перед громовицею…
…Тiльки в тьотi Басi нема корзини, а в iнших є. У корзинах - варення, котлети, бiлий хлiб та iнше…
…Навiщо?..
… До тьотi Басi приїхав знайомий. Було мiсячно, всi були над ставком. Мiсце гарне, помiщицьке: нагадує помiщикiв. Знайомий сказав:
- Уся Україна повстанська, запорiзька. Куди не глянь - усюди бандити. Мабуть, i за цими березами сидять, щоб вискочити, щоб перерiзати всю колонiю.
Павлина Анфисiвна скрикнула:
- Ах!
Це вона кокетує. Всi це знають, не звертають уваги. Знайомий серйозничає:
- Чудний українець - то вiн флегматик не знать який, то вiн злодiй з великого шляху… то вiн революцiонер… Тьотя Бася захвилювалась:
- Що то є українець? Пролетар-революцiонер.
Знайомий сперечався, тьотя Бася назвала його "соглашателем", лається ще; iде на терасу.
Анфиса Павлiвна глибоко зiтхає (їй спати хочеться) i теж iде в кiмнату - корова.
Павлина Анфисiвна була задоволена, взяла пiд ручку знайомого й повела в садок однiєї вiлли.
Вiдтiля їх вигнано. Знайомий обурився.
- Як ви смiєте! Ми ж тiльки гуляємо!
- Iдi, iдi! Не разговарiвай!..
Знайомий пообiцяв поскаржитись головi Вуцвику. А Павлина Анфисiвна спитала:
- Ну, скажiть правду: ви ж не комунiст?
Вiн тричi побожився, що вiн комунiст, але вона йому не повiрила.
…Громовиця не прийшла - пройшла. В лiсi було тихо, мiж дерев ходив мiсяць i крапав срiбне масло в гущавину.
Хтось ламав гiлки в лiсi - не людина, трiскало в лiсi. Вилуплювались солов'ята, i соловей уже не спiвав, i солов'ї мовчали.
- …Якби ви знали, яка це Анфиса Павлiвна: жадна, не дай Господи. Годує дитину, а сама бiльш за дитину з'їсть: дитячу порцiю.
…На якнайдальшiй вiллi смiялись. Пiдiйшли до тераси, а за терасою тихенька пiсня. Це надхненний Гiль.
…Тьотя Бася не обiдала: її обiд з'їв хтось.
Коли поодцвiтали вишнi (позривали ягоди), поналивались яблука. В яблуках мед, пасiка, бджоли, дiд сивенький - смачно…
Летiли трутнi по шосе.
…У вiллi мешкають два тижнi, три, мiсяць, а то й цiле лiто. Однi виїздять, iншi приїздять.
Хто приїздить, каже:
- По вулицях голод, а тут…
Через тиждень каже:
- Чому це сьогоднi нема какао? Який же це дiм вiдпочинку? Га?
…Пахне кiзяками й парним молоком.
Ледве свiтає, Сидiр запрягає конi й везе м'ясо до мiста.
Насiли: де - хто.
- Захватiть оцього лантуха з яблуками.
- Що за лантух?
- Та оцей.
- Та це ж яблука казеннi.
Його просять, вiн згоджується за двiстi п'ятдесят вiд пуда. Накрив лантух свiжим м'ясом i закаляв у кров. (Кров i яблука, революцiя i кров…) Сидiр покликав Микиту, й поїхали. Як виїхали з села - на мiсто селяни їдуть. Сидiр кричить:
- Гей ти, шкапо селянська, не заступай дороги. Роздавлю! Кричать iз воза:
- Не пан, звернеш i сам. То тiльки земському звертали колись… Но-о!..
Почухав Сидiр потилицю й згодився:
- Та воно й правда.
Сiпнув за вiжку - лiворуч…
…Пiдводилося сонце - червоне, заспане, невмите…
На вiлли (мабуть, i в колонiї) залiтають амури: людське. Буває випадково, буває свiдомо, пiд кущами, коли думає лiс, коли мовчить лiс, тiльки трiщить у глибинах - дрiбний звiр ходить, буває в садках… А через дев'ять мiсяцiв вилуплюється дитина. Це гарно, природно, свiжо й людяно.
Залiтають сюди й поганi баси - невдачники з мiста й дебютантки - балерини й третьоряднi скрипники. Тут усе задовольняє. Усiх задовольняє.
Є i лiтнiй театр.
У суботу висiла афiша:
Грандiозний вєчєр. Участвують… еtс.
…У недiлю тьотя Бася кричала:
- Я не поведу дiтей на цю буржуазну гниль!
Її не послухали й повели дiтей. У дiтей сьогоднi цвiли очi, як спiлi вишнi пiсля дощу. Кричало голубе небо, i були оплески гучнi i смiх дитячий.
Дiти задоволенi, артисти "в ударi", небо кричить.
Кiнчався вечiр, заспiвали "Iнтернацiонал", i скрипник заграв. Трiснула струна в скрипника, й "Iнтернацiонал" увiрвався.
I розлiгся дитячий регiт на весь лiс. Раптом вискочила з лiсу тьотя Бася, блiда, схвильована.
- Як ви смiєте! Як ви смiєте глузувати?
Стояла бiля артистiв i махала кулаками. Її заспокоїли, вона - на сцену i плакала. Дiти дивились на неї, витрiщивши оченята, деякi теж плакали.
Ще з тьотею Басею була iстерика, i її повели в колонiю: скрипник (що увiрвалась струна) i балерина.
Зодiяковий блиск видно весною, як заходить сонце, зодiяковий блиск видно i восени, коли сонце сходить.
Ранком жеврiв зодiяковий блиск, ранком умирали чебрецi, снились i пахли чебрецi.
Ходили з вiлли в колонiю, з колонiї на вiллу. Вiлли, колонiї…
Легенький золотий сум.
…Чебрецi, чебрецi…
Анфиса Павлiвна, Павлина Анфисiвна посварились.
- До другої чистки не доживете, все одно викинуть! Анфиса Павлiвна обурилась:
- Безпартєйна! Глядiть, щоб знову в тюрму не попросили.
Приїздив ще знайомий: дитячi порцiї їв. Вiн був сумний - осiнь. У городi взимку холодно й голодно.
…Колонiї, вiлли.
Павлина Анфисiвна ще ходила в купальню, навiть роздягалась i дивилась на своє тiло. Але не купалась.
…Ставок думав золоту пiсню:
"Ой пряду, пряду"…-Леонтович.
I минуло лiто.
Глибокого часу-зажури колонiї перевозили в мiсто. Засмутнiли дiти, засмутнiли вiлли. А Анфису Павлiвну викинули з партiї, i вона виїхала кудись. Iз кущiв вилiзли бандити i, як вовки, скрадались до осель.
Павлина Анфисiвна плакала - йшов тридцять п'ятий листопад.
Коли їхали по шосе, iз корзинки випала "Женщина i соцiалiзм" - пом'ята, некрасива книжка.
Тьотя Бася хвилювалась: думала, що це хтось нарочито. Позад усiх iшов Гiль i спiвав:
- Ми смєло в бой пайдьом…
Гудiв лiс, падало листя - iшов листопад, прийшов листопад…А на вiллах ще пахло кiзяками i парним молоком.
…Стояли золотi ранки й зодiяковий блиск.
Iз першої вiлли Сидiр кричав:
- Микито! Та йди-бо, бiсова личинко! Бандите клятий!
Микита не озивався.