- Срулю!
Макс покривлював обличчя i з благанням дивився на неї крiзь синi окуляри. Тодi Вiвдя грiзно:
- Срулю!
Макс хвилювався:
- Як тобi не соромно ображати мене?
Вiвдя мовчала, тiльки брови їй збiгалися докупи. Макс навшпиньках виходив iз кiмнати, а Вiвдя вдягалась.
Одягалась Вiвдя завжди з пiвгодини, а Макс стояв за дверима й чекав. Потiм вiн приносив окрiп i вони пили чай. Вiвдя всмiхалась:
- Чого ти на мене, Максе, сердишся?
Макс мовчав.
- Може, того, що я не хочу за тебе виходити замiж?
Макс мовчав.
А ввечерi вони слухали, як за стiною, в сусiднiй кiмнатi, кричала дитина.
- У-а! У-а!
Вiвдя вiдводилась, брала iз столу яку-небудь книжку й говорила:
- Максе! Ти не дурний хлопець. Скажи менi: який логiчний зв'язок мiж життям i цiєю книгою? Що це за книга? Мах! Ага, фiлософiя Маха. Ну, що вiн там проповiдує?
I тут же Макса за плечi й не давала йому говорити.
- Я знаю! Я все знаю… Ша!
Макс з благанням, як прибите цуценя:
- Дюнiчко!
Грiзно:
- Максе, не треба плодити дiтей! Наслiдування вiдзнак нiкчемности.
I серйозно:
- Ти кого зараз студiюєш, Гегеля?
- Нi, Дюнiчко, Канта.
Потiм одягались i виходили на вулицю. Коли була субота, увечерi йшли через площу Карла Лiбкнехта до синагоги.
Вiвдя - українка, Макс - єврей.
Макс казав:
- Уй, яке гарне небо!
Питала:
- Ти вiриш у небо?
- Гм! Навiщо вiрити… споглядаю.
- Тобi хочеться молиться?
- Так. Я хочу споглядати.
…Вони йшли в синагогу.
А повернувшись додому, Вiвдя глузувала:
- Срулю! Уй, Срулю! Якi противнi твої фанатики.
Макс жахався.
- Дюнiчко! Якi ж вони мої?
I знову за стiною кричала дитина:
- У-а! У-а!
А у вiкно заглядав клаптик сiрого неба.
В коридорах гостиницi - "загального помешкання" робiтникiв Н-ської вiйськової установи - вештались люди, а по вулицях шумiли автомобiлi й фаетони.
Вiвдя непорушне сидiла бiля вiкна.
Макс брав книгу й читав уголос.
О десятiй годинi Вiвдя казала:
- Годi, скажи менi, Максе, що б з тебе вийшло, коли б не вiйна й не революцiя?
Макс:
- Не знаю.
- А я знаю. Ти б де-небудь у провiнцiальнiм мiстi екстерничав. Тебе б жидожери уперто три роки пiдряд зрiзували по латинi, чи що. Нарештi ти б видержав iспит i був би дантистом. Ха! Знаєш, як шансонетки…
Вiвдя пiдняла трошки спiдницю й цинiчно заспiвала:
Пошла я раз к дантiсту,
К большому спецiалiсту,
Чтоб он мнє вставiл в дирку
Зуб! Зуб
Макс нервово перекосив обличчя.
- Дюнiчко!
- Знаю, що Дюнiчка. Ну, ладно… А потiм…
Потiм вона замислилась i додала:
- А я була б iнженером. Так, Максе, я була б iнженером.
Макс уважно дивився на неї крiзь синi окуляри, а вона примружувала очi, як кiшка.
Несподiвано:
- Срулiку! Мiй Срулiку!
Втягував шию в плечi й нахиляв голову.
А за стiною знову кричала дитина:
- У-а! У-а!
До Вiвдi прийшла подружка по гiмназiї - Христя. Така задумлива, як вечiрнє небо. Як i завжди, довго мовчала, а Вiвдя стримано чекала. Хвилювалась, що з партiї викинуть - iнтелiгентка. Завжди боялась.
Вiвдя сказала:
- Яка ти жалкенька.
Усмiхнулась:
- Я тобi, як друговi…
…Прийшов зi служби й Макс. Сiв на канапу й довго дивився на Христю з-пiд лоба.
Каже:
- Чого турбуєтесь! Хай викидають.
Христя:
- Ах,- зiтхнула довго й широко.- Уже три роки в партiї.
Вiвдя поралась бiля умивальника й знову примружувала очi - єхидно.
- Тодi не будеш совнаркомовської пайки одержувати. Христя пiдiйшла до столу, взяла в руки книжку, подивилась на неї, погладила її нiжно долонею.
- Я не одержую!
А Макс хвилювався:
- Я от вийшов з партiї… i нiчого…
- Ну, ви ж анархiст.
Максовi приємно було, коли його називали так.
Вiн надхненно сказав:
- Так, анархiст… Вiльний чоловiк. I бiльш нiчого.
