- Може, про це сьогоднi не будемо говорити? - холодно сказав Чаргар.
Вiн, як менi здалося, зробив наголос на "сьогоднi", i тому я спитала:
- Тодi ти, може, дозволиш менi зайти до тебе завтра?
Чаргар нiчого не вiдповiв i заплющив очi. Обличчя йому було майже мертве - i я перелякалась. Якось одразу я усвiдомила собi весь жах мого становища. Я ж таки випадкова постать на життєвiй дорозi славетного художника. Варто йому сказати "досить" - i я вже його нiколи не побачу. "Ах, Боже мiй,- думала про себе,- яке нахабство. Хто менi дав право так поводитись iз ним? Хiба вiн не розумiє, що мої цинiчнi пропозицiї - це є тiльки один iз прийомiв, що ними я намагаюсь вивести його на свiтло".
Але "ахи" ("Ах! Ах!") якось тихо прозвучали в моїй душi. Другий голос диявольськи нашiптував уже зовсiм iнше. Вiн говорив, що на життєвiй дорозi художника я зовсiм не випадкова постать. Хiба в мене не всi данi? Iнтелектуально я досить розвинена людина, фiзично мене вважають красунею, на моїм боцi i молодiсть, i полова невиннiсть. I потiм, що значить "випадкова"? Мене вже це слово почало нервувати, бо я якось раптом узнала собi цiну.
- Словом, ти менi рекомендуєш не чiпати цього питання i мовчати? Я мовчу.
- Це краще! - сказав вiн i раптом спитав: - Ти зi мною пiдеш обiдати?
- Обiдати? Який рiзкий перехiд!..- Але я все-таки погодилась, i ми вийшли на вулицю.
За пiвгодини ми вже були в їдальнi Каракадзе. Там ми зустрiли молодого композитора. Я познайомилась (прiзвище зараз не пам'ятаю). Композитор запропонував нам пiти пiсля обiду в зоологiчний сад. Вiн запевняв, що ми не пошкодуємо; туди нещодавно привезено прекраснi екземпляри.
- Мене трохи дивує,- сказала я,- що композитор цiкавиться зоологiєю.
- Це й справдi трохи химерно, але в наш вiк без природознавства не обiйдешся.
Вiн це сказав iз iронiєю. Але я її не зрозумiла.
- От тiльки погано, що наш шановний Чаргар не цiкавиться цiєю наукою.
- Правда? - спитала я, звертаючись до художника. Чаргар суворо подивився на мене. Композитор, що, мабуть, вважав мене за Чаргарову любовницю, раптом пiдвiвся й уклонився нам: мовляв, вiн забирає свою пропозицiю назад, бо зовсiм не хоче бути виновником сiмейної драми.
Коли композитор пiшов, я звернулася до Чаргара:
- Чуєш,- сказала я,- вiн зовсiм не сумнiвається, що я вже твоя любовниця.
- А хiба тебе це дуже цiкавить? - тим же рiвним i холодним голосом сказав Чаргар.
- Коли б не цiкавило, я б не говорила,- сказала я й зрозумiла, що мiж нами вже почалась якась внутрiшня боротьба.
Я пiдвелась i пiдiйшла до дзеркала. Я знала собi цiну, але такою прекрасною я ще себе не бачила. Тодi менi ще яснiше стало, що Чаргар сьогоднi свiдомо й проти бажання вiдштовхує мене вiд себе. Для мене ясно стало, що вiн запобiгає бiльш iнтимних стосункiв мiж нами. Вiн чомусь (це вже для мене ясно було) боявся їх.
Але менi вони були потрiбнi, як повiтря, бо тiльки такi вiдношення приводили мене до останнього, невiдомого менi закутка людської душi, що в ньому найкраще мусiли вiддзеркалитись химернi озера загадкової далi.
Я сказала, що йду додому; вiн запропонував провести мене. Я вiдмовилась. Тодi мiж нами виник iще такий дiалог:
- Так от, не турбуйся, я сама пiду,- сказала я.- Але дозволь нагадати, що я подобалась тобi за одвертiсть… правда, за одвертiсть?
- Ну, да! - сказав Чаргар.
- Так от, одвертiсть. Мiщанська умовнiсть не дозволяє жiнцi першiй заговорити про кохання. Я вiд цiєї умовности далеко стою й тому кажу тобi: я безумно кохаю тебе.
- Я це знаю,- холодно сказав Чаргар.
- I ти, очевидно, знаєш, що я досi не знала мужчини?
- I це знаю.
- Так от, я хочу, щоб ти був моїм першим мужчиною. Я хочу вiддатись тобi.
- I це знаю,- знову холодно сказав Чаргар.
- Значить, фiзично я противна тобi?
- Нiчого подiбного,- кинув вiн i зцiпив зуби.
