Менi було вiдомо, що вiн пристаркуватий i аморальний холостяк, i саме цим я й хочу з'ясувати його шалену любов до молоденьких машинiсток. Особливо часто вiн пiдходив до мене й грав своїми маленькими олив'яними очима. Ця "гра" робила з нього майже мавпу, але вiн цього не помiчав. Дiловод був страшенно мало розвинена людина й говорив такою мовою, нiби шаржував когось.
- Яка краса,- говорив вiн менi,- iти з красунею в парку, припустiм (Кук натякував на себе й на мене), i почувати, що вона гiдна тебе.
Менi було дуже неприємно вислухувати цю парикмахерську пошлятину, i я поспiшала вiд нього вiдiйти.
Але тодi в коридорi я обов'язково зустрiчалась iз сiроокою журналiсткою. Це була досить-таки приємна жiнка, але вона нiколи не давала спокою моїм рукам. Проходячи повз мене, сiроока журналiстка обов'язково зупинялась бiля мого столика й запитувала мене на вухо: "Чи не дозволю я їй iще раз "ущипнути" Б'яночку". Я їй, звичайно не дозволяла, i все-таки на моїй руцi було кiлька синцiв, i навiть був один синець на правому грудному яблуку. Вона безперечно була садисткою, i я за кiлька мiсяцiв у цьому остаточно переконалась.
- Я примушена буду,- говорила я їй колись,- звернутися до мiсцевкому.
Сiроока журналiстка реготала: звертайсь, мовляв, звертайся, я вже давно знаю, що ти "ябеда" (вона так i сказала - "ябеда")… Але що я могла їй на це вiдповiсти?
Отже, залишалась тiльки єдина жiнка, що з нею я почувала себе досить спокiйною. Я говорю про товаришку Уляну, комунiстку, жiнку колишнього комунiста, товариша Бе. Вона жила зi мною в одному будинку, i, коли я приходила додому, товаришка Уляна стукала менi в дверi й прохала дозволу зайти. Я казала "прошу" - i вона заходила. Вона вiдразу починала запевняти мене, що в неї страшенно некрасиве обличчя. Я розумiла свою сусiдку й тому завжди заспокоювала її: мовляв, нiчого подiбного нема, вона не така вже некрасива, як це їй здається. Я говорила, що в неї, наприклад, i волосся прекрасне, i очi добрi. Товаришка Уляна не погоджувалась зi мною й дуже сперечалась. Вона приводила убивчi аргументи й нещадно била ними мене.
Так що утворювалось таке вражiння, нiби я захищаю не її, а себе, i нiби некрасива не вона, а я.
Товаришка Уляна чекала чуда, а чуда не було й не могло бути. Вона була досить-таки розвинена людина й прекрасно знала цiну своєму обличчю й своїй фiгурi (моя сусiдка була високою й тонкою щукою й до того з перебитим носом). Але вона зi мною вiдводила душу, i я їй з охотою допомагала в цьому. Менi було вiдомо, що товаришка Уляна дуже погано живе iз своїм чоловiком, але про товариша Бе вона нiколи зi мною не говорила.
- Бiдний, бiдний товариш Бе,- тiльки зрiдка проривалось їй, i тодi вона глибоко зiдхала.
Товаришкою Уляною, власне, i замикалось коло моїх знайомих. Всi цi люди були, на мiй погляд, маленькими людьми, так чи iнакше подiбними до мене, i, очевидно, не могли допомогти менi вийти з того зачарованого круга дичавини, що загородив менi якусь таємну даль.
Колись пiсля роботи до мене пiдiйшов дiловод i почав умовляти мене, щоб я пiшла з ним обiдати. Вiн говорив: "Позаяк" (вiн так i говорив - "позаяк") йому видавали аванс й "позаяк" сьогоднi день його народження, вiн хоче трохи пошпацiрувати зi мною на бульварi й випити зi мною ж пляшку пива. Я погодилась - i ми пiшли. Ми пiшли в б'єргалку, сiли за столик i замовили десяток ракiв. В пивнiй стояв гомiн i стояв дим. Пахло п'яним запахом. Запах був рiзкий, перегорiлий i одразу ж п'янив голову. Оркестра грала щось похабне з якоїсь похабної оперетки. Ми випили двi пляшки, i Кук почав тулитись до мене. Потiм ми випили ще чотири пляшки. Тодi дiловод почав цiлувати менi лiкоть i розповiдати менi про своє нещасне життя. Його нещастя було в тому, що на нього мало уваги звертало начальство й не давало йому вищої посади, а "позаяк" вiн хотiв бути управдiлом, то "така затримка кар'єри" не могла не тривожити його. Вiн навiть трошки заплакав, i менi його стало шкода.
- Ах, Б'янко! - говорив вiн менi.- Яке чудове життя, коли, наприклад, перед тобою стоїть широка кар'єра i ти можеш бути управдiлом Раднаркому.
