- Так ви, баришня, так би мовити, уже бiльшовичка? - зареготав неприємним реготом чорнявий.
Зареготали й iншi гостi. I iншi гостi реготали також неприємно. Катруся здивовано подивилась на чорнявого i знову зблiдла.
- Ну, а як ви, баришня, нащот п'ятикутньої зiрки? Не проти неї? Боже мiй, як вона може бути проти? Чи, може, вони все-таки гадають, що вона з тих, що за царя й соцiал-угодовцiв? Так хай тодi вони спитають Михайлика - вiн їм розкаже. Це просто непорозумiння - не довiряти їй. Словом, вона нiколи не була проти п'ятикутньої зiрки.
- Коли ви, баришