- Да, Марiє! Без женщини не можна обiйтись. Бо женщина - це круг наших емоцiй.
- А я от тобi не вiрю! - говорить Марiя й пiдставляє весняному вiтровi своє обличчя.
Нiч.
Весна.
Мiст.
Марiя.
Гримить весняна повiнь. I тiкають мутнi води в невiдому даль. Ми стоїмо на мосту. Перед нами й за нами - город. Ми чуємо, як глухо б'ється крига. Над костьолом горить огонь.
- Nicolas! Я тобi не вiрю, тому що ти й досi не показав женщини в революцiї.
- Да, Марiє! Я ще не показав, але я покажу.
- Нi, ти її не покажеш, бо в твоїм уявленнi вона не бiльше, як самичка.
- Марiє!
- Да, Nicolas! Так.
Гримить повiнь.
I тiкають мутнi води в невiдому даль.
Кводлiбет
У Дiккенса, здається, в "Записках Пiквiкського клубу" герой скрикнув: -
- Їхать - так їхать, як говорив папуга, коли кiшка потягла його за хвiст. У Дiккенса, здається, з тих же "Записок Пiквiкського клубу", є й такий радiсний вираз:
- А от i я! - як сказав хтось, падаючи з десятиповерхового будинку.
Студент жив у пiдвалi, в кiмнатi з одним тусклим вiкном, що виходило на глуху брудну вулицю. Але й тут вiн жив милостю якоїсь грузної баби, що знiмала весь пiдвал i одводила йому цю кiмнату виключно за його прекраснi очi: кожної суботи баба тягла студента до себе на кухню, напоювала його там жовтим (якась примiсь) самогоном, i, коли студент часто починав хилити голову на бiк, коли повз вiкна проходив iз калатушкою сторож, грузна баба брала енергiйним жестом свою жертву за плече, роздягала її догола i клала на своє лiжко. Пiсля так званої суботньої ночi студент завжди почував у ротi якийсь неприємний запах i потiм цiлий день спльовував. Це теж деталь, i, "позаяк" вона з життя, я й її пишу.
- Марiє! Не будь наївна. Я даю тобi запах слова.
…I знову передi мною легко-синя даль надзвичайного минулого. I знову я чую далекий загiрний голос: "Пройдуть вiки, найдуть свою змужнiлiсть, пiзнають радiсть i журу твоєї прекрасної землi, вiдiйдуть по древнiй дорозi в небуття, але нiколи не повториться народження твоєї м'ятежної нареченої".
- Тiльки один раз!
- Тiльки один раз!
Так б'є годинник над ратушею глибокої ночi, коли тривожно горить циферблат.
…I я, романтик, закоханий у свою наречену, знову бачу її сiроокою гарячою юнкою з багряною полоскою на прострiленiй скронi. Вона затулила рану жмутом духмяного чебрецю й мчить по ланах часу в безсмертя.
- Чи наздожену її - свою сiрооку м'ятежну наречену? Гримить повiнь. I тiкають мутнi води в невiдому даль.
Я безумно люблю город. Але я похиляюсь на телеграфний стовп i думаю, що я нiколи не розкажу, шо робиться в моїй душi, якi виникають образи, якi, як потоки, як жемчуг, протiкають бiля мого романтичного серця: жемчуг хрумтить i японськi лiхтарики (коли гоголiвський ярмарок) бiля прозоро-фантастичних леденцiв (коники), що я їх уже нiколи, нiколи не побачу на базарi. Тодi я наливаю себе вишневим соком моєї неможливої муки й молюся, щоб "Боженька" зробив мене генiєм: щоб розказати, як хрумтить жемчуг бiля японських лiхтарикiв: будинок, на розi, N: горить. Я безумовно люблю город! Нiч.
Весна.
Мiст.
Марiя.
- Марiє! Ти пам'ятаєш той день, коли. я перший раз побачив тебе?,
- Да, Nicolas! Ходiм! - i вона енергiйно переступає калюжi весняної води.- Да, Nicolas, пам'ятаю.
- Марiє! - i я зупинився.
Вона - теж.
Тодi я беру кiнчик її солдатської блузки й кладу на нього свої гарячi уста. Марiя мовчить. Я мовчу. Пахне конвалiєю. Весняний вiтерець б'ється в кучеряшки моєї нареченої.
- Nicolas! Милий мiй! Не треба думати про осiнь.
- Марiє! - i я тисну їй руку.
Вона мовчить. Я мовчу. На костьолi горить циферблат, i далеко гримить повiнь. Марiя оправляє блузку й раптом зникає в темряву, в глухий мiський заулок.
