Сидячи бiля телефонного апарата, вона раз у раз зазирала у вiкно й дивилась на дорогу, що йшла вiд далекої сиротливої станцiї, де мусiв зiскочити з потяга її наречений: вона не припускала й мислi, що Михайлик може прийти зовсiм не зi станцiї, а з широкого степу, з якоїсь iншої слобiдки, походом.
На селi було зовсiм тихо, нiби тут нiколи й не було громадянської вiйни.
Зрiдка iз степу тягнулися вози iз снопами i пахло молодим хлiбом. На банi самотньої церкви лежало спокiйне сонце i спокiйно випроваджало з вигону першу череду iдилiчних корiв. Бiгли пастушки i чiтко замикали коло селянського сентиментального ландшафту.
До Катрусi увечерi приходили подружки: Таня-попiвна й Соня - молода вчителька. Вони довго й багато говорили про Михайлика i страшенно заздрили Катрусi. Приходила ще до Катрусi й її мати i теж говорила про Михайлика. Але й мати, й Таня-попiвна, i молода вчителька йшли додому, i тодi Катруся брала з полички якусь книжку життя (у телефоннiй кiмнатi була ще й мiсцева бiблiотека томiв на 20) i читала її, сторожко прислухаючись до кожного шелесту за вiкном, бо вже було зовсiм темно й не видно було дороги до станцiї.
Так пройшло кiлька днiв. Кожного дня над волосним селом сходило ласкаве осiннє сонце i кожного дня заходило за золотою банею самотньої церкви. Кожного дня пахло молодим хлiбом i з вигону повертались сентиментальнi пастушки. Катруся навiть змарнiла трохи: коли ж, нарештi, повернеться її Михайлик? Вона вже не боялась, що його десь уб'ють злi вороги-царисти й соцiал-угодовцi, але вона вже боялась, що її нареченого одiб'є якась iнша жiнка з тих невiдомих країв, що про них вона буквально нiчого не знає. Жiнок на свiтi багато i кожна з них може покохати її Михайлика й навiть може його причарувати. I тепер їй так тривожно билось серце, як нiколи. "Боже мiй! хоч би скорiш вiн їхав!" - колись прошепотiла вона i тяжко зiдхнула.
Саме в цей момент телефон задзвонив. Катруся здригнула. Дзвоник був якийсь незвичайний i тривожний. Вона взяла до вуха рурку й сказала:
- Я слухаю.
- Дуже приємно, що ти слухаєш,- фамiльярно сказав незнайомий голос.
Катрусi хутко забилось серце, її раптом прийшла мисль, що говорить з нею нiхто iнший, як її довгожданий Михайлик. I справдi: вiн же йде з отрядом, i, очевидно, вони їдуть на конях, а не по залiзницi.
Як це вона досi про це не думала?
- Це ти, Михайлику? - ледве вимовила вона вiд хвилювання. В рурцi зареготало.
Регiт був якийсь неприємний i такий образливий, що їй одразу ж тоскно заскимiло в грудях.
- Я слухаю! - уже тремтячим голосом промовила вона.
- Дуже приємно, що ти слухаєш,- знову фамiльярно сказав той же голос.
Iншим разом Катруся, очевидно, з обуренням положила б рурку на мiсце i вже не вiдповiдала б нахабi, але тепер вона цього не могла зробити й стояла бiля апарата з розгубленими i стривоженими очима.
- Так ти чекаєш Михайлика? - нарештi спитав її той же голос. Вiдкiля ж вiн мусить дзвонити тобi?
- Коли ви щось знаєте про нього, то, будь ласка, не жартуйте зi мною! - у розпуцi промовила Катруся.
Тодi голос сказав їй, що вiн, звичайно, знає Михайлика, але все-таки цiкавиться, вiдкiля вона чекає його.
Тодi Катруся сказала, що вона чекає його з Червоної Армiї i що вiн мусить днями приїхати додому. Голос спитав, чи не наречена вона його? Вона сказала - "так"! Тодi вияснилось, що той, хто говорить з нею, начальник її Михайлика, i вони за якiсь двi години будуть у неї. I ще вiн спитав, як вона ставиться до червоних. Катруся почервонiла i сказала, що вона давно вже на боцi червоних i проти царя та соцiал-угодовцiв.
I ще вiн спитав, чи нема в її селi зараз загону якогось.
Вона сказала, що загону нiякого нема i що взагалi тут давно вже бачили вiйсько. Тодi той, хто говорив з нею, покинув рурку, i вона одiйшла вiд апарата. Вона дуже хвилювалась i навiть розчервонiлась вiд хвилювання, бо за якiсь двi години мусiла, нарештi, побачити свого довгожданого Михайлика.
