Дехто не встиг сiсти, i їх ловили по селах… Мого товариша жiнку зловили, а потiм згвалтували, i вона стала дурненька.
Кожний бравнiнг має свою iсторiю: темну, як духовне нутро окремої особи…
Iсторiя бравнiнга така: лiс, дорога, втiкачi, вороги, i хати, i дерева, i всiм байдуже, вже дихати не можна, горять груди i згорають-згорають… Пострiл… Темна iсторiя. У буржуа вiдбирали бравнiнги, i вони плакали, а потiм у нас одбирали, i ми не плакали - не iронiя! - а може, хто й плакав… Чого одну людину шкода, а до тисячi мертвих байдуже? Почуття колективiзму нема - це не з "азбуки комунiзму", провiрте!
Проте це не щоденник - це справжня сучасна новела.
Редактор Карк пiдвiвся, ще раз тривожно подивився на бравнiнга i вийшов.
II
Iз тихої вулицi пiшов на клекiт. Жеврiло блакиттю. На пiвнiч iшли води - дощ. На заходi сонце в зелених усмiшках: за мiськими левадами вже зеленiло - теж iшло, i мрiялось сонцем, за сонцем на Американський материк, тому - там океан, там велично й синьо.
Так: телеграфiчнi дроти узгiр'ям i проходили на бруднi квартали мiста, там вони вище над будинки.
Так: пiсля теплої зливи дротом котились краплi, зупинялись, звисали, а котрi налiтали - вливались i падали на брук. Жеврiло блакиттю.
Чудово: смердюче, промислове мiсто велике, але не величне - забуло слобожанське народження, забуло слобожанськi полки, не утворило американської казки: не йшли будинки в хмари - чудово, воно ховає сьогоднi в своїх завулках кривавi легенди на сотнi вiкiв.
Зiйшов на тротуар. Побiгли трамваї з задумливим свiтлом: на фонi вечорового повiтря електричнi лампочки тьмяно-рожевi. Не хотiлось знати, що трамваї бiжать на край мiста, що трамваї повертаються, що нема далi трамваїв, що далi важкi дороги й кiстки замучених коней. А проте чудовi легенди революцiї теж виростають тут.
Наприклад: на цiй вулицi, на цiм мiсцi - тут тепер мiщани проходять, провозять свинi з околицi - гурток матросiв умирав у нерiвнiй боротьбi з ворогами, умирали на автомобiлi, коли барикади посувались на пiвнiч - iнсургенти йшли на пiвнiч, а в проваллi раптово зацвiла Венера.
Редактор Карк дивився на вiкна: там Чепiга й теж зацвiла. Йшла синя нiч i налягала на будинки, мабуть, заповнювала коридорне повiтря - коридори довгi, темнi - установ. А в мiщанських домах тукали, мабуть, годинники. Тукали, одмiрювали простори по культурних, некультурних вiках, згадували революцiї, не знали революцiй - народнi бунти, селянськi повстання, Хмельниччина, Павлюк, Трясило…
I дивився Карк на небо: там голуба безодня, там кiнчається життя, а степи України теж голубi - асоцiацiя з небом. Думав:
- Чого так вабить-гуди - там же смерть? Може, тому, що голуба?
Потiм повертав додому. Бiля цього магазина - тут тепер державний шоколад продають - одного зимового ранку вiн зустрiв нову владу. Згадав, як шумувала Україна,хохол упертий чоловiк, а може, тут десь проходив Сковорода Григорiй Савич, великий український фiлософ, а тепер, кажуть, могила бур'яном поросла й бджоли не гудуть бiля дупла, тiльки пчiлка iнодi пролетить, i шумують революцiї, повстання на Українi знову.
Григорiй Савич Сковорода - так росiйська iнтелiгенцiя любить:
Григорiй Савич, Нiколай Романович, Владимир Iллiч, Тарас Григорович. I єсть. у цьому якась пiвнiчна солодкiсть, упертiсть, i калузькi нетри, i Iван Калита,- i московська сила - велика велетенська, фатальна, вiд варязьких гостей iде. I нема тут вишневих садкiв - на вишнях у червнi проростають зорi - i нема тут лунких дiвочих пiсень - далеких, край села, а то в заводському посьолку, або коли з сапками йдуть, а навкруги їх зелено, а за ними з цукроварнi ледве-ледве манячить у лiтнi, яснi ночi дим.
Дим… Подумав, що над Україною завжди був дим, i вся вона задимилась у повстаннях, задимилась у муках, огонь iшов десь у землю, тiльки на Дiнцi спокiйно думали й упирались у небо димарi. I був огонь, i теж - велика велетенська сила, фатальна, тiльки вiд варязьких гостей вона не йшла.
