Аркадiй Андрiйович одинадцять мiсяцiв не одержував грошей i тепер одержав за мiсяць (40 мiльйонiв) i був сам не свiй.
Кричав:
- Мар'янко! Со-о-о-рок мiльйонiв! I переможно трусив кредитками над головою. Степанида Львiвна готовила самовар i теж була сама не своя, i навiть блiдi щоки порожевiли їй. Руки дрижали, i нiяк не могла роздмухати огонь.
- От кажуть: Ленiн i Троцький… А що ж вони учреждєнiя прикривають, чи що?
Аркадiй Андрiйович сказав:
- Ох, Степушко! Якби ти знала, яка в нас катавасiя. З П'ятигорська приїхав товариш Аральський, а на його мiсцi вже другий начальник. I от тепер: той собi, а цей собi. Бiда. Ну, я думаю, що все-таки Аральський переможе!
- А хто з них симпатичний? - спитала Степанида Львiвна.
- Ну, звичайно, Аральський…- I додав серйозно: - У нього великi зв'язки. Це, знаєш, мужчина во-о!
- Так ти ж держи його руку!..- сказала Степанида Львiвна й пiдвела очi догори:Аркашо! У нього портрета ще нема?
- Га?
- Та повiсила б… Може, коли зайде. Хто їх знає - вони люди не гордi…
I зiдхнула:
- Боже мiй! Що то наробила революцiя. Такi хорошi люди, симпатичнi… прелiсть…
Вiтер вдирався в сiни, крутив дим i виносив його у вогку осiнь. У вiкно зазирало меланхолiйне небо. Падало листя за вiкном. Скоро приїде бiла зима…
Знову дзвонять на панахиду.
…У сiни раптом ускочив
Леонiд Гамбарський i схвильований побiг до дверей. Степанида Львiвна спитала:
- Пане професоре! Може, вам водички гаряченької? У нас сьогоднi, знаєте, Аркаша жалованьє одержав… А Аркадiй Андрiйович скаржився: - Шу-шу! Шу-шу! Цмок! Цмок!
А роботи й нема: нi входящого, нi сходящого. Тiльки й знають, що по коридору.
…Слухала тодi Мар'яна й вiдчула, як до серця пiдкотилась злiсть, i сказала з другої кiмнати:
- Це, тату, зветься стадiя органiзацiї. Чули про таке слово? Я чую його тисячу лiт, тисячу лiт!
Червiнь хоробливо горiв їй на щоцi, але цього Аркадiй Андрiйович не бачив, i вiн образився.
- Ну, ти, Мар'янко, хоч i була в чека, а в дiлах государственних нi бельмеса.
А Степанида Львiвна сказала:
- Боже мiй, Мар'янко! Яке твоє дiло до дiлов гoсударственних? Я знаю, чого ти хочеш: тобi б якби Ленiн i Грецький i товариш Раковський прикрили всi учреждєнiя, а папашенька без шматка хлiба зостався… Ну, нi, вони люди розумнi й симпатичнi, цього сурйозно не зроблять.
Мар'яна мовчала й знову нервово перебирала складки на спiдницi.
Гамбарський положив на стiл газету й у розпуцi похилився на вiкно. Рецензент писав, що в його статтi багато претензiйности на вченiсть, i Гамбарський йому нагадує - чехiвського телеграфiста Ять.
Це було так нахабно, так, нарештi, нетактовно…
Леонiд Гамбарський з тривогою думав, що тепер вiн не зможе пiдняти своє реноме, i його професорська кар'єра розлетiлася в пух. Потiм зняв пенсне й лiг на кровать.
…З пiвночi летiв сiверковий вiтер. Передають: за мiстом випав вогкий снiг i запорошило дороги. Над мiстом струмкують хмарнi потоки.
З тоскою згадував:
- Ага, телеграфiст Ять!..
I здавив руками голову.
- Ага, тереграфiст Ять!..
Здавалось, б'ють обухом - цiєю важкою, безглуздою фразою… I майнуло в головi:
- Пропав!
I вiдчув тодi Гамбарський, що нема вже повороту, i був один якийсь безвихiдний тупик.
…А з пiвночi знову летiв сiверковий вiтер, i сунулись сiрi й нуднi хмари. I знову з тоскою згадував:
- Ага, телеграфiст Ять…
- …Можна зайти?
Пiдвiвся:Зайдiть!
Увiйшла Мар'яна й мовчки сiла бiля кроватi. Кiлька годин внутрiшньої боротьби положили вiдбиток на її обличчя.
Гамбарський дивився прибито, перелякано, бо Мар'яна рiдко до нього заходила, а зараз зайшла.
- Чого?
I ще дивиться прибито й перелякано.
А Мар'яна в цей момент знала:
"Далi не можна. Треба кiнчати!" Сказала схвильовано:
- Прийшла до вас спитати: що таке безпораднiсть? Що - сила волi? Не знаєте?
