- Б'янко,- раптом звертається до мене сестра, i в її очах стоїть невимовна скорбота.- Яка тоска!
Тодi я повертаюсь i бачу в первiснiм степу над вiтром тирси гострi списи. Iде ватага, i стоїть степ, як мариво в пожарах. Тисяча й одна нiч, забута країна, медовi ландшафти, екзотика круторогих волiв…
- Чи не це понесе Чаргар на олтар свiтового мистецтва,- думаю я.
Тодi мене знову зажурено перебиває сестра:
- Б'янко, ти чуєш?
- Що чуєш? - скрикнула я.- Сволоч! Замовчи, потаскухо!
Сестра уткнула обличчя у вовну сибiрського кота й тихенько заплакала.
- Сестро! - говорю я далi.- Ти не знаєш, хто буде цезарем майбутньої iмперiї - свiтовий мiльярдер чи свiтовий чиновник?
I каже сестра крiзь сльози:
- Яка ти чудна, Б'янко, хiба ця мисль i тебе тривожить? Тодi починає колихатись хатка на курячих нiжках. Мене хилить. Я безумовно хочу заснути. Сестра пестить мою голову. В кiмнатi - домовина - така змертвiла тиша, i… раптом очi мої зупинились: вони найшли крапку.
- Морiтурi те салютант! - скрикнула я, як римськi гладiатори, що йдуть повз iмператора на бiй.
Але це було тiльки передчуття. Навколо мовчазно, i лише цвiркун, як дячок над мертвим, одбиває речитативом. Тодi я пiдходжу до вiкна й бачу: на темно-синьому фонi бездонного неба, над порожнiм майданом, над козацькою церквою, що одиноко стоїть на краю оселi, в повiтряних просторах маячить велетенський чорний силует. Це була така божевiльна фантастика, що я мимоволi вiдкинулась вiд вiкна. Але - даремно: дика кiшка тривоги вже торкнула мене своєю ласкавою лапкою. Ще раз торкнула i так м'яко, i так енергiйно. I впало моє серце, i розсипалось ледве чутним тривожним дзвоном. Я напружую мислi, де я бачила цей велетенський силует в кепi?
- О, далекий! - раптом скрикнула я й побачила: з жахною силою, розсiкаючи темно-синi простори, летiв на землю витвiр генiального скульптора. Потiм удар - i тиша.
- О, далекий! - знову скрикнула я i, божевiльна, вискочила з хатки, що на курячих нiжках.
I знову передi мною змертвiлий порожнiй майдан i нiчне темно-синє небо. "Де ж вiн упав? - думаю я.- Де ж цей генiальний витвiр у кепi?"
Тодi я побачила: там, де впав вiн, замаячiли три могили. I лежать у цих могилах у середньовiчних капелюхах три витязi. I сказав перший:
- Морiтурi те салютант!
…Я знову прокинулась. На чолi менi лежали краплi холодного поту. У вiкно вже зазирав мiський свiтанок. Я пiдвелась i надiла виступцi. Якесь передчуття охопило всю мою iстоту. Невiдома сила потягла мене до дверей. Я в розпуцi вiдчинила їх i побачила перед дверима закривавлений труп товаришки Уляни з розрубаною головою. Але дивно: я навiть не скрикнула. Я тiльки подумала тодi, що товаришку Уляну вбив, очевидно, товариш Бе.
"Бiдний, бiдний товариш Бе!" - згадала я її теплу фразу.
Тодi я заперла дверi й, пiдiйшла до iкони (перед нею жеврiла лампадка). Я спершу здивовано подивилась на образ Спасителя, а потiм суворо сказала:
- Ну, Боженько! Чому ж ти не вiдчинив дверей, коли до мене стукала твоя раба Уляна? Ну?
В кiмнатi стояла пiвтемрява, i на неї поволi i обережно насувався мiський свiтанок. Лампадка ввесь час миготiла й робила на образi Спасителя химернi тiнi. Було тихо й урочисто.
Але я вже безумствувала. Якась дика злоба свердлила менi мозок, i страшна образа лягла на моє серце. Менi прийшла мисль, що образ "Спасителя" - це не що iнше, як мертвий Чаргар. Я вiдкинулась вiд iкони й пiдiйшла до вiкна. Я буквально ковтала свiже повiтря, бо менi здавалось, що от-от задихнуся. Потiм я пiдiйшла до Спасителя й з не меншою насолодою, як i Чаргаровi, плюнула в його прекрасне обличчя. Потiм узяла iз стола кухонний нiж i порубала дошку з образом Боженьки на маленькi трiсочки. Я погасила лампадку й викинула її у вiкно.
Iшов свiтанок. Я вийшла в коридор, переступила через закривавлений труп товаришки Уляни й пiшла на вулицю. В коридорi бiля розрубаної голови, очевидно, було багато крови, бо я трохи забруднила свою спiдницю.
Я йшла поволi. Я вийшла на ту дорогу, що веде до глухої провiнцiї. Тодi я круто повернула й пiшла до квартири Кука. Повз мене проїхав асенiзацiйний обоз, i вулиця раптом запахла важким калом. Але я не тiльки не кинулась убiк, навпаки - з якоюсь пожадливiстю я вбирала носом важкий запах мiських нечистот.
