- Гоп! Гоп! Гоп! - кричала я.
Потiм пiдставляла вiтровi свої молодi груди, i вiтер їх лоскотав. Я реготала й реготала всю дорогу до самої станцiї. Але вiзницi так i не сказала причини. Справа в тому, що я вже тодi хотiла бути матiр'ю, а вiтер мене збентежив: менi (хоч це й смiшно!) захотiлось завагiтнiти вiд нього. Менi хотiлось так чисто завагiтнiти, як завагiтнiло голубе небо, що вже мiльйони вiкiв хоронить у собi таємницю найпрекраснiшого й найчистiшого зачаття. Моя дика фантазiя не давала менi спокою й цiлу дорогу тривожила мене. Бiгли поля, i суворо обминали нас шведськi кургани. Я згадала Марiю Кочубей.
На станцiю ми приїхали, коли вже зовсiм стемнiло. Я купила квиток, поцiлувала вiзницю (вiн страшенно здивувався) i взяла з возика свiй маленький пакунок.
"Саме тепер навiки" - прийшла менi мисль, бо вiзниця був останньою близькою людиною.
Тодi, як нiколи до того, я вiдчула великий бiль розлуки й саме тому, що цей бiль був сильний i справжнiй, саме тому пiзнала себе найщирiшою людиною.
"Очевидно, теличка нездiбна пережити цього" - промайнуло менi в головi, i я почала фiлософствувати.
Це, звичайно, була страшенно наївна фiлософiя, бо я тодi знайома була (i то поверхово) тiльки з Платоном. Але вона менi зовсiм не шкодила i навiть бiльше того: тiльки через неї я дiставала собi заспокоєння.
…Вiзниця давно вже зник зi своїм возиком за кучугурами, а я все стояла й дивилась йому вслiд. I тiльки за пiвгодини опам'яталась. Треба було кiнчати, i я скiнчила: махнула рукою й пiшла на темний станцiйний силует.
Станцiя була глуха, як сотнi степових станцiй, i там лежали якiсь чужi люди. Трохи пахло прiсним запахом, бо вiдцiля, здається, за дев'ять верстов була цукроварня. Я подумала, що, коли прийде осiнь, нашi дiвчата пiдуть на буряки. Тодi будуть сумувати полтавськi кургани, i побредуть мої спогади крiзь мариво вiкiв за виконкомом, за комольську леваду. I менi здавалось, що такi мислi приходять усiм, хто знає вишневооку Україну - цей химерний край диких i темних дорiг до романтичної комуни. Я знову згадала Марiю Кочубей.
Потiм пiшла на пустельний перон i дивилась на рейки, на зеленi вогнi й вiдчула присмерк. Хтось пройшов повз мене (очевидно, начальник станцiї) i уважно подивився менi в очi. Потiм iз степу прилетiв потяг, заревiв, зашумiв, загоготав. Я ще раз подивилася в степ - туди, де стоїть наш бiленький домик i сидить пiвник на флюгерi, де невеличка оранжерея й темнi провiнцiальнi садки. Але вже нiчого не хотiла згадувати й рiшуче полiзла у вагон. Те, що було, зникло навiки. Ще раз побачити? Нi! Нi! Нi! I тiльки, коли потяг заревiв i рушив, я в останнiй раз уклонилась напiвтемнiй степовiй станцiї. Силуети будiвель промайнули перед моїми очима й зникли. Я вже не думала повертатись сюди. Життя було таке широке й безмежне, а вiк мiй такий коротенький, як носик горобчика.
- Тра-та-та! - одбивали колеса.
Уночi блимала свiча, десь гомонiли пасажири, потяг похитувався, але я не могла заснути. Вдень бiгли поля, летiти кургани, але вони мене вже не цiкавили. Пам'ятаю, я всю дорогу безумствувала: мислi шалено летiли, наздоганяючи одна одну. Такi переживання не могли не вiдбитися на моїм обличчi, i тому пасажири раз у раз здивовано поглядали на мене.
На третiй день я була в Z.
II
Коли йшла з вокзалу, менi було страшенно весело. Я оглядала вiтрини, автобуси, трамваї, а менi казали збоку:
- Подивiться, яка пейзаночка!
Iшла по великiй вулицi й раптом попала на ринок. Стояли селянки з клубникою. Клубника так пахла, що я тут же купила два фунти. Потiм довго блукала по городу й зовсiм незчулась, як прийшов синiй мiський вечiр. Пам'ятаю, вийняла з пакунка одну соковиту клубнику (одну ягоду) i взяла її на губи. Я взяла її необережно, бо рожевий сiк потiк i зробив менi на блузцi рожеву пляму. Це було неприємно, i я посiпала себе за вухо.
Коли вечiр заглибився, тодi по вулицi пiшли проститутки. Вони страшенно лаялися, так що менi кiлька разiв почервонiли ушi. I я нiколи б не знайшла в цьому городi свою Лiзбет, коли б не випадок.
