I виблискували ворожi багнети, а за майданом умирало сонце. Та не знали вороги, що їх перехитрував юнак. Говорив вiн:
- Я вигадав собi смерть, як в старовину було: садовили козакiв на палi, i вмирали козаки на гострих палях. Я хочу вмерти на гострiй палi - це найлютiша смерть!
Посмiхнулися вороги - це найлютiша смерть! Тодi загострили палю й вбили її в землю.
Подивився юнак на товариство й теж посмiхнувся, i закипiли йому очi в слив'янцi (пiд вiями наче слив'янка кипiла), i сказав вiн:
- Ой вороги-вороженьки. В старовину було ще й таке: приводили людей до палi й дiвчат молодих приводили. Коли яка дiвчина захотiла одружитися iз злодiєм, що на палю сiдав, то його й одпускали на всi чотири сторони. Менi не треба прощати, але зробiть, як було в старовину,- покличте сюди громаду.
Ще посмiхнулися вороги - хай подивиться громада, як злодiїв катують. I вдарили на сполох. I зiйшлося народу сила-силенна. Але ворожих багнетiв ще бiльш було.
…Тодi вже вмирала й вечiрня зоря, i тихо було на майданi, тiльки шаблюки iнодi цокотiли та здалека гудiв лiс.
I сказав тодi юнак:
- Тепер я буду сiдати на палю… Але слухайте! Слухайте!
I раптом розiрвав юнак свiй одяг повстанський, i побачили люди замiсть юнака буйного голу жiнку - красуню, що погордо дивилася поперед себе. I дзвiнко сказала вона:
- Слухайте! Слухайте! Я вмираю за волю. Але я знову закликаю вас до помсти: гострiть ножi! Дивiться на заграви: вже палає наше визволення, вже йде нова невiдома зоря… Слухайте! Слухайте!..
Але не дали їй говорити вороги, як лютi шакали, накинулися на неї й зав'язали їй рота.
…А народ уже гудiв…
Тодi вовки накинулися на народ i розiгнали його. А Стеньку-юнака закатували: одрiзали носа, одрiзали вуха й наштрикнули на палю.
…Гей, гей! Та й була ж то найлютiша смерть…
Але пройшла тодi про юнака Стеньку, про жiнку молоду, красуню - ясну, мов голубе небо, буйну, неначе буря, i горду, як сокiл, ще бучнiша слава. Ще й досi гудуть їй лiси невмирущу славу.
I от бiля ставка, де верби похилилися, стоїть могила. Це юнакова. Приходять до могили люди й слухають, як шумить вiтер над нею…
…Гей, гей! Гримали повстання…
…I були - тисячi, тисячi, тисячi.
ЗАУЛОК
З сiверких левад бреде осiнь. На заулок насiдає сивий присмерк. Але на сходi починається день. На баштi вдарив дзвiн - глухо й вогко.
Леонiд Гамбарський допиває вранiшнiй чай. Передчуття неможливої радости остаточно затопило його. Iще була легенька й срiбляста тривога. Сьогоднi буде -
- рецензiя на ту книгу, де вмiщено його першу статтю. Уявно вiн давно вже вважав себе за червоного професора i навiть бiльше: будучи в Криму, в санаторiї, вiн прочитав декiлька лекцiй i на афiшах стояло:
- професор Гамбарський.
А потiм вiн пригадав фiялково Мар'яну. Ця чванлива дiвчина завжди стояла перед його очима.
- Тепер…
Але це було трохи наївно, i вiн це розумiв.
Леонiд Гамбарський замкнув портфель i поспiшно пiшов у город.
Iшла жура осiнньої чвирi. Над мiськими болотами шкульгали дощi - холоднi й нуднi.
Аркадiй Андрiйович прокидається рано й виходить у сiни. Потiм прокидається Степанида Львiвна. Мар'яна вдома не ночувала.- Мжичить холодний дощ.- Повз двiр проїхав вiзник на "стiйку". Конi ледаче перебирають багно. Проїхала сусiдка в рибний ряд.
Напроти кричить пiвень на весь заулок.
Аркадiй Андрiйович п'є чай i йде на службу. Степанида Львiвна варить обiд. Через тi ж сiни проходить i Гамбарський.
…Конi нарештi вивезли вiзника на Глухайську вулицю i потюпали жвавiш.
Тротуар прокидається.
…А життя сiм'ї таке: на баштi дзвiн б'є дев'ять, i Аркадiй Андрiйович iде на роботу. Ранiш Аркадiй Андрiйович думав, що вiн закоханий в столоначальника, а потiм думав, що в комiсара.
Але було просто: вiн закоханий у канцелярiю - безвихiдно, фатально. Майже кожного року сниться йому напередоднi Рiздва (коли ялина, коли юнiсть): якась чудова казкова королiвна, що вся в бiлому, а бiля неї, наче живi, в бiлих рукавичках - галантнi, елегантнi - журнали, пакети, сургучi i т. iн.
