- От!-з великим наголосом на "от" сказала товаришка Уляна.- Реве лев! Iнодi й людям хочеться так ревти.
Потiм вона зiдхнула. А потiм вона багато говорила менi про часи громадянської вiйни. Вона довго говорила менi того вечора про той дикий i тривожний час, коли люди ходили голi й голоднi й були велетнями й богами. Вона так тепло говорила про свою епоху, як про неї не скаже жодний поет. Той химерний час я зачепила тiльки одним крилом своєї юности, але товаришка Уляна зовсiм даремно думала, що я не розумiю його. Вiн i менi лежав на серцi. Я подумала, що тодi всi пiзнали таємну даль, але той час уже не прийде нiколи, як не прийде нiколи й голуба молодiсть.
"Значить, i даль треба шукати на якихось iнших шляхах?" - подумала я.
На другий день я не пiшла на службу: я прокинулась iз головними болями. Коли вийшла в сiни, щоб там скип'ятити чаю на примусi, в наш коридор хтось постукав. Я пiшла i вiдчинила дверi. Увiйшов товариш Бе. Обличчя йому було пом'яте й блiде: вiн, очевидно, не спав цiлу нiч. Я до цього часу нiколи з ним не розмовляла (був вiн якийсь суворий i нелюдимий). Але на цей раз якось механiчно кинула:
- Здрастуйте!
Вiн здивовано подивився на мене й пiдморгнув менi лiвим оком. Тодi я в свою чергу здивовано подивилась на нього. I тодi ж я побачила, що вiн п'яний. Щоб якось одв'язатись од нього, я сказала йому, що його чекає товаришка Уляна.
- Ви кажете Уляна? - сказав вiн i пiдiйшов до мого примусу.
- Так!
Товариш Бе вийняв iз кишенi портсигар й несподiвано кинув:
- А ви, знаєте… бабйонка нiчого собi… цимес!
Я суворо подивилася на нього й сказала, що вiн краще зробить, коли пiде до себе.
- Чого ж це до себе? - п'яно забелькотiв вiн.
- Там вас чекає товаришка Уляна! - рiзко сказала я.
Товариш Бе стукнув ногою й вилаяв свою дружину матернiм словом. Я круто повернулась i пiшла в свою хату. Я довго думала про життя товаришки Уляни, але як їй допомогти - не знала. А втiм, можливо, це тiльки тепер менi здається, що я турбувалась за товаришку Уляну. Можливо, i товаришка Уляна, i сiроока журналiстка, i дiловод - всi вони давали вiдпочинок - i тiльки. Бо, i справдi, всi вони були по сутi епiзодичнi особи в моїй iсторiї й не могли мене цiкавити. Я просто дурила себе.
Але цьому мусiв прийти кiнець, i вiн прийшов.
VIII
Отже, iшла весна, прилетiли солов'ї. Я кiлька разiв була в театрi, але частiше я блукала по -городу, як бродячий пес. Легенька тривога нiколи не покидала мене. Як i ранiш, я ходила безтурботною пейзанкою, посвистуючи. В цi днi я з'їла стiльки шоколаду, скiльки не з'їла його за весь свiй вiк.
Уже надходило свято першого травня. Напередоднi я зробила ванну, вимила й надушила своє тiло. Все це так ретельно робила, нiби й справдi збиралась до шлюбної ночi. Я надiла сорочку з рожевими стьожками й лягла спати.
Прокинулась щось о восьмiй годинi, i менi на душi було як нiколи, радiсно й дзвiнко. Стояв добрий весняний ранок. На вулицях уже грали оркестри й носились автомобiлi до загороднього поля. Я хутко одяглась i побiгла до установи. Там ми мусiли зiбратись i вiдтiля йти на iподром. Менi мiсцком дав роль органiзатора, i я перев'язала руку червоною хусткою. В першому коридорi мене зустрiв дiловод. Я поклонилась, вiн менi не вiдповiв. З останньої нашої розмови вiн став уникати мене й завжди сухо звертався до мого столика. Проте поводився вiн зi мною досить чемно. Я це з'ясовую не так його поряднiстю, як тим, що до мене гарно ставився мiсцевий комгурток (я проводила в установi досить-таки велику громадську роботу), Кук страшенно боявся комунiстiв i завжди ходив перед ними на заднiх лапках.
Ми вийшли органiзованими шеренгами на майдан Ляссаля й вiдтiля пiшли на iподром.
Всi вулицi ломилися вiд городян, i я подумала, що свято Першого травня стало вже нашим нацiональним святом, бо навiть буржуазiя святкує його. Я згадала Париж, Францiю, тамтешнє всенародне свято й подумала, що мiж нами й французами є багато спiльного. Цю думку я сказала однiй машинiстцi, що йшла поруч мене. Вона менi нiчого розумного не вiдповiла, бо вона була страшенно нерозвинена. Тодi почула нашу розмову сiроока журналiстка й пiдiйшла до мене.
