Вона нiколи не плакала, а в цей час хотiлося. Пiдвелась. Зняла з етажерки "Економiчне учення" i придивлялась. "Да, воно!" Положила на стiл…
I от вона почуває, що їй хочеться стати навколiшки. До болю хочеться.
…Десь гавкав собака.
Стала. Простягла руки в просторiнь, i їй стало солодко.
"Невже я молюсь?"
Пiдхопилась:
"Кому?"
А в голову: "Економiчне учення К. Маркса - К. Кавтського… Завтра прийдете, одержите… Сьогоднi нема!"
Вона побiгла до чоботаря. Там вона випила води й сказала, що вона хора. Потiм дивилась, як чоботар забивав цвяхи в пiдошву, й мовчала.
Скоро прийшов i Макс.
- Менi щось вам треба сказати. Ходiмте.
Вийшли. Макс оповiстив, що сьогоднi рiшучий день: вiн скiнчить або так, або iнакше. Вiн далi так жити не має сили.
Христя сказала холодно:
- Я не пiду!
Макс захвилювався.
Христя ще раз сказала холодно:
- Я не пiду.
В той же вечiр Вiвдя сидiла з Вольським на лiжку й розмовляла. На дворi знову знялась курява - зима не здавалась. Макс уже не ходив красти палива, а з установи перестали видавати - останнiй зимовий мiсяць (i то кiнець). Вiвдя задмухала на свiтло.
- Дивiться, як парує!.. Хiба ви не змерзли?
- Трiшки змерз,- сказав Вольський, запалюючи цигарку.
- Ну, то йдiть сiдайте бiля мене - буде теплiш.
Сiв.
Сказала:
- Щiльнiш. А то положiть руку на плече.
Вольський:
- Нi, мабуть, не треба.
- Чому?
- Зайде Макс, а вiн i так на мене сердиться.
З iронiєю:
- А ви боїтесь?
Просто:
- Нi!
Курява залiплювала вiкно. Через три кiмнати рубали дрова. Гу!.. Гу!..
Вiвдя сказала:
- Чого менi сiро?
Подивився на неї. Вона дiйсно була блiда й сiра.
- А ви вiзьмiть себе в руки.
- Ха!.. В руки…
Спитав:
- Не можна?
- Нi, не можна. А проте противно, все противно… Ходимо… багато нас… як приголомшенi. Щось треба зробити велике, героїчне, а воно й маленьке несила.
- А ви ще раз спробуйте.
Сказав серйозно.
Вiвдя нервово перекосила обличчя:
- Що там пробувати! Як не пробуй, а все по-старому виходить… Так! По-старому.
Вольський:
- Я б вам порадив, що робити, та ви ж усе одно скажете: агiтацiя.
- Так, краще не треба!
Вона засмiялась.
- Я навiть думала, що мене баба Горпина спасе.
- Це та сама Горпина?..- спитав Вольський.
- Нi, мабуть, не та,- сказала Вiвдя й задумалась.
Потiм вони декiлька хвилин посидiли мовчки.
Ще хтось гупав праворуч.
А фуга била снiжинками в вiкно. Вольський ще раз спитав про Макса - де вiн?
А Макс прийшов уже вiд Христi й стояв знову бiля дверей. По дорозi вiн спотикнувся й розбив одно скло вiд окулярiв. Окуляри не здiймав, а тому й вигляд мав незвичайний. Крiм того, вуха його горiли, а в скронях стукало.
Вiвдя не знала, що Макс стоїть за дверима, але була майже упевнена в цiм. Це її дратувало.
Вона знову почала кокетувати.
Вольський:
- Я так не люблю!
- А як ви любите? - i примружила очi.
Сказав:
- Ви мене не перший день дратуєте… Що ви вiд мене хочете?
Вiвдя здивовано:
- Я од вас хочу?
- Так, ви.
Сказав уперто й рiшуче.
Вона:
- Це менi подобається.
Вольський:
- А менi зовсiм не подобається. Як ви хочете вiддатися менi, то робiть це й не мучте Макса, мене й себе.
У Вiвдi загорiлися очi.
- Ви хочете, щоб я вам вiддалась? Добре. Ви знаєте, що за дверима Макс?
Вольський мовчав.
- З умовою, щоб дверi не замикати! Добре?
Вольський мовчав.
Вiвдя поспiшно почала розстiбати пасок i гудзики на кофточцi.
Вольський спокiйно вiдiйшов до вiкна й став спиною до Вiвдi. А вона шелестiла убранням i важко дихала. В кiмнатi було тихо, а тому й чути було, як жiночi груди вбирали й видихали повiтря.
Нарештi вона сказала:
- Ну, йдiть, я готова.
- Готовi? - не повертаючись, спитав Вольський.
Вiвдя не вiдповiла.
