Розсердилась.
- Дурне! А все життя - що таке?
Заговорив уперто:
- Нi, Дюнiчко! Життя досить нормальне явище. Я люблю життя.
I засоромився:
- Може, не так, я не знаю. Менi iнодi буває жалко, що я покинув партiю… А всi ми, правда, може, й ненормальнi, бо не кожному пережити цi днi… важко…
Вiвдя закричала:
- Мовчи! Мовчи! Ах ти, агiшко моя нещасна… Срулiку!
Хтось проходив бiля їхнiх дверей i зупинився.
Тодi Вiвдя ще раз закричала:
- Мовчи! Мовчи!
Коли вони полягали на лiжка, бiля гостинницi затрубив рiг i з грохотом пробiгла пожежна команда.
Не спали майже до ранку.
Завтра Вiвдя не пiшла на службу, у неї болiла голова.
Наближалась весна. Голубiли душi, а в далинi iмпровiзувало на рожевих плямах. Танув снiг, тануло, сентиментальничало сонце.
Баба Горпина казала:
- А там у нас, на селi, поле.
Хтось смiявся весело, дзвiнко, на всю гостиницю.
- Ну i що ж, що поле?
Баба Горпина:
- Цiле поле, як ризи Христовi.
На неї теж, безумовно, впливала весна. Крiм того, вона не звикла до мiста. Думала залишити гостиницю i - додому. А чоловiк хай тут. Вона навiть не проти того, щоб вiн добув собi молодшу зозулю. Вона во Христi, що їй? З Вiвдею Горпина майже не стрiчалась останнiй час. А коли й стрiчалась, то розминались мовчки.
А до Вiвдi почав ходити комiсар Вольський. Такий: самий звичайний комiсар iз батальйону.
Макс зiйшовся бiля театру з Христею. Заговорив нервово, поспiшно:
- Слухайте, що з моєю Дюнiчкою робиться - не знаю. Ну от Вольський - вiн її любить… А менi що робити?
Христя задумливо дивилась кудись у бiк, i здавалось, що вона споглядає.
Макс:
- I сьогоднi вiн у нас залишиться. Вiн буде в нас ночувати. А я не знаю, як менi бути.
Христя спитала:
- Ви з Вiвдею живете?
Наївно:
- Так, живу!
Але Макс не зрозумiв Христю. Потiм вона сказала, що їй треба спiшити на зiбрання, а Макс схвильований побiг у гостиницю. Вн став бiля дверей i цiлу годину стояв тут, затуляючи вуха, коли з кiмнати доносились голоси.
Нарештi вийшла Вiвдя й здивовано:
- Чого ти в кiмнату не йдеш?
Тихо.
- Дюнiчко!
Вона засмiялась.
Вiн просив її, щоб Вольський не ночував у них. Тодi вона розсердилась i сказала, щоб не ночував Макс. Вона не боїться Вольського i буде спати з ним в однiй кiмнатi.
Вiвдя пiшла, а Макс плакав тихенько ще з годину, а ночував усе-таки дома.
…Далi було щодня - Вольський приходив i ночував у них. Макс змарнiв, але боявся сказати Вiвдi, чого хоче вiд неї Вольський.
А по всiй гостиницi спiвали-басували.
Кипiло все напередоднi весни, як у казанi над золотим багаттям.
Баба Горпина ходила коридором i оповiдала:
- Молiться Iсусу Христу, дiточки. А я завтра виїжджаю додому. Знаєте - там у нас поле.
Перед од'їздом Горпина зайшла-таки до Вiвдi. Та подивилась на неї й тихо сказала:
- Iдiть, бабусю… Ви не вiрите… а може, я не вiрю…
Гапка:
- Що з тобою, дитятко?
Але хутко вийшла й попрямувала до вокзалу.
Вечiрнiм потягом вона поїхала на село.
Макс ходив непритомний по мiсту й шукав Вiвдю. Вона пiшла кудись iз Вольським. На площi Карла Лiбкнехта вiн зустрiвся з червоноармiйцем Кiптяєвим. (Був такий у батальйонi Вольського).
Ранiш Макс якось його не помiчав, а сьогоднi хотiлось говорити з ним.
Повертав розмову на Вольського.
Кiптяєв увесь час нервово пiдморгував очима - його контузило в iмперiалiстичну вiйну.
Макс спитав: що таке Вольський? Похвалив: Вольський - хороший чоловiк, i головне - витриманий.
Макс образився й пiшов до парку.
На дорiжках уже були люди. Кожному хотiлось, щоб була весна.
Але в цей день дмухав з пiвночi гострий вiтер. Дерева нашорошились на сонце, а на покрiвлi будки сиротливо виглядав снiг.
Макс пiшов iз парку. Потiм вiн стояв бiля "вiтрини голодуючих". Пильно дивився на фотографiї дiтей з тоненькими нiжками й розбухлими черевами.