- Ти гадаєш, що мiж нами й Францiєю можна провести паралелю? - спитала вона.
- Так!
- В якому сенсi? - i вона чомусь зло подивилась на мене.
Я сказала. Я говорила, що велика французька революцiя страшенно нагадує нашу, що… i т. д.
- Ти говориш, як Цiцерон! - iронiчно сказала вона.
- При чому тут Цiцерон? - спитала я.
- А при тому,- раптом занервувалась вона,- що не тобi тикатись iз своїм носом… в полiтику!
- Припустiм, я помиляюсь,- спокiйно сказала я.- Але хiба я не маю права думати?
Сiроока журналiстка мовчки подивилась на мене й пiшла вбiк. В цей момент нашу групу зупинили: ми вже пiдiйшли до iподрому.
Було море квiтiв на величезному майданi, i стояв грохот десятка оркестрiв. На головному плацi пiонери й комсомольцi робили фiзичнi вправи. На кiлькох трибунах оратори виступали з доповiдями. Ревли сирени, метушились автомобiлi. За пiвгодини великi групи почали розбиватись на невеличкi гуртки. потiм уже блукали й одиночки. Тодi передвижнi трупи розкинули передвижнi сцени, i на майданi виросло кiлька мiнiатюрних театрiв.
Я покинула своїх i пiшла блукати. Десь тут я мусiла зустрiти Чаргара, бо я не припускала, щоб вiн не вийшов сюди.
Пам'ятаю, зупинилась бiля ларка N 4. Взяла пляшку квасу й пожадливо випила. Потiм пiшла до екрану малярiв. Там художники за п'ять хвилин малювали карикатури дiячiв революцiї. Там я й зустрiлась iз Чаргаром.
Вiн був веселий i весело стиснув менi руку.
- Сьогоднi надзвичайно чудовий ранок! - сказав вiн Я притиснулась до нього, i ми пiшли. З годину ми блукали по iподрому, потiм рушили в степ. Менi прийшла мисль повартувати.
- Ти знаєш,- кинула я,- сьогоднi ти йдеш зовсiм не з дiвчиною, а з молодичкою!
- Що ти цим хочеш сказати? - спитав вiн.
Я зареготала й сказала йому, що я вже вийшла замiж. Вiн почервонiв чомусь i, галантно вклонившись, поцiкавився:
- Так, я його знаю. Здається… прекрасна людина!
Я певна була, що вiн не вiрить менi й жартує, i тому перейшла на iншу тему, не думаючи робити спростування.
Ми йшли в морi безсмертникiв. Праворуч нас летiв у небо величезний спис радiо. Пам'ятаю, менi раптом здалося чомусь, що Чаргар пiд невеличким "градусом".
- Ти сьогоднi наче трохи пiдвипивши? - спитала я.
- Я сьогоднi трохи вiдвипивши,- усмiхнувся вiн. Я спитала, чому так рано. Вiн сказав, що вiн уже кiлька тижнiв починає днi горiлкою. Вiн горiлку не дуже любить, але не може не визнати, що "горiлчанi" днi безтурботнiшi й веселiшi. "Невже вiн серйозно плакав тодi в лiсi?" - подумала я й сказала:
- Чому тобi такий безнадiйний погляд на життя?
- Вiдкiля це ти взяла? - усмiхнувся Чаргар.
Потiм запевняв мене, що вiн на життя дивиться дуже весело. Вiн у той день багато реготав, реготала й я. В такому безтурботному реготi i в таких розмовах ми проблукали до вечора. Нарештi Чаргар сказав:
- Ну, пора вже й додому… Ти не думаєш зайти до мене? Я погодилась, i ми пiшли до нього. З пiвгодини ми блукали по переулках, поки нарештi не вийшли на майдан Трьох комунарiв. Бiля Чаргарової квартири ми були, коли вже почало темнiти. Раптом до нас пiдiйшла циганка. Я погодилась, щоб вона погадала менi. Чаргар занервувався й сказав, що це некультурно фанфаронствувати своєю некультурнiстю.
- Це - резонерство! - сказала я.
Потiм говорила, що вiн теж деколи впадає в мiстику, натякаючи на iсторiю в лiсi. Чаргар занервувався. Але я вперто стояла на своєму. Тодi вiн порадив менi вiдiйти вбiк, щоб мене хоч не бачили в клубi радторгслужбовцiв. Я нарештi зрозумiла його й сказала циганцi, що гадати не буду. Коли ми сходили на ганок, я звернулась до Чаргара:
- Скажи менi, коли б циганка пiдiйшла до нас десь у безлюдному мiсцi… ти дозволив би їй гадати?
Чаргар мовчав. Ада я вже без нього знала, як би вiн зробив у цьому випадку, i негарне почуття знову прокинулось у менi до художника.