Коли ми пiдходили до моєї вулицi, в авiацiйному городку забiгали вогнi й раптово пiднялись до неба. То були люкси, i небо стало агатовим. Десь кричав перепел. В саду Паризьких Комунарiв пускали ракети. Вони рiзали небо червоними хвостами й розсипались на мiльйони зiр.
Нарештi ми стояли бiля мого будинку. Чаргар стиснув менi руку й сказав трохи холоднувато:
- До побачення!
Ну, що ж, "до побачення". Тодi я на цей холодок не звернула уваги. Але, коли залишилась сама, я довго думала, чому вiн сказав холоднувато. Менi прийшла мисль, що Чаргар хотiв у менi бачити тiльки наївну дiвчину, i тому його знервували мої запитання. Потiм прийшла мисль, що художник чомусь ревниво береже пiдступи до свого внутрiшнього свiту. Це припущення здалося цiлком правдивим, коли я пригадала нашу розмову.
"Ну, i добре,- подумала я,- бережи! Але ти їх не вбережеш, бо ти вже дав менi право фамiльярничати з тобою".
Колись до мене зайшла товаришка Уляна. Вона була страшенно схвильована, i пiд очима їй були темно-синi синцi. Ми сiли на канапi й почали розмовляти. Спершу ми говорили щось про театр (не пам'ятаю добре), потiм товаришка Уляна раптом сказала менi:
- Я вам, Б'янко, страшенно заздрю й зовсiм не тому, що ви красуня. От догадайтесь, чому?
Про театр я говорила якось механiчно, ввесь час пiдтакувала (я думала про нову зустрiч iз художником) i тому сказала коротко:
- Не знаю.
Товаришка Уляна пiдiйшла до дзеркала й почала поправляти волосся. Був сiрий день, i над городом iшли сiрi хмари, так що в моїй кiмнатi майже стемнiло. Навпроти в кравця-єврея спалахнув навiть каганець.
Я подивилася на товаришку Уляну: їй було блiде чоло, i вона всмiхалась. Вона так неприємно всмiхалась, що на моєму обличчi вiдбилось, очевидно, почуття страху. Вона спитала, чого я перелякалась.
- Менi здалось,- сказала я,- що ви дивитесь на мене надзвичайно злим обличчям.
- Нiчого подiбного! - рiзко сказала товаришка Уляна, нервово хапаючись за перебитий нiс.- Я на вас дивилася звичайнiсiнькими очима. Але скажiть менi, чому ви не хочете мене слухати?
Я згадала, що товаришка Уляна подала якесь запитання, i я справдi неуважно поставилась до нього. Тодi я попрохала пробачення й сказала, що в останнi днi почуваю себе якось розгублено.
- Я вам заздрю от чому,- сказала вона.- Я вам заздрю тому, що ви людина нового поколiння, i для вас нашi терзання - порожнiй звук.
- Ви зовсiм даремно так думаєте! - сказала я.
- Не говорiть! - замахала вона руками.- Справа в тому, що ви нiколи не були в ролi Єви i ви нiколи не можете затоскувати за раєм, як я й тисячi нас, надломлених людей громадянської вiйни.
- Ви зовсiм даремно так думаєте! - уперто повторила я.
- Не говорiть! Ви нiколи не були на тому березi, i ви нiчого не знаєте. Тiльки ми, i тiльки нас вигнали вiдтiля. I.от ми ходимо з тоскою. Боже мiй, ви й не уявляєте, яка це прекрасна країна. Пiд її сонцем не тiльки внутрiшнiй свiт кожного з нас перетворювався й робив нас iдеальними, мало того, ми фiзично перероджувались. Клянусь вам! Навiть фiзично це були зразковi люди.
Товаришка Уляна глибоко зiдхнула. В кiмнатi вже зовсiм посiрiло, але я бачила, що її обличчя свiтилося в сяйвi якоїсь надзвичайної радости.
- Ви, звичайно, не вiрите менi, що я кiлька рокiв тому була красунею - це я знаю! Але повiрте менi, що товариш Бе любив мене. Клянусь вам! Вiн так любив мене… так любив мене…
Товаришка Уляна раптом похилилася на спинку канапи й тихо заридала. В квартирах було тихо (тiльки в зубного лiкаря якось жалiбно тявкала болонка), i ридання товаришки Уляни так глухо розривалися в повiтрi, нiби вона лежала в домовинi.
Я почала її заспокоювати. Вона довго не могла заспокоїтись, i тiльки за пiвгодини я почула, як товаришка Уляна крiзь сльози прохає мене не звертати на неї уваги, бо пiсля плачу їй завжди легше буває. Вона навiть усмiхнулась, i ця усмiшка була такою дитячою, що я стала перед нею на колiна й цiлком серйозно сказала:
- Товаришко Уляно, клянусь вам, що я вас нiколи не бачила такою! Ви свiтитесь сьогоднi неземною красою й нагадуєте менi Рафаелеву мадонну.