Стояв лiтнiй сад, а бiля нього рекламний плакат. Тодi вискочив хлопчик i закричав менi в обличчя: "Бути-тути! трап-трап!" Потiм почали пiд'їжджати фаетони, спалахнув люкс, i вечiрнє небо зробилось таким синiм-синiм, я пiшла в лiтнiй сад, з'їла там на п'ять копiйок морозива й звернула на алею "Синього кабачка". Там я й зустрiла Лiзбет. По дорозi товаришка потрiпала мене по тазовi й сказала:
- Як гарно, як гарно, що ти приїхала!
З Лiзбет я товаришувала ще з шкiльного часу й нiколи не губила з нею зв'язкiв. Вона мене страшенно любила. Лiзбет працювала в установi машинiсткою й обiцяла в ту ж установу й на ту ж посаду пристроїти й мене.
Але як вона зробить це, коли я в цьому нiчого не. розумiю? Лiзбет зареготала й запевнила, що за мiсяць або за пiвтора з мене буде робiтниця "на ять". I дiйсно: за 'мiсяць я вже була машинiсткою "на ять". Я навiть сама здивувалась, як скоро це вийшло, i ми з'ясували такий успiх моїм неабияким хистом. Потiм Лiзбет хитренько примружила око й сказала, що я мушу тепер пiти з нею в установу й там трохи посидiти.
- Для чого це? - спитала я.
Вона ще раз зареготала й назвала мене наївною. Невже я й досi не домiркувалась, що моїм обличчям i моєю фiгурою можна цiлий свiт перевернути? Лiзбет пiднесла менi дзеркало й запропонувала подивитися на себе. Тодi я запротестувала: невже вона радить менi продати своє тiло? Лiзбет почала запевняти, що нiякого тут продажу нема: на мене будуть дивитись i тiльки! Я погодилась i одержала посаду. За кiлька тижнiв Лiзбет поїхала до тьотi й залишила менi свою квартиру.
- Ну, прощай,- сказала вона.- Може, ще колись побачимось. Вiкно моєї кiмнати виходило з пiдвалу в невеличкий дворик, де стояла стара зелена альтанка. Я любила сидiти бiля нього й дивитися на клаптик голубого неба: воно було тут таке надзвичайне, нiби всю його радiсть природа сконцентрувала в цьому закутку. Тут, бiля цього вiкна, я так багато передумала, скiльки, очевидно, менi вже не прийдеться думати. Я думала про химерну даль, що потягла мене з рiдного краю, i думала, що до неї - ах, як далеко! Власне, в Z я не сподiвалась найти її, але вiрила, що в Z я зустрiнусь з якимсь великим чоловiком, i тодi станеться чудо.
Iнодi пiсля роботи я не йшла додому, я йшла куди очi дивляться. Тодi городяни здивовано оглядали мене. Iшла в пiвденно-схiдну частину города на край, де тулились по ярках убогi хатки. В степу блимали вогнища, надходила нiч. Я зупинялась на якомусь курганi й згадувала "Пiсню Нiбелунгiв" i юнака Зiгфрiда й думала, що для нашої країни примiтивний "Кобзар", як Нiбелунги. Потiм споглядала. Я довго споглядала, i менi здавалось, що якась невiдома сила насувається на мене. За кiлька годин я йшла додому, лягала на лiжко й довго лежала з заплющеними очима. На мiськiй баштi бив годинник:
- Бов! Бов!
…Отже, в своїй установi я, очевидно, була одинокою. Коли правду говорити, то тiльки в машинцi я находила свого друга. Один час я так полюбила її, що вона навiть снилася менi. I снилось менi так, нiби вона зовсiм живе створiння i нiби вона на всi мої запитання вiдповiдає таким теплим, хорошим голосом. Тодi я схиляла свою голову на її лiтери, i валок щось менi муркотiв i тихо наспiвував. Пiдводились i лiтери й вистукували так зажурено, начеб потяг летiв у невiдомий край. Тодi знову бачила дорогу, степ i рудi пахучi обнiжки.
- Ах ти, дружечок мiй,- говорила я iнодi, виймаючи з неї якусь iнструкцiю для дiловода Кука.
Я маю на увазi того дiловода, що взяв мене на посаду. Вiн був дуже спокiйною людиною, носив чистенький костюм i завжди мав на головi прилизаний продiл. Вiн мало чим вiдрiзнявся вiд гоголiвських героїв. Пiдписував папiрцi чiтко, i вiд другого "к" (Кук) робив униз розчерк, подiбний до маленького бутончика. Перед тим, як поставити печатку на той чи iнший папiрець, вiн страсно потирав руки й робив язиком незрозумiлий звук задоволення. Нiс його був надзвичайно великий i в усякому разi не вiдповiдав дрiбному обличчю.