А потiм пiдвелася i жагуче промовила:
- Так… Я прийшла спитати вас… прохати вас… Мар'яна кинулась до столу й розридалась. Гамбарський розгублено дивився на неї й наливав воду в стакан.
- Випийте!.. Що з вами?
Вогкi дзвони загубились в осенi.
Вогка луна зарилась у болотнiй чвирi заулка…
Мар'яна випила води й дивилась сухими фосфоритами на Гамбарського. Потiм стиснула руками голову й сказала:
- Треба повiситися… Негайно… зараз…
- Що ви, Мар'яно?
Гамбарський, блiдий i розгублений, ходив по кiмнатi.
А у вiкно знову бив дрiбний дощ. I тягуче проходили хвилини напруженої мовчанки.
Думала: "Так! Треба кiнчати… Так!.. Скорiше!.. I знала, що вона не може кiнчити, що їй бракує сили".
Подумала: "Єрунда, треба кiнчати!"
Мар'яна сухо подивилась на Гамбарського, а потiм сказала:
- Пробачте! - i хутко пiшла до дверей.
Аркадiй Андрiйович надiв окуляри й написав:
"Прошу мєня зачислiть в кандiдати Вашей государственной партiї. Мої лiчниє убєждєнiя в правотє комунiстическiх iдей…"
В їдальню увiйшла Мар'яна. Аркадiй Андрiйович:
- Мар'янко! Ану йди сюди! Чи так я?..
Степанида Львiвна продовжувала:
- …Вiн дуже симпатичний… кажуть уже повишення получив…
…Короткий осiннiй день сконав. Мар'яна вийшла на ганок.
Дощ прибив жовтi листя, i вони лежали холоднi, мертвi. Через вулицю блимав огонь i млявим свiтлом освiтлював пустельний заулок.
Високо текли потоки сумних хмар. Iз стрiхи одноманiтно падала крапля на камiнь. Iшла глибока сiра осiнь по сiрих заулках республiки.
Коли Мар'яна виходила за ворота, з комсомольської кiмнати вискочив натовп юнакiв i з реготом кинувся в туман.
Через дорогу, до Глухайської вулицi - сарай, за сараєм - вiжки.
…А далi, коли вийти з пустельного заулка, на мiдi висiчено: Доктор Фальк.
- Куди?
ЕЛЕГIЯ
"Минають днi, минають ночi…"
У груднi згнила зима, i тихий степовий городок знiтився в облозi мовчазних нерухомих хмар:
- нагнав вiтер iз далеких Альпiйських гiр, через Карпатськi верхiв'я, через Дунай.
Прийшло Рiздво.
Зiдхали дзвiницi, i промерзло жеврiла жура: сум неспокiйної землi. Цього року старожили не бачили рiздвяних зiр, бо небо стояло в сiрiй сорочцi будня.
I була мряка.
I старий газетяр теж не бачив рiздвяних зiр. Був вiн сивий, древнiй, майже босонiж. Стояв бiля ратушi на бульварi й казав мимохiдцям:
- Може, купите газету?
Iнодi мимохiдцi купували газету, iнодi заклопотано проходили, iнодi зупинялись i дивились на старого газетяра.
…А прийшов вiн восени, коли було прозоро, коли за кварталами пахли гречки…
…Але це було так неможливо давно!!! Це було за народження його прекрасної юности, коли тихий степовий городок стояв перед ним надзвичайною примарою. I вiн подумав тодi про радiсть.
I врочисто залунало по кварталах:
- Радiсть!
I тодi було як мигдальнi потоки пiд ударом весняного весла. Це був голубиний заспiв до тiєї синьої пiснi, iм'я якiй - життя.
Це був новий заповiт, що ми, волхви, бачимо на сходi в темну нiч iз хрустального Вiфлiєму…
- Але це було так неможливо давно! I це майже забулось, бо ж - неяснi, туманнi, мов перший сон за першого м'ятежного кохання, цi уривки, що виринають iз тьми перед моїми старечими очима. "Що це?" - подумав з тоскою старий газетяр.
I чув тодi: нiби раптом прокидалась природа, нiби дзвенiли, пливли й пропадали неяснi вiдголоски з дальнiх лiт.
…Але це була iлюзiя: натовп таких мiських кварталiв стояв у суворiй мовчанцi.
…Газети продавали й жвавi пацани, i не любили вони старого газетяра, бо був невiдомий, невiдомо звiдкiль i похмурий. I ще не любили:
- зiйшов на великий шлях, по якому йдуть, дико, по-звiрячому озираючись. i був ще з ним, iз старим газетярем, древнiй пес, що покiрно шкульгав за ним i нiс пiдслiпуватi очi на асфальт…
- пес: вовна прилипла попелом i лiзла, падала на землю, щоб угноїти землю. Пес не гавкав, а тiльки тихо й нудно вив: на свiтанках шумiв скляний мороз, а пес був голодний. Iнодi пес кидав старого газетяра й блукав на базарi, бiля рундукiв, де били його закаблуками, де гризли його молодi бадьорi пси.