Надi мною, очевидно, стояло м'яко-голубе ранкове небо, але я його не бачила. Я виходила на нову дорогу, де так усе просто й ясно, де люди живуть i вмирають, як справжнi епiкурейцi. Ця дорога нiколи не була для мене загадковою, i я знала, скiльки м'ятежних людей пройшло нею. Це мене пiдбадьорювало. Я вийшла на майдан Трьох комунарiв i звернула в кривий завулок.
Х
На цьому я й мусiла б скiнчити свою блiденьку iсторiю, коли б не маленька деталь, що остаточно схарактеризує мого останнього бога.
Я прийшла на квартиру Кука, коли вiн iще спав. Я постукала. Вiн вийшов у кальсонах i став прохати в мене пробачення. Тодi я сказала, що нiчого не маю проти. Вiн мене, звичайно, не зрозумiв. Я сказала йому, в чому справа. Мовляв, я хочу вiддатись йому, але… з умовою: вiн мусить негайно дiстати менi посильного. Кук спершу не повiрив менi - вiн, очевидно, боявся, щоб я його знову не обдурила. Але раннiй час i моє блiде обличчя його переконали, що я не жартую. Вiн заметушився.
Тодi я зайшла в кiмнату й сiла до столу. На конвертi я написала: "Художниковi Чаргаровi", а в листi прохала Чаргара спiшно прийти до Кука (я дала й адресу),iнакше я негайно вiддамся дiловодовi. Я написала, що я й справдi ще не виходила замiж i взагалi не думаю виходити. Але сьогоднi вранцi я хочу подарувати свою невиннiсть. Коли вiн встигне - я дарю йому, не встигне - її забере дiловод iз мавпячою фiзiономiєю.
Я писала дуже незв'язно, але все-таки, що Чаргар мусiв мене зрозумiти. Потiм я передала листа посильному.
Коли посильний побiг, я сiла бiля Кука й обняла його. Вiд нього пахло неприємним потом, i я подумала: "асенiзацiйний обоз". Потiм я йому вiддалася.
Але я ще не встигла й пiдвестися з лiжка, як у дверi постукали. Я вже знала, хто там стояв. Тодi я взяла простиню й понесла її за дверi.
Чаргар стояв блiдий. Я йому мовчки показала на кров (менi на мить блиснула розрубана голова товаришки Уляни) i сказала, усмiхаючись:
- Це рештки моєї невинности… Забери, коли хочеш.
Чаргар мовчав. Тодi я круто повернулась i пiшла в свою установу. НАРЕЧЕНИЙ
Вона була тихесенька собi телефонiстка з волосної телефонної станцiї. Вона жила й виросла в такiй глушинi, де, крiм фанта, нiяких розваг не знають. Iм'я їй було Катруся. Її не можна було назвати красунею, але навiть мiсцевi кумушки добачали в нiй багато симпатичних рисок. Якось так трапилось, що вона закохалась у волосного писаря i якось так трапилось, що волосний писар пiшов у партизани - у тi партизани, що проти бiлих загонiв. До цього часу вона буквально нiчого не розумiла в полiтицi. Але тепер вона зрозумiла, що треба воювати проти генералiв i що не треба царя. Вона, нарештi, навiть зробилась справжньою революцiонеркою, бо Михайлик (так звали її коханого) писав, що справжнi революцiонери не тiльки проти царя, але й проти соцiал-угодовцiв. Коли приходили нуднi й довгi степовi ночi, вона сiдала до столу й писала:
"Дорогий мiй, золотий мiй Михайлику! Пишу тобi на твою колишню адресу, але не знаю, чи дiйде i чи дiстанеш ти цього листа. Я тебе кохаю, як i колись кохала - дуже, так, що аж зiдхати важко. Я вже тепер не тiльки проти царя, а й проти соцiал-угодовцiв. Коли до нас приходять червонi, я страшенно радiю i навiть плачу вiд радости. Всi вони такi гарнi й хорошi, нiби всi вони були твоїми близькими товаришами. Так що, дорогий мiй, золотий мiй Михайлику, тiльки вони мене трохи втiшають у моєму самотньому життi".
I далi вона писала в такому ж дусi i довго потiм плакала i радiсними й сумними слiзьми.
Михайлик написав їй колись, що листiв вiд неї зовсiм не одержує, бо їхнiй загiн весь час пересувається з одного мiсця на друге, їй боляче було прочитати це, але вона мусiла примиритись з таким становищем.
Так пройшов рiк, другий i, нарештi, надiйшли останнi днi громадянської вiйни. Одного ясного дня, коли над забутим селом стояло ласкаве осiннє сонце, Катруся одержала вiд Михайлика звiстку, що вiн днями, мабуть, пройде з загоном своє рiдне село. Вiн нiчого бiльше не писав, (але вона певна була, що вiн тепер обов'язково залишиться бiля неї, бо не вiк же йому воювати за революцiю i страждати по фронтах: мовляв, тiльки його та ще двох, здаєтеся, нема на селi, а решта давно вже сидить по своїх хатах. Вона думала, що вони тепер обов'язково поберуться i заживуть щасливим життям, бо Михайлик тепер не звичайний собi писар, а червоний i, можливо, навiть писар-комунiст.