Але Вiвдя обрiзала:
- Який ти анархiст? Досить похвалятися.
- Дюнiчко…
Не хотiла говорити.
Христя пiдвелась i заломила руки.
Христя така маленька дiвчинка, хоч їй i двадцять шiсть лiт.
Вiвдя накинула на плечi хустку й пiшла з Христею на зiбрання комгуртка. Там сидiла оддалiк - безпартiйна - i слухала. Вона завжди була на партiйних зiбраннях.
У гостиницi ще жила баба Горпина. Служила на кухнi - картоплю чистила. Був у неї чоловiк. Чоловiк мав орден Червоного Прапора - на фронтi працi одержав. Чоловiк був дуже ледачий i нiчого не вмiв, крiм як похвалятися. Горпина була товста баба й євангелистка.
Коли хто спотикався, вона казала:
- Це вас Господь Iсус Христос наказав. Значить, вам треба молитися.
А комендантовi гостиницi вона радила:
- Заглянь, моє чадо, в євангелiє от Матвiя.
Комендант "гнув" матюком i т. iнш.
…Почистивши картошку, Горпина пiднялась на другий поверх. I сьогоднi вона чекала. Так, вона чекала.
Цю нiч їй снились сни золотi, як ризи Господнi. Приходив Христос.
…Такий золотий, такий золотий!
Думала - це добрий сон, i згадала серпневi колосся бiля сусiдського тину… Проте сусiдський тин був тридцять рокiв тому.
З Вiвдею Горпина зiйшлась несподiвано й дивно.
- Господня справа,- казала Горпина й витирала сльози радости. Вона щиро вiрила в чудеса. Вона людей не шукала, люди самi йшли до неї. Так думала. Вiвдя теж сама прийшла.
Каже:
- Ви, бабусю, євангелiстка?
Ну, а потiм сходились, дивились одна на одну й мовчали.
Вiвдя так тихо, лагiдно, наче за далеким сном тьмяна тиша:
- Нам говорити, бабусю, нiчого. Ви дивiться на мене, а я на вас… Отак! Я бачу в ваших очах Христа.
Колись один робiтник постукав у цю мить до кiмнати. Ой, як Вiвдя скаженiла. Горпина перелякалась, а потiм подумала:
- Господнє серце!
I вони знову дивились одна на одну.
…Горпина увiйшла в свою кiмнату. Взяла євангелiє й читала. Подумала: навiщо друкують рiзнi книжки, коли не достає священних книг. Недавно ходила на базар - скiльки тих людей приїжджає з села, щоб купити євангелiє чи то бiблiю. А їх i нема.
Потiм вiдкинула занавiсу й дивилась у вiкно. Вiкно виходило в двiр. Видно було помийну яму, а Горпина мрiяла про небеса. Увечорi чоловiк її пiшов дрова рубати, а в дверi постукала Вiвдя.
Простягла обiйми - поцiлувались. Вiвдя сiла напроти Горпини. Зiдхнула.
I на цей раз дивились в очi.
Колись Вiвдя, лягаючи спати, сказала:
- Максе! А знаєш, що я бачила сьогоднi?
Макс нашорошився.
Вiвдя пiдвелася з лiжка, насунула на босi ноги виступцi i, пiдiйшовши до виключателя, погасила електрику.
В кiмнатi стало зовсiм темно.
Далi поволi поточився вiдблиск вiд далекого лiхтаря - блiдо-голубий.
Було пiзно,-бо тiльки де-не-де протарахкотить фаетон i змовкне.
Вiвдя казала:
- Ти не жахайся. Я буду спокiйно. Iду я сьогоднi тротуаром. Коли це зирк, а бiля мене якась жiнка в постолах. Я думала, що вона звичайна, а вона божевiльна.
Зареготала:
- Божевiльна… Ха! Тобi не страшно?
Раптом пiдхопилась i побiгла на канапу, де сидiв Макс. Обняла.
- Ти не бiйся, мiй Срулiку! Я хочу просто оповiдати… Ну… от! Слухай. Вона, ця жiнка, була в постолах, а лице її було таке, як оцей вiдблиск.
Вiвдя простягла руку, i на фонi блiдого свiтла чiтко вирисувався силует її руки.
Макс важко дихав.
- Так, як оцей вiдблиск! I я подумала: вона божевiльна. Вона йшла поруч мене й говорила з повiтрям… Да! Я забула сказати! Вона тягнула з собою мiнiятюрний возик, а на нiм був клуночок. Ти розумiєш, клуночок. I все це було так надзвичайно. Я згадала того божевiльного, що завжди сидить бiля вокзалу. А потiм я згадала й усiх мiських старцiв. I менi стало страшно. А потiм я подумала. Ти знаєш, що я подумала? Нi, я тобi не скажу.
Вiвдя притиснула свою гарячу щоку до Максового лоба. Макс зняв окуляри й протирав очi.
Казав:
- Патологiя, Дюнiчко. Не своєчасно.