В моїй кiмнатцi стемнiло, i менi прийшов у голову таємний "голем", чорт-хапун, i судний день єврейської провiнцiї.
Вечорiло. Товаришка Уляна й досi роздмухувала самовар. Десь настирливо кричала сирена. I тодi я раптом вiдчула, що я вже не гiдна далi тiкати вiд себе.
- Отже, журналiстка пропонує поспiшати? - сказала я.- Але куди поспiшати? Що значить поспiшати?.. Боже мiй, що це зi мною робиться!
- Ага! тепер i "Боже мiй"! - подумала я.
I саме тодi менi раптом усе ясно стало. I справдi: хiба я ввесь час не боролась iз Богом? Я хотiла своїми власними силами пiзнати напiвабстрактну даль. Але без "Нього" (я пишу "Нього", бо вiн i справдi був менi тодi безвихiдною судьбою) це неможливо було зробити. Я хотiла пiзнати даль без "Нього", але вiн не мiг менi пробачити цього.
- Так,- подумала я.- Це менi за нахабство.
Я пiдвелась iз лiжка. Я ще нiколи не вiрила в Бога й тому обрушилась на нього з такою силою свого нового почуття, з якою звертались до неба тiльки фанатики. Тодi я вiдчула потребу стати на колiна перед образом Спасителя.
Я хутко пiшла до дверей i вийшла в коридор. В кладовiй товаришки Уляни я колись бачила стару iкону: її туди викинув, очевидно, тов. Бе. Я рiшила взяти її вiдтiля й поставити в своїй кiмнатi. Але як я зроблю це? Товаришка Уляна кладову завжди замикала, i менi треба було дiстати ключ. Але тут же я згадала, що в кладовiй стоїть прас. Тодi я пiшла до товаришки Уляни за прасом. Я постукала. Вийшла товаришка Уляна з замотаною головою.
- Що з вами? - спитала я.
Вона почервонiла й подивилась на мене зажуреними очима. Вона говорила, що необережно опеклася водою з самовара, i говорила, що це скоро пройде. Але я їй, звичайно, не повiрила, бо синцi пiд очима говорили зовсiм iнше. Це була справа тов. Бе: вiн, безперечно, бив її цiєї ночi.
Товаришка Уляна зiдхнула важко i раптом прошепотiла:
- Бiдний, бiдний товариш Бе!
Потiм ми ще з пiвхвилини постояли в напiвтемному коридорi мовчки. Потiм у кладовiй зашарудiли пацюки, i я сказала:
- Чи не дозволите менi забрати ваш прас?
Товаришка Уляна засуєтилась i побiгла в кiмнату. Я гадала, що вона винесе ключ, а вона винесла прас: вiн був на кухнi. Так що на цей раз я так i не дiстала ключа. Але зате я його дiстала пiзнiш, коли зайшло вже сонце.
Iкона, що я за нею схопилась якось похапки i з тривогою, була старою дошкою, i на нiй ледве-ледве вирисовувався образ Спасителя. Спаситель мав надзвичайно привабливе обличчя й одразу настроїв мене на вiдповiдний лад.
Я внесла його в кiмнату, прив'язала до нього (до неї, до iкони) невеличку мотузку й повiсила в куток.
Потiм я побiгла в мiсто й купила там у якоїсь торговки бiля базару лампадку й пляшку лампадкового масла.
Потiм прибiгла додому й засвiтила лампадку перед Спасителем. Я не свiтила електрики, i тому в кiмнатi стояв напiвмiстичний присмерк. Збоку в кладовiй шарудiли пацюки.
Тодi я впала на колiна, схрестила на грудях руки й мовчки фанатично дивилась на образ Спасителя. Я молилась. Я так молилась, як молилась тiльки в дитинствi. Раз у раз я зiдхала тяжко i тодi я думала, що стою в катакомбах перших християн i несу на собi великий хрест. Передi мною проходили фанатики середньовiччя, велика iнквiзицiя й глухi манастирi моєї вiтчизни. Страждання людей, їхня хресна путь до свiтової Голгофи - все це так ясно постало передi мною.
Я дивилась на образ Спасителя, але я думала про темну нiч нашої дiйсности, що загубилась в таємному космосi, про придавлених фортуною людей моєї вiтчизни, i я так хотiла, щоб легенда про фантастичного доброго ангела перетворилася в дiйснiсть, i я так безумствувала всiм тим чистим, що залишилося в менi.
- Боженько! Мiй милий, хороший Боженько! - шепотiла я й уважно дивилась на образ Снасителя.
Тихi дитячi сльози падали менi по щоках, i я вже вiрила, що прийде якесь чудо раптово й несподiвано. Я стояла на колiнах кiлька годин, але я не почувала втоми.
Вже давно над городом стояла темрява. На баштi годинник пробив два рази. Свiже повiтря рвалось у мою кiмнату й колихало вогненний язичок моєї лампадки. Знову шарудiли в кладовiй пацюки.