Р.S. Я говорю не про чарiвну мандрагору, я говорю про адамову голову: про метелика, що з черепом на головi. Менi навiть сни якiсь химернi. З-пiд канапи вискочив звичайний пацюк з перебитим задом. Менi кажуть, щоб я його добив. Тодi я беру чималий молоток, i, коли пацюк iде на переднiх лапах повз мене, я з гидливiстю опускаю з силою молоток на його голову. Але диво: пiсля мого удару пацюк раптом вирiс, став розмiром iз болонку й пiшов на заднiх лапах, а на його головi я бачу череп: я говорю не про чарiвну мандрагору, я говорю про адамову голову, про метелика. Тодi менi зупиняються мислi, i стоїть передi мною якась настирлива пляма, що може довести до божевiлля. Я знову пiдводжу чималий молоток i з гидливiстю опускаю з силою на пацюкову голову. Але диво: пацюк знову вирiс i став розмiром з фокстер'єра. Пацюк з перебитим задом iде на заднiх лапках. В кiмнатi тихо, за вiкном тихо, i тiльки на костьолi горить циферблат. Я мовчу.
XIV слово
…Коли цвiркуни на далекому зруйнованому курортi починають мовчазний концерт, тодi за косою в порту горить маяк. Маяк блимає, булькає, погасає на мить, i знову за косою в порту неможливо привабливий огник. Тодi далеко серед морської мертвоти реве пароплав i несе людей, їхнi муки й сподiвання в iншi краї, у виноградну даль.
- I от поет з тiєї божественно-незрiвнянної країни, що, як золота осiнь, димить на твоїй патетичнiй душi, пiзнав сiрого чортика й тiсно жив з ним, i не в сенсi банально-сантиментальної нудьги, а так, як може жити художник. Вiн був страшенний нахаба, але вiн мiг тiльки жеврiти, i то в тайзi, i то для утилiзацiй обмеженого кола часто обмежених людей. Поет знає, як далеко одiйшов запах тобiлевичо-старицьких бур'янiв, що прекрасно пахли пiсля "Гайдамакiв" i "Катерини", як далеко i "Тiнi забутих предкiв", i все, що хвилювало юнiсть, а тепер залишило тiльки сiрого чортика. Поет знав, що в iсторiї народiв його божественно-незрiвняннiй країнi, що, як золота осiнь, димить на твоїй патетичнiй душi, принаймнi на першу пiвсотню лiт одведено силою рабської психiки тiльки два рядки, i то петитом; i на цi два рядки нiхто й нiколи (аж поки пройде пiвсотнi лiт!) не зверне уваги. I поет, що крiзь огонь своєї iнтуїцiї побачить новi береги, загине, як Катерина на глухiй дорозi невi-домости.
…Тодi бiжить коник моєї фантазiї по першiй снiговiй дорозi, i летять од його копит дiаманти снiжинок. У далекому бору, що ледве маячить, дiд-мороз трусить бiлою бородою, i якась фантасмагорiя навкруги. Пiд столом сидить кiшечка i муркотить про радiсть морозного дня. Над оселею здiймаються димки й пливуть у тихе голубе небо. I нiхто не розкаже менi: що це?
Степова.оселя й дальнi виноградники - все потопало в мовчазному концертi цвiркунiв. Стояли похмурi хмари, i десь традицiйно глухо билось i грало з берегами сiре туманне море. Природа, цей незрiвнянний художник, шукала цiєї ночi химерного жанру. В кожнiм шелестi й тремтiннi приморської сиротливої флори я вiдчував напружену боротьбу за майбутнього прекрасного Рафаеля. Вмирала стара форма, як лицарство, як запорожцi. По таємних лабiринтах мистецтва мчав вiтер iз незнаного краю.
…I жили в тiй оселi, що її звали по циркулярах курортом, люди, собаки, коти та iншi тварини. Чим годували котiв чи то собак, я напевне не знаю. Але людей годували дохлою гнилою рибою, трохи не кращими яйцями й такими ж сосисками. Все це привозили з нудного провiнцiяльного мiста.
За тих днiв, коли до столу подавали (висловлюючись канцелярською мовою) вищезазначене, за тих днiв зчинявся бунт. Бунтували пролетарi, службовцi й навiть комунари. Тодi комунарiв збирали й говорили:
- Вам бунтувати не можна, бо ви - комунари, будiвничi нової держави, а курорт, як вам вiдомо, державний.
Комунари хвилювались, але вони знали, що їм бунтувати не можна, а можна говорити iншим "халатникам" (хорi), що курорт дуже гарний i коли риба гнила, то це - помилка, бо вона зовсiм не гнила.
I комунари розпинались i доказували, бо вони знали, що таке дисциплiна i що таке для всесвiтньої революцiї ця неприємна деталь, коли ми стоїмо напередоднi. Тiльки один написав щось у центральну пресу, пiсля чого стало багато краще, бо вже не подавали гнилої риби, а подавали гнилi сосиски.
Проте не зайвим буде зупинитись i на цiй деталi: нудне провiнцiальне мiсто, на жаль, лежало далеко вiд степової оселi, що по циркулярах називалась курортом. Отже, пiдтримуючи iнтереси свого населення, курортна адмiнiстрацiя органiзувала на своїй територiї непоганий буфет. Коли халатники були незадоволенi обiдом, вони мали цiлковите право пiти до буфету й узяти там те, що їм було потрiбно. Дешевка тут була надзвичайна: коли, припустiм, десь пачка цигарок коштувала сiмнадцять копiйок, то тут брали всього (за таку ж таки пачку) тридцять п'ять. Те саме i з iншими продуктами.