Але вона мовчала. Тодi я схилила свою голову до її подертих черевикiв i завмерла. Потiм обняла її ноги й жагуче їх поцiлувала. Мене обхопило майже релiгiйне почуття любови до цього маленького людського страждання. I коли б товаришка Уляна в цей момент захотiла мене повести на смерть, я б пiшла не здригнувши.
Тодi почав виступати цвiркун, i десь довго й протяжно кричала зарiзана сирена. За вiкном плакав кравцiв хлопчик, i щось глухо кричав єврей. Товаришка Уляна пiдвелась. Вона взяла в свої руки мою голову й поцiлувала її. Вона так поцiлувала, що менi й зараз ходить дрiж по спинi. Потiм вона пiшла вiд мене.
Я раптом заплакала. Це були мої першi сльози в цьому великому городi.
IV
З Чаргаром я зустрiчалася дуже часто, але на квартиру до нього попала через три мiсяцi пiсля нашого знайомства. Я зовсiм не уявляла собi, як бiдно живе наш славетний художник. Кiмната його, як i моя, була в пiдвалi. Iз стiн завжди несло льохом, а iз стелi нiколи не сходила вогка руда пляма. Над його кiмнатою був клуб радслужбовцiв, i тому його стеля завжди дрижала вiд тупотiння й крику. Чаргар менi сказав, що вiн уже кiлька разiв звертався до комхозу, але… словом, вiн, очевидно, нiколи не вибереться вiдцiля. Я сказала, що треба поговорити з головою виконкому, але, сказавши, махнула рукою. Вiн теж махнув рукою. Ми зареготали.
Пам'ятаю, я скинула жакетку, поправила волосся й стала переглядати важкi томи, що їх у безпорядку розкидано було по кiмнатi. У вiкно зазирав промiнь сонця й зайчиком грав на стiнi. Чаргар сидiв напроти мольберта й уважно дивився на полотно. Я спитала, чи не хоче вiн намалювати моє тiло - я з охотою буду йому позувати. Вiн сказав, що не має в цьому потреби, бо це не його фах.
- Я жiнок iще нiколи не малював i, очевидно, не буду малювати. Я спитала чому. Вiн не вiдповiв. I тодi ж мене зацiкавила важка книга: це була розвiдка про шведськi кургани. Художник це помiтив i сказав, що вiн уже кiлька рокiв мучиться над iдеєю дати широке полотно, що по ньому будуть мчати Карло XII i Мазепа пiсля поразки. Вiн думає написати картину унiверсального значення.
Чаргар взагалi мало говорив. Фрази йому виривались якось несподiвано, нiби вiн i справдi ненормальний був. Але на цей раз вiн виступив iз цiлим оповiданням. Говорив вiн, правда, страшенно плутано й незрозумiле, але менi й цього було досить: я могла вже доводити нашу iнтимнiсть до останньої межi, i я рiшила взяти його нахабством. Вiн держав мою руку в своїй руцi й цiлував мої пальцi. Але поцiлунки цi були якiсь холоднi, нiмi.
- От ти менi цiлуєш руки,- сказала я,- але скажи менi: якi це поцiлунки?
- Що ти хочеш сказати? - спитав Чаргар.
- Я питаю: це тi поцiлунки, що ти їх можеш уживати (я нарочито сказала "уживати") при зустрiчi з любою жiнкою?
Вiн знизав плечима й подивився на мене здивовано: мовляв, вiн рiшуче вiдмовляється розумiти мене.
- Раrdon!.. Але менi здається, що я говорю ясно,- i я посунула вiд нього мольберт.
Чаргар нервово здригнув i якось жалкенько вiдповiв менi дрiбним смiшком:
- Знаєш… давай покиньмо цi розмови!
Мене це раптом зiрвало - i я сказала досить-таки рiзко:
- Ну, а коли б це справа йшла про кохання, то й тодi б ти те ж саме сказав менi?
Вiн прибито подивився на мене й ледве чутно промовив:
- Я не вмiю кохати.
Його м'який приємний баритон якось загубився, i говорив вiн майже дитячим дискантом. Тодi перший раз менi прокинулось до нього щось подiбне до огиди.
- Ну, добре,- сказала я.- Я й не хочу, щоб ти мене кохав, я й мрiяти про це не смiю. Але дозволь менi кохати тебе.
Вiн знову дрiбно засмiявся i, враз перетворившись, суворо промовив:
- Чи не час нам покинути цю розмову?
- Ти так гадаєш? - кинула я.- Ну, а коли б… я хотiла вiддатись тобi… ти взяв би мене?
Ця остання фраза вирвалась менi якось зовсiм несподiвано. До такого цинiзму я ще нiколи не доходила, але тодi передчуття чогось надзвичайного, що раптом iз страшною силою затривожило мене, це передчуття могло штовхнути й далi.