- Боженько! Мiй милий, хороший Боженько!
Я молилась так тепло, як тодi в дитинствi, коли ми з мамою виходили з бiлого домика i йшли по темних провiнцiальних садках зустрiчати свiтле Воскресiння Христа.
Я простояла на колiнах цiлу нiч i тiльки тодi пiдвелась, коли в кiмнатi зовсiм розвиднилось.
З того часу я кожного дня свiтила лампадку й кожного дня ставала на колiна перед образом Спасителя.
Iнодi я молилась за товаришку Уляну, за сiрооку журналiстку i навiть за Кука. Чаргара я не згадувала, i не тому, що менi була злоба до нього, а просто тому, що вiн якось вилетiв менi з голови. Вiн уже не iснував для мене, його мiсце на моєму серцi запосiв образ Спасителя. Пройшла весна, прийшло знову гаряче лiто. Я працювала в установi так акуратно, як ранiш. Бiльше того: комунiсти вважали мене за зразкового робiтника. Тiльки тепер я не вмiла реготати й не вмiла так смачно їсти шоколад.
Колись я прийшла з роботи страшенно стомлена й рано лягла спати. Уночi до мене хтось постукав. Я запалила електрику й тiльки-но хотiла пiти до дверей i одчинити, як дверi знову загримiли ще з бiльшою силою. Я нiколи, здається, нiчого не боялась. Але на цей раз я просто обурилась.- Мене здивувало нахабство. Така пiзня нiч - i так стукати до одинокої дiвчини. Я знову погасила електрику й лягла спати. В мої дверi стукали ще з пiвгодини, але я не звертала уваги й засинала. Мiсячна пляма впала на спинку мого лiжка, i я згадувала молодi роки й пригадала сусiда-вiзника. Вiн теж так уперто стукав на свою жiнку, як той невiдомий, що стоїть за моїми дверима.
Нарештi я заснула. I сниться менi химерний сон. Нiби я напередоднi якоїсь подорожi й чогось чекаю. Завтра нiби буде якийсь карнавал i буде мандолiна. Завтра бiля степового вогнища пiд вечiрнiм небом - Декамерон. I тодi мiй край, як iдилiя узамiтної Нiцци. Раптом Дон-Квiзадо виносить на прилюдний диспут (i думає захищати) магiстерську дисертацiю на тему "душа матерiї". Маестро Дантон усмiхнувся.
- О, маестро! - скрикнув Дон-Квiзадо.- I на моїй мовi каламар звучить надто прозаїчно, бо вiн асоцiюється з паламарем. Але от я беру це слово i, як iндiйський факiр, зачаровую ним ваше притуплене ухо. Тодi твiй мужнiй голос у мемуарах твоєї доби - як тигр серед чвирi. Бери перо, наливай у свiй каламар атраменту й пиши.
Тодi маестро Дантон пише. I його древнiй каламар, що з нього падають ножi двi сотнi лiт, зачаровує таким незначним деталем, як спогад, коли.вiн уперше взяв у руки перо й з тривогою вивiв першу лiтеру. Це була "М". Мисль? Милiсть? М'ятеж? - не знає, але вiн думає, чи не була то Марiя.
- Я тебе заклинаю, як iндiйський факiр! - кричить Дон-Квiзадо.- Я хочу пiзнати твою душу, о матерiє! Невже ти, як панцерник, i сила моєї художньої iнтуїцiї не найде дороги до твоєї темної душi?
Маестро Дантон усмiхнувся й кинув царственно-похабний жест. Дон-Квiзадо змовк. Балаганчик заревiв, загримiв, зарокотав. Вискочив циган, метнувся перед публiкою i пропав за тиром".
- …Фу, чорт! яка нерозбериха! - скрикнула я й прокинулась. За вiкном стояла мертва нiч. Але я, очевидно, недовго спала, бо в дверi менi знову настирливо стукали. "Стукаєш?" Ну i стукай! - подумала я, i знову почала засинати. Тодi сниться менi другий сон.
На краю оселi, де праворуч порожнiй майдан i старовинна козацька церква, стоїть хатка на курячих нiжках. I хатка, мов казка, мов пушкiнська няня, як Гофман, як бризки Вайлда, як ночi, що тисяча їх i одна. Летять у нiч безшумно кажани. Кричить тривожно сич:
- Угу!
В хатцi я, аферистка, провокаторка, убивця, i моя сестра - проститутка. Сестра допiру прийшла з тайного публiчного дому й сидить на печi бiля сибiрського кота. Кiт таємно муркотить своє одвiчне муркотiння.
- …Але як менi обмити руки,- з тоскою думаю я,- коли вони в людськiй кровi? Кому розповiсти свою муку - я, аферистка, провокаторка, убивця? Вчора я зарiзала на великiй дорозi, що ховається за мигдальними кучугурами, що пересiкає тракт Карла XII,- вчора я зарiзала жiнку з дитиною. Три днi позад я спровокувала цiлу країну.