Тодi Вольський хутко повернувся, взяв iз столу капелюїй i вийшов.
Один момент у кiмнатi було тихо, а потiм Вiвдя зiскочила з лiжка i, як ранений звiр, завила в повiтря:
- Сво-лоч!
Iще пiдскочила до стiнки й билась об неї головою, зцiпивши зуби.
Далi сидiла декiлька хвилин, поки не увiйшов у кiмнату Макс.
Макс теж не дивився на неї i, узявши якийсь клуночок, що наготував зранку, теж вийшов.
Вiвдя мовчала.
Праворуч i лiворуч уже не гупало.
В гостиницi було тихо.
…А в вiкно знову бились снiжинки.
Снiжинки…
ЛЕГЕНДА
I
Влетiла буря, крикнула - дзвiнко, просто:
- Повстання!
Зашумiло в зелених гаях, загримало, загуло. Прокинулась рiка, подумала свiтанком та й розлилась - широко-широко на великi блакитнi гони. Та й побрели по колiна у водi тумани - зажуренi, похилi.
…Iшла повiнь… Летiла буря…
I от я хочу про молодицю коротенько розповiсти - як у народi чув.
Таку: край села жила, де незаможницька осада, де верби на ставок схилилися й слухають пiсень гнiдих, що на зорi застигли й кожну мить сивiють.
Звуть Стенькою (то, мабуть, Степанида), нiхто не брав, а вже за двадцять перевалило. Жила-була метелиця, та й годi, огонь, баска, гаряча кобилиця. А взяв її Володька, одружився, та не прожив i рокiв зо три - пiшов у повстанцi.
Отож i залишилась Стенька з хлопчиськом невеличким та з бабою-свекрухою.
Дитина довго не жила, захворiла на вiспу й ночi однiєї кикнула.
…Вийшла молодиця на вулицю, стала бiля ворiт, замислилася.
Ходив Володька два роки на цукроварню, заробляв на коня, купив коня, а кiнь здох.
…А батько закатував матiр.
…Ну, i пiвтори десятини за двадцять верстов…
…Ех ти, сибiрська каторго!
…Колись прокинулась удосвiта (пiд повiткою спала): за ногу хтось.
- Хто там такий? Одчепись!
Зареготав:
- Хлопцi, сюди! Бач, яка краля!
…Отже, червонi прийшли, повстанцi прийшли. Д'ех, будуть дiла, матерi їх ковiнька!
Кричали:
- Не печи, не вари: все буде! Де тут у вас буржуї живуть?
Баба-свекруха сплеснула руками:
- Ой, лишенько! Якi ж тут буржуї, самi селяни проживають.
Посмiхнулися, а потiм виймають папiрцi, читають iз папiрцiв.
- А Гордiй Пронь є?
- Та є.
- А Остап Забийворота є?
- Та є.
Аж здивувалася стара: усiх чисто хуторян виказали, а хуторяни й справдi жили, як коти в сметанi.
…А потiм повстанцi пiшли. А ввечерi ще прийшли… Ой, було ж молока та ковбас - хоч собак годуй!
- Вари вареники! Печи пирiжки!
Варила, пекла Стенька…
…Мовчала, прислухалася, розглядала… А у вiкно зазирав молодик червоний, з лiсу пiдводився. Хлопцi їли, дивились на Стеньку, а вона вже цвiла, як мак… Д'ех! до чого була струнка та красива молодиця, а очi їй, як у кози дикої, тiльки хитренькi трошки.
…Отже, горiла, цвiла Стенька… а баба спитала:
- Що ви, хлопцi, надумали? Невже лiворуцiя?
- Лiворуцiя, бабо, повстання, та й квит. Iдемо буржуїв бити.
- Ой, лишенько! - та й утерла рукавом сльози.
Запитало товариство:
- Невже жалко?
- Та де там… щоб вони показилися. Це вже такий звичай бабський - як що, то й плакати.
А повстанцi пiдводилися, до Стеньки йшли..
- Ух ти, кралечко! - цебто обняв один.
…А другий заiржав та й полапав трошки.
Мовчала молодиця, думала, мабуть… потiм спалахнула раптом, наче промiнь пробивсь крiзь хмари:
- За волю… йдете?
I крикнули хлопцi:
- За волю! - ще й шаблюки забрязкотiли.
Зашумували очi в слив'янцi (пiд вiями нiби слив'янка кипiла), вискочила Стенька до порога:
- Цiєї ночi п'ять чоловiк присплю… Хто перший? Виходь! Задзвенiли шаблюки, з грюком розпанахало дверi…
…А ранком повстанцi засiдлали конi, сiли на конi й закурiли з села. Перед вiв загiн, а позаду летiла забийворотинська хура. Хуру везли гладкi забийворотинськi конi: гнiдий у яблуках жеребець i бiлий кiнь з чорною ногою, з тавром на стегнi.