Уже зовсiм звечорiло. На лiве вiкно впав промiнь вiд срiбного мiсяця, i сам вiн, срiбний мiсяць, почав зазирати в кiмнату. На селi спiвали дiвчата.
На дзвiницi старий дзвонар почав довго бити у розбитий дзвiн, нiби доба має не 24 години, а нiяк не менше, як 240. Катруся метушилася бiля своєї скринi, а потiм метушилася бiля дзеркала, що стояло на столi бiля запаленої лампи. Вона готувалася до зустрiчi зi своїм нареченим. На нiй уже було найкраще її блакитне плаття, пошите за останньою провiнцiйною модою, i також її найкращi черевики, що вона їх торiк купила в найближчому городi, на толкучцi. Їй дуже хотiлось зараз подiлитись з кимось своєю радiстю, але їй нi з ким було подiлитись, бо мати, як i Таня-попiвна та молода вчителька, сьогоднi не прийшли до неї, а до них бiгти вона боялась, бо їй здавалось, що от-от застукають у дверi й на порозi появиться її золотий Михайлик.
Вона раз у раз виглядала у вiкно i прислухалась до степу.
Але поки що в степу було тихо. Тiльки вози зрiдка рипiли та перегукувалися селяни. Десь угорi кричали гуси i так далеко, нiби вони були вже за невiдомими морями. Колись Катрусi було сумно слухати їхнiй сумний гелгiт. Але тепер вона ставилась до нього зовсiм байдуже.
Катруся подивилася на годинник: треба було чекати з хвилини на хвилину.
Але вона вже не могла чекати. I тодi ж вона почула, як у степу раптом зашумiло, загоготало й пiшов кiнський тупiт. То до села наближався дорогий загiн з її Михайликом. Вона одiйшла вiд вiкна й сiла до апарата. Вона зараз уже покине виглядати, бо - хто його знає! - може, Михайликовi й нiяково буде перед товаришами, коли вони побачать, як тоскує за ним його наречена.
Шум, гоготiння й кiнський тупiт наближались. Нарештi вона почула голоси якоїсь команди i нарештi бiля телефонної станцiї зупинилось кiлька коней.
Хтось зiйшов на ганок i постукав у дверi. Катруся вiдчула, як їй затремтiли колiна, i вона ледве-ледве дiйшла до сiней. Вона так довго шукала защiпки, що за дверима навiть почали гнiватись.
Та от рука їй зупинилась i защiпка з дзвоном одлетiла вбiк. Вона пропустила гостей i пiшла за ними в кiмнату. При свiтлi своєї маленької лампочки вона побачила, що поки що нема її Михайлика. I тодi ж їй чомусь одразу ж тоскно стиснуло серце. Люди, що зайшли в кiмнату, були дуже озброєнi, але якось химерно виглядали вони. На них зовсiм не було червоноармiйських зiрок i не було навiть нiяких прикмет, що вони червонi. Коли б це було рiк тому або навiть пiвроку, вона б подумала, що це тi, що за царя i соцiал-угодовцiв. Але тепер вона цього не могла подумати, бо їй, як i всiй волостi, було вiдомо, що фронтiв уже нема i навiть Крим давно вже забрано. Катруся зовсiм розгубилась i мовчки стояла перед химерними людьми.
Тодi пiдвiвся зi стiльця чорнявий (очевидно, старший серед них) i сказав, звертаючись до Катрусi:
- Так що ви, баришня, чекаєте свого нареченого? Вона одразу ж пiзнала цей голос - це той, що говорив з нею по телефону i так неприємно реготав.
- Чого ж ви мовчите? Вашого нареченого, здається, звуть Михайликом?
- Його звуть Михайликом,- сказала Катруся i зблiдла.- Але чому його нема з вами?.. Чи, може, вiн позаду залишився?
Чорнявий зареготав: мовляв, її Михайлик дiйсно позаду залишився. Але чи не розповiсть вона йому ще раз, як вона ставиться до червоних? Чи, може, вона вже не має охоти розповiдати про це?
Катрусi раптом прийшло в голову, що цi незнайомi люди запiдозрюють її чомусь у прихильностi до тих, що за царя й за соцiал-угодовцiв. Вона сiла на стiлець i почала розповiдати, як вона любить червоних, як їй подобається обличчя Ленiна i як вона, нарештi, рада бачити їх у своїй кiмнатi. Словом, їм зовсiм нiчого турбуватись за неї, бо вона вже давно мрiє вступити до бiльшовицької партiї.