Це була страшенно зворушлива картина. Серед шумної вулицi стояла красива жiнка й пропонувала своє тiло. Повз нас пробiгали городяни i здивовано оглядали i мене, i Чаргара. В менi палало те почуття, яке переживають спортсмени в часи гри. Я сказала, що менi треба пiти в книгозбiрню. Чаргар запропонував провести мене. Я не вiдмовилась. Але, коли ми пiдiйшли до дверей, їх було замкнуто. Я згадала, що сьогоднi день вiдпочинку бiблiотекарiв.
- Ти менi дозволиш прийти до тебе завтра? - сказала я й подивилась на Чаргара.
- Я тобi вже казав!
- Ти менi сказав, що цього не хочеш?
- Так!
Тодi я стиснула йому руку й пiшла додому. Я йшла i ввесь час здригалась, нiби менi була зимниця. Я й не могла не здригатись: в перший раз менi довелося так одверто й так цинiчно говорити. "Як сiроока журналiстка",- подумала я.
Пам'ятаю, тодi в перший раз я розгорнула бiблiю й почала її уважно читати. Читала мало не всю нiч. Коли я одривалась од неї, передi мною поставав наш бiленький домик, золотий пiвник на флюгерi й дорога до нашої глухої степової провiнцiї. "Боже мiй, до чого я дiйшла! Що це таке? Навiщо мучити себе й другого?" Але тодi якийсь голос диявольськи шепотiв менi:
- Вiн знає все, ти мусиш його побороти й взяти в нього те, без чого тебе нема, без чого ти не iснуєш!
Це був, звичайно, страшенний iдеалiзм, але я його й зараз поважаю. Поважаю за непохитну волю, за прояви справжнього людського безумства. Справа в тому, що я, як це потiм вияснилось, вiдважно намагалася протиставити себе своєму вiковi, а вiн, вiк, глузував iз мене. Я хотiла прилучити чистий, я сказала б, святий романтизм своєї натури до заголеної й брудної правди життя але це моє бажання розбивалось об глуху стiну наманiкюреного вiку. Уже з останньої зустрiчi з Чаргаром щось ворухнулось менi, що з цього, мабуть, нiчого не вийде, в цiй нерiвнiй боротьбi мене буде деморалiзовано - i тiльки. Проте все це я, мабуть, лише вiдчула, але не пiзнала, бо iнакше Чаргар не маячiв би менi так довго серед бурного моря сiрої, нудної й частiш за все паскудної буденщини.
- Ах, ти, мiй нещасненький дон-Квiзадо! - думала я про себе. Вся трагедiя була в тому, що я народилася все-таки людиною свого часу. Були такi хвилини, коли я й сама глузувала з себе. Тодi всесильний скепсис з'їдав мою гарячу вiру - i вiд мого романтизму залишалося розбите корито. Вiсiмнадцяти рокiв я вже знала: знала i глуху провiнцiю, i столичний рух i навiть знала, чим живе цей прекрасний цвинтар - так звана гнила Європа. Iнших дорiг я вже не бачила. Повертатися на провiнцiю я не могла, i нiякий Руссо не змiг би привабити мене сiльськими пейзажами.
- Ах, ти, мiй нещасненький дон-Квiзадо! - знову думала я про себе.
Повз моє вiкно йшла синя мiська нiч, i десь торохтiли традицiйнi пiдводи. Тодi я нарештi покинула бiблiю й пiдiйшла до вмивальника. Я почистила зуби, витерла холодною водою свої тугi груднi яблука й лягла спати. Але i в лiжку я довго не могла заснути.
Уночi пiшов дощик. Була гроза, i блискавицi рiзали скло мого пiдвального вiкна. Я пiдвелась i довго дивилася на зелену альтанку. Я згадувала княжий теремок i Ярославну, i згадувала тургенєвських женщин - таких чистих i хороших - i подумала, що вже таких женщин нiколи не буде й що навiть я, що не знала ще жодного мужчини, навiть я давно вже загубила свою чистоту й свою невиннiсть.
Блискавицi рiзали скло. Я вiдчинила вiкно. Цвiла десь липа, i запахло чимсь прекрасним далеким. Город спав, але я тiєї ночi не спала.
V
Коли я тепер мисленно перегортаю сторiнку того часу, тодi менi здається, що з моєї iсторiї вийшов би не зовсiм поганий людський документ. I як я шкодую, що менi бракує тiєї елементарної майстерностi, якою обточують слова.
Отже, пройшло лiто, прийшла осiнь, а я з Чаргаром бачилась, здається, тiльки два чи три рази. Але й цi зустрiчi були страшенно коротенькi.
Чаргар пiсля тiєї розмови, коли я пропонувала йому вiддатись, якось замкнувся i, безперечно, запобiгав мене. До нього я, звичайно жодного разу не ходила, бо тут уже голосно говорило моє самолюбство. Але я ввесь час чекала чогось i тому завжди була в станi якогось неясного передчуття.