…Степанида Львiвна - нiжна жiнка й хороша хазяйка.
…На Глухайськiй вулицi кричить сирена - довго, рiзко, зарiзано: мчить автомобiль…
…А в кiмнатi, де висiв ранiш Олександр II, Николай II, а також бiлий генерал на бiлому конi,- висять:
Ленiн,
Троцький,
Раковський i малесенький портрет Карла Маркса.
Степанидi Львiвнi сказали, що Маркс - жид, i вона образилася, тому що вона цього ранiш не знала й казала всiм, що Маркс - з Петербурга!
З того часу - не великий, а маленький.
Про Троцького Степанида Львiвна каже:
- Ну, i що ж, що жид? Вiн же не хоче розiгнати всi установи й служащих?.. А жида я знала й у Полтавi, бакалiйника, зовсiм не поганий, навiть навпаки: i в борг давав.
Зiнов'єва Степанида Львiвна не повiсила, бо дуже кучерявий i молодий.
…А Мар'яна, їхня дочка.
Про Мар'яну говорять!
- Господи! Як може вiд таких маленьких родителiв вирости така пишна женщина.
Року 1917, покинувши ("к чорту"!) середню школу, Мар'яна пiшла в чека.
I сказав тодi Аркадiй Андрiйович.
- Мар'янко! Що ти робиш?
I сказала тодi Степанида Львiвна:
- Мар'янко! Що ти робиш??
А потiм погодились:
"така Божа воля".
…Леонiд Гамбарський живе в цiм же домi.
Мар'яна прийшла з роботи й пройшла прямо в свою кiмнату. Сiла бiля вiкна й задумалась. Безсонна нiч положила на її тьмяну щоку холодний хоробливий червiнь. З огидою згадувала вакханалiю в "гранд-Отелi"…
(…У вiкно бились краплi мжички…)
…Згадувала спорзне, звiряче обличчя гладкого типа i гнiйнi нарости на його животi.
Тодi в її очах загорiлися порожнi фосфорити. Порожнеча гамарила кожний нерв її iстоти.
Але раптом вона вiдчула бiля серця бiль i прилив енергiї.
Мар'яна вийняла з чулка пачку кредиток i з силою кинула їх у куток. Тодi у вiкнi, напроти, зашарiв огонь. Чути було тринькання на балалайцi i веселi вигуки. Долiтало:
Ми ковалi, ми ковалi,
Куєм ми щастя на землi.
…За стiною жили комсомольцi й завжди тривожили заулок своєю агiтацiйною бадьорiстю.
Мар'яна написала:
"Милий друже! Туди, в твiй далекий край, на пiвнiч. Менi хочеться сказати iнакше: "на сєвєр". Твiй народ має два чудових слова, вони не перекладаються - "сєвєр" i "грусть". Але найкраще слово на землi:
- "че-ка".
Пам'ятаєш? - стоять ешелони, а паровик так задумано шипить. Їдемо в дикi замрiянi степи, де чекає тривога, невiдомiсть, де цiле провалля жури й радости. Станцiя, ще станцiя, i семафори, i степи… Тодi не було порожнечi…
А зараз у менi осiнь. Iдуть дощi, бредуть похилi отари хмар. Нема вже: "Секiм-башка!" З партiї мене вигнано, не пам'ятаю за що, здається, не вносила три мiсяцi членських. Проте це єрунда: мене й так би вигнали. Тепер член парткому каже:
- Нашi женщини з папiросками бiгають!
…Словом, я безпартiйна комунiстка. Мiй папа,
Аркадiй Андрiйович каже:
- Мар'янко, як записуються в партiю?
…Я йому розказала, хоче кандидатом, витримувати стаж. Правда, зворушливо?… Але це не те. Ти питаєш, що я роблю? Звичайно, працюю, але хочу. залити себе дурманом, до солодкої нестями. Iнодi слухаю вченi промови липового професора Гамбарського, який, очевидно, в мене закоханий… Але й це не те. Я тобi писала, що хочу покiнчити з життям. I от я рiшила. А щоб не було повороту, сьогоднi вночi вiддалась сифiлiтиковi. Це найкращий спосiб проявити силу своєї волi. Правда? Вже не буде вагань. Так роблять чекiсти минулого… Надворi дощ. Сонця не бачимо. "Сєвєр". "Грусть"… Але найкраще слово - "че-ка!" Милий друже, я в твiй народ закохана. Я вiрю, що воскресне велике слово - "че-ка!" Тодi воскресне бiрюзовий потiк людського надхнення й степова тривога.
…А зараз дощ i болить серце. "Сєвєр". "Грусть".
Р. S. Через годину повiшусь. Прощай.
Але тут же Мар'яна з жахом подумала:
- Прощай?
…Брели години. Мар'яна ходила з кiмнати в кiмнату й нервово перебирала складки на спiдницi.
…Брели години.