На нього найшло обурення, коли вiн згадав другу вiтрину - з пiрожними, i вiн пiшов i оддав старцевi останнi п'ятдесят карбованцiв.
Так зробив незадоволений Макс.
…Пiзно вiн пiдходив до своєї кiмнати.
Боявся, що Вiвдя ще не прийшла. Приложив вухо до дверей: там хтось був. Зрадiв. Але Вiвдi дiйсно не було. Була Христя.
- Чого ви так пiзно?
Христя:
- Я… так…
Говорила лагiдно, але видно було, що хвилювалася.
Макс просто:
- Вас, мабуть, турбує щось?
Христя сказала:
- Так, турбує.
Потiм скаржилась:
…У неї не органiзуються думки, а тому все, що вона читає, нiколи не може привести до системи. Це для неї велика хиба. Вона не може бути анi агiтатором, анi органiзатором. Це ж жах, бо вона iнтелiгентка.
Макс i слухав, i нiчого не чув. А Вiвдя не приходила. В гостиницi було вже зовсiм тихо. Тiльки зрiдка хтось проходив коридором, i кроки його глухо звучали, нiби це було порожнє, нежиле помешкання.
Вiвдя останнiй час майже не говорила з Максом. Прийшовши з служби, вона вбиралась i йшла. Бiля пасажу її чекав Вольський, i вони йшли за мiсто.
У недiлю вони пiшли теж за мiсто.
Вольський казав:
- Чудово сьогоднi…
Вона:
- А завтра?
- Що завтра?
- Завтра теж буде чудово?
- I завтра.
- I пiслязавтра?
Вольський подивився гостро. Вiн завжди дивиться гостро й чiтко. Вольський сказав, що йому завжди буде чудово, бо вiн комiсар.
Розсмiялась:
- Ця цинiчнiсть менi не подобається.
Вiн погладив себе по широкому лобi й тихенько засвистiв.
- Що ж тут цинiчного? Ви, мабуть, не про те подумали. Я просто почуваю себе здiбним до життя, до боротьби. I тiльки. А коли я комiсар, то я, значить, такий.
- Агiтацiя! - i скривила обличчя.
Виходили до залiзницi. Збiгли на насип.
Вона:
- От, дивiться: все далi й далi, а куди - невiдомо.
Вiн:
- Ви про рейки? Чого ж невiдомо? Далi станцiя - одна, друга, третя.
Вона:
- Тому невiдомо, що, може, з цих рейок раптом потяг i звалиться. От вам i невiдомо.
Вiн:
- На то є семафор. А нещаснi випадки завжди бувають - це теж вiдомо.
Йшли на схiд - по рейках. Простори кутались у надвечiр'я.
Вiвдя казала:
- Я люблю йти на схiд, бо навiть вiвтар на схiд дивиться. Вольський узяв її за руку й фамiльярно посiпав.
- Не всi й вiвтарi дивляться на схiд… Так-с. Проте I я люблю дивитись на схiд.
Вiвдя замахала руками.
- Годi вам! Годi вам!
Коли вони вийшли за будку 323, Вiвдя кокетувала. А вона вмiла кокетувати. Проте вона й так була гарна з себе. Вона дозволила Вольському взяти себе пiд руку. Щiльно тулилась до нього.
…Зайшли далеко й мусiли повернути.
Вечорiло. Рейки загублювались у далинi, нiби в провалля. Нарештi - до мiста.
Вiвдя махнула рукою:
- Прощай, поле!
Десь несподiвано одкликнулось луною.
Припинилась. Задумалась.
- Це баба Горпина!
- Яка баба? - спитав Вольський.
- Та то так! - засмiялась вона.- Була така… баба… чудесна…
Вирвала руку й крикнула:
- Бiжiм!
Христя посiдала невеличку посаду. Перепищиця. Але й тут вона не встигала все зробити своєчасно. Цiлий день вертiлось у головi - чого вона не прочитала, чого вона не знає. З неї пiдсмiхувались. Думали, що вона має коханого, а тому й така розгублена.
Жила вона край мiста в одного чоботаря в холоднiй кiмнатi i нiчого не хотiла.
В той вечiр Христя ходила по сусiдах i прохала "трiшки нафти". Їй нiхто не давав. Тодi вона засмутилась i поплакалась перед чоботарем, що їй не можна буде сьогоднi читати. Чоботар резонно зазначив:
- Завжди читати не можна, на легенi погано.
А з Христининими легенями i дiйсно було щось неладне: кихикала - тихо й сухо.
Христя подивилась на нього ясними очима й пiшла до себе.
Iз свiтла спершу нiчого не буде видно, а потiм - так собi. Спати не хотiлось.
Дивилась на книжки й уперто думала про нафту.
Десь далеко гавкав собака, i, слухаючи його, було чогось сумно.
Ще дивилась на книжки, i захотiлось плакати.