Дiловод вимовляв це з красномовними й патетичними наголосами, i я ще бiльше пожалiла його. Вiн менi знов цiлував лiкоть i запевняв, що тiльки одну мене кохає. Кук менi цiлком серйозно говорив про кохання, наче я й справдi була зацiкавлена в цьому.
Ми вже випили добре, дiловод попрохав мене, щоб я його провела додому. При всiй своїй малорозвиненостi вiн завжди жив задньою, захованою думкою й знав, що пиво його добре сп'янило й сам вiн буде похитуватись. Пiд руку ж зi мною вiн не боявся себе скомпрометувати. Я погодилась - i ми пiшли.
По дорозi ми зайшли в театральний садок i там сiли на стiлець.
Збоку нас сидiв якийсь мужчина. Я зиркнула на нього. Йому були зажуренi i (менi так здалося) прекраснi очi. Вiн сидiв, як рiзьблення, i дивився кудись у небо.
Раптом Кук пiдвiвся, посiпав iз бокiв свiй пiджак, наче збирався вiдрекомендуватись якомусь начальниковi, i звернувся до незнайомого мужчини:
- Так що, дозвольте вас запитати: ви, здається, художник Чаргар?
- Так, я - художник Чаргар,- сказав мужчина, i таким м'яким i приємним баритоном, який я чула тiльки в любовних романах.- Чим маю честь служити вам?
Я здригнула. Хiба я могла не здригнути? Менi довелося сидiти поруч iз славетним малярем нашої країни. Присутнiсть художника так схвилювала мене, що я вiдразу спалахнула й вiдчула, як менi загорiлись ушi.
Чаргар повернув голову й уважно подивився на мене. Можливо, вiн подивився звичайними очима, але я тодi не могла витримати цього погляду й знизила вiї.
Кук говорив, що вiн давно вже знає художника й давно вже хотiв познайомитись iз суб'єктом (вiн так i сказав "суб'єктом") незрiвнянних чоргарiвських картин. Тодi художник його поправив: "Ви, очевидно, хотiли сказати творцем?" Дiловод розв'язне сказав, що пiд суб'єктом вiн саме це й мав на увазi.
Потiм сидiли мовчки й дивилися, як горять дроти синiм блиском (трамвай летiв пiсля дощику). Десь кричала сирена. Кук похилився й почав засинати. Тодi художник сказав:
- Я маю честь говорити з дружиною дiловода?
- Ви маєте честь говорити зовсiм не з дружиною дiловода,- сказала я й зареготала.
Кiлька хвилин надзвичайного внутрiшнього напруження розiрвались у напiвiстеричному реготi. Я реготала якось зовсiм не до речi (очевидно, хмiль заохочував), але Чаргар i натяку не подав, що вiн може мене вважати за дурочку. Потiм художник iще раз уважно подивився на мене й сказав:
- Я, знаєте, i не припускаю, щоб у нашому городi були такi прекраснi женщини.
- Хiба? - спитала я i знову спалахнула, бо це була найвища похвала моєму тiлу.
Потiм я нiчого iншого не придумала, як сказати той же комплiмент i Чаргаровi. Вiн усмiхнувся й говорив, що йому страшенно подобається моя простота й непримушенiсть. Мовляв, у наш брехливий вiк це велика рiдкiсть i, коли хочете, навiть моветон. Був вiн стрункий, iз добре виголеним смуглявим обличчям, у простiй толстовцi й без усяких претензiй на якусь оригiнальнiсть. Але вiн увесь час якось розгублено дивився.
Тодi почало вечорiти, i, коли звечорiло, на вуличному екранi застрочила вечiрня газета. Небо посинiло. Дiловод хропiв. Я покликала вiзницю, записала його номер, номер квартири Кука,- i вiзниця повiз дiловода додому. Все це я робила не оглядаючись. Але серце менi так хутко билось, що я певна була - художник стоїть десь iззаду й чекає мене.
Я не помилилась: вiн стояв. Тодi пiдiйшла до нього (так пiдiйшла до нього, нiби ми були давно знайомi), i вiн менi запропонував руку. Я взяла, i ми пiшли по алеї. Чаргар поцiкавився, хто я. Сказала. Потiм ми вийшли з садка й пiшли по вулицi Повстання. Дiйшли Раднаркому й зупинились. На чатах бiля дверей стояв червоноармiєць у буденiвцi. Вiн стояв, як рiзьблення, i Чаргар сказав:
- Вам вiн нiчого не нагадує?
Я сказала, що нагадує. Тодi Чаргар чомусь усмiхнувся. Я спитала "чому", вiн нiчого не вiдповiв i раптом подав менi руку. Ми попрощались. Я пiшла в одну сторону, вiн - у протилежну.
Додому я прийшла з таким почуттям, що з ним я йшла в дитинствi з великодньої "заутренi". Свiт менi став таким милим i рожевим, що я готова була вибiгти на вулицю i обiймати й цiлувати першого зустрiчного.