На кватиру прийшов випусковий.
- Еntrez!
Редактор Карк завжди: еntrez! Випусковий товариш Шкiц i суворий, i булий член ЦК есерiв. Був на судi - виправдали, тепер щось знає. Поклав останню коректу до пiдпису.
Редактор Карк:
- Сiдайте, прошу.
Шкiц дивиться на всiх трiшки з презирством. I на Карка. Безумовно: однi не знають, що є ЦК, а другi - що вiн булий. Дивився поверх Каркової голови й стояв: Карковi з ним приємно, а коли згадував - неприємно: вiд ЦК дмухало чимсь величним, мов генерал-губернаторство. I прийшло чомусь в голову про величнiсть. Хтось скаржився - їхати далеко: триста верстов. Не мiг уявити: сьогоднi за фунт хлiба заплатив сто тисяч карбованцiв. За маленький шматок. Що ж триста? Мовчав. I Шкiц.
Потiм Шкiц запохмурнiв.
- Україна… Да… Прогавили - i пiшла вiд нас. Україна пiшла. А все тому, що ми поети, що ми не комерцiйної вдачi. I ще суворiш:
- Ми не полiтики. Ми поети. Нема в нас i пiвнiчної жорстокости. Ми романтики.
Редактор Карк:
- Велику французьку революцiю поети робили.
Iз злiстю:
- Французи - нацiя. А ми без мiста, в мiстi ми музлаї, роззявивши рота ходимо, а в установах революцiя i на селi революцiя. А втiм, ми не французької вдачi, ми до нiмцiв скорiш. Може, вам дивно, а я кажу не дивно. Це ж у нас нiмець картопельку садить. Недарма нашi культурники до Нiмеччини їздять. А нiмецької комерцiйностi в нас i нема. I в цiм наше лихо. Ми i короткозорi… А що наш народ? Був по лiсах, а тепер в оселi повертається i плює на нас. Вiн теж романтик. Наш народ.
Редактор Карк слухав, i було боляче й тоскно. Дивився на той стiл, де лежав бравнiнг, i було сiро, як у 1905 чи в 1906 роцi. Було:
- Центральна рада. Трудовий конгрес.
Випусковий взяв пiдписану коректу i в'яло промовив:
- До збачення.
Потiм хвилину розглядав бiля дверей статуетку - бюст якогось римського полководця. I Карк дивився на статуетку. Вiн принiс її з редакцiї: старовиною вiяло. В його редакцiї виходила колись велика газета сiмнадцятого року. Розповсюджувалось її по всiй Українi… Ну, i вiд статуетки вiяло.
Шкiц, зачиняючи дверi, сказав:
- Римський полководець… Дивно.
А за дверима зiдхнув.
Приходила ще хазяйка i покликала до себе. Iз хазяйчиної кiмнати видно дорогу й зоологiчний сад. Дорога ховається на краю мiста, i на нiй пасуться по-провiнцiяльному гуси. Хазяйка пiдфарбовує щоки, дарма що стара. Унизу її спiдницi - шмаття, а все-таки вона лермонтiвська панi, з гусарiв. У неї квартирує декiлька чоловiка. Вона завжди незадоволена з будинкового податку. Говорить:
- З мене беруть податок, а я нiчим не торгую. А тепер усi торгують. Або можна прожити не торгуючи?
I ще каже:
- У мене дочка хора, а їй не дають пайки. А тепер усi хорi мають одержувати пайки, бо тепер комунiзм.
Це вона каже досить щиро. Редактор Карк п'є в неї чай. За чаєм вона оповiдає йому, як ховала фарфоровi чашки вiд реквiзицiй - вони лежали у вiдомого лiкаря внутрiшнiх хворiб, а в нього реквiзицiй не було.
Потiм вона згадувала минуле. Iз станцiї бiгли степовi гудки, i хазяйка ще говорила:
- Колись їздила в Крим… Вiлла була. Горняшки були - багато. Пiд'їдемо фаетоном, а потяг уже шипить. Сядемо - гу! - i поїхали. Так гарно в купе колисає. їдем, їдем - i так без кiнця. На вiллу в Крим. Все за тобою бiжить, як у кiнематографi. А тебе колисає…
Думав: все це порожньо, а гарно; спогади за єгипетськi сфiнкси - для чого? А теж гарно.
Потiм вiн пiдвiвся - iти треба. Похитала головою:
- Ах, редакторе! Працюєте ви багато. Матвiй Самiйлович…
I замислилась. Матвiй Самiйлович її чоловiк. Розстрiляли за контрреволюцiю. Це було три роки тому. Висiв його портрет над її лiжком, а в рядок - Михайловський. Купила на базарi, казали, що Михайловський теж не з комунiстами.