Коли Карк зiйшов на мiсток, бiля лiхтаря його зупинили.
- Пачiстiм!
Здивувався: уночi? Подивився на хлопчиська - очi благають. Поставив ногу на пiдставку, але згадав, що грошей нема. Пiшов. I згадав, як багато тепер дiтей на вулицi - з щiтками, з цигарками, стiльки бачив у Яссах чи в Бакеу, в Румунiї - там багато кафешантанiв, добрi скрипники, а в горах їдять мамалигу, живуть iз свиньми, там же носяться вiтри, а збоку Карпатськi й Трансiльванськi гори, снiговi верхiв'я… Коли в Румунiї буде революцiя?
З Лопанi дмухнуло вогкiстю.
Лопань теж має свою iсторiю: на березi багато калу й дохлi конi, а вчителi гiмназiї i досi ловлять удочками рибу й думають - про минулi днi, коли фунт бiлого хлiба коштував три копiйки, а пiвпляшки - двадцять чотири.
Лопань теж має свою iсторiю - вона не знала революцiї, вона не бачила революцiї, бiля неї проходять червонi крамарi, на нiй теж зрiдка появляються кайори. Розмова:
- Що за свiтла нiч, а на душi темно: нема простору. Чека. Госпуп. Ех ти, життя прокляте! Другий голос:
- Нiчого. Сила за нами. Ха! Обиватель. А обиватель - хвиля, дев'ятий вал. Регулятор. Пiднявся високо, ану-бо нижче! Не хочете? Себе винiть. Ми теж дещо знаємо. Налетiв обиватель - i човен поринув. Обиватель регулятор.
З Лопанi дмухнуло вогкiстю.
III
Мої любi читачi! - простий i зрозумiлий лист.- Я боюсь, що ви мою новелу не дочитаєте до кiнця. Ви в лабетах просвiтянської лiтератури. I я поважаю. Та кожному свiй час. Творити то є творити. Да. Соловей - от як дерева здалека пухкi, а мiж дерев бiлiє, а бiля дерева заряснiло - солов'ї не однаково спiвають, прислухайтесь. Свої Моцарти, Бетховени, чув i Лисенка - солов'я. Переспiвувати - не творити, а мавпувати. I читач творець, не тiльки я, не тiльки ми - письменники. Я шукаю, i ви шукайте. Спершу вiд новаторiв - i я теж - це нiчого: вiд них, щоб далi можна. А твiр мiй буде цiлком художнiй - треба продумати, треба знати… Ах, зеленi мої сни за далеким невимовним. Ах, моя молодiсть - на фабричних посьолках тебе залишив, заблукалась ти нiччю в шахтарських огнях, на степах запорiзьких безмежних.
IV
Револьвер системи "бравнiнг" не виходив iз голови. Про бравнiнг: Конан-Дойль добре знав звичайного читача: розв'язка i зав'язка, фабула, сюжет та iнше. Шерлок Холмс. Не виходив iз голови не тим, що його куплено в повстанця з банди Ангела, а тим, що вiн лежить у столi, а в кiмнатi тихо, домовинне, тим, що є "сьогоднi" i нема "вчора" - далекого, несподiваного, великого, особливо на фонi "позавчора".
Карк зiйшов на площу й раптом обернувся: його покликано.
- Товаришу!
Дивиться: чоловiк розкинув руки, немов повiтря хапає.
I ще раз:
- Товаришу!
Вiдкiля цей голос?
Так, вiн знає цей голос, це сiмнадцятого року, голос сiмнадцятого року, голос молодої, бадьорої, червiнкової революцiї, тривожної радости - може глибокої, може синьої, може це не голос, а сон з оточеного ворогами героїчного Луганська.
I що ж: був слiпий, вийшов з лiкарнi - голодний, i радий, i свiтлий, як усi пiсля хвороби. Вiн пiсля тифу. I на нього дмухало бузково, ачей ромашками, як дитинi, що перший раз стала на ноги або заговорила.
Хотiлось обняти слiпого, згадав сентиментальний роман, провiв слiпого на тротуар - i тiльки.
Той пiшов.
- Товаришу,- i руками повiтря ловить. Думав про радiсть сiмнадцятого року. Пiшов тривожний: стояли в очах сiчневi снiги, iржали десь повстанськi конi - думав.
V
Живе редактор Карк близько мiського парку, на тiм краю, де сонце сходить i блимає в скалках смiття,- там вигiн, там собаки, а вночi пострiли на сполох - вартовi. Мiж iншим, вiдповiдальности за газету жодної, вiдповiдальний iнший.