Коли Карк проходив вiтальнею, бiля вiкна сидiла Нюся. На качалцi: не ходить, ревматизм. Качалка iз старими вiзерунками. Придивишся - щось подiбне до вiзантiйських малюнкiв, а то взагалi по фарбопису якогось минуло столiття. Столiття - вiки. А то нагадує чомусь якогось гетьмана.
Нюся покликала. Коли пiдiйшов, подивилась ясно.
- Драстуйте! - i подала руку.
Рука тепла й м'яка, як його маленька подушка з лебединого пуху, що подарувала мама. Мама вмерла, а подушка нагадувала маму.
Налетiла на вiкно сiра хмара, i стало волохато. Замрiялось. Нюся казала:
- Чому це в головi два днi одбиває: губ-трамот! губ-трамот! Чому це слово? Ну, я не знаю. Чому це слово? Навiть уночi тривожить: знаєте - гупає й утрамбовує. I боляче. Навiщо?
Вечорiло.
Слухав, як десь прокричав пiвень.
Нюся:
- А на тiм тижнi думала про степи. Про махновщину. Довго-довго думала. I думала, що махновщина - то є трагедiя iнтелiгенцiї Лiвобережної України. Як ви гадаєте?
Подумав.
- Може.
Потiм сiв бiля неї, а вона не говорила. Вона говорила краще, як Шкiц: тепло, по-жiночому. I хотiлось погладити її руку. За вiкном гудiло мiсто. Десь ще прокричав пiвень.
VI
Зауважте, як пишуть молодi українськi письменники. Ви їх, мабуть, не знаєте, а їх треба знати, це ще в Шевченка написано. Є повiр'я, що нашi дiди всi грали на сопiлках, тим-то й мова така музична. Нашi дiди були чабани i виганяли товар на вигiн по синiй росi, а бiля пiдбитого бурею дуба грали на сопiлках. А от Рабiндранат Тагор теж народився в нетрях.
Так от, зауважте: вони родились в нетрях i заблукалися в нетрях. Це погано. Я виходжу на новий шлях, i менi радiсно. Поперед мене горить зоря, як i колись горiла. Я її кладу в своє волосся - i вона горить iнакше… Да…
VII
На подальшiм роздiлi мiй читач зупиниться й продумає те, що вiн прочитав. Ах, як радiсно блукати невiдомими чебрецевими шляхами.
VIII
Для живої мислi читачевої.
IX
Менi хочеться говорити не на тему, i я говорю. Я хочу написати агiтацiйного листка. Iсторична справка: великiй соцiалiстичнiй революцiї завжди бракувало на талановитих поетiв-агiтаторiв, а халтурили всi, за гонорар. Як менi тяжко писати про халтуру, я дивлюсь у майбутнє, я звертаюсь до нащадкiв: заплюйте темну тiнь моїх сучасникiв вiд халтури.
Це - риторика утилiтарного походження. Ну i що ж. З Карком спiльного - нiчого, а з новелою - багато, з життям - теж багато.
Так от, революцiя творить новий побут, i треба писати революцiйний побут. Є ще пролетарська поезiя, в українськiй лiтературi вона утворює добу, а може, епоху…
У мене, як на сеансi на користь голодних, в антрактах - "на користь". Мiж iншим - читайте оповiдання на тему "голод" - це корисно.
…Про вiчнiсть твору: де тенденцiя - межа її, де рафiнована художнiсть. Я хочу, щоб твiр мiй був вiчний i величний… Пролетарська поезiя - не метелик… Яка загальна композицiя моєї новели?.. Важко торувати… твердий грунт, реп'яхи… Коли я вийду з лiтератури минулого?
Вiдчуваєте змагання мого класу! Мiй клас - пролетарiат - по кровi в бур'янах i на шляхах боротьби за волю, рiвнiсть i братерство.
X
У редактора Карка очi як у Гаршина, а очi Гаршина писав Рєпiн, а Рєпiн оголошував себе за українця, i Нюсi здавалось, що в очах Карка - степи. Крiм того, вона часто читала Бельше, може, й тому степи.
Стояли яснi днi, i йшли яснi днi. За мiськими левадами сторожили простори, i було просторо, а на душах темно. I на тих, i на других, i переможцi, i переможенi - а хто перемiг? Це редактор Карк думає. Усi були похмурi, того й театри так повно заповнювала публiка… республiка… ха!..- це редактор Карк думає.
На заняття ходив уже пiзнiш вiдповiдального. Вчора зiйшлись у кабiнетi.
Вiдповiдальний каже:
- Читали "Росiю в iмлi" Уельса? Хай тепер радiє: на вулицях весело - магазини всi одчинено.
Занозуватий чоловiк - це видно, i нервовий - це теж видно. Йому повсякчас здається, що з нього глузують. Вiн лає iнтелiгенцiю, але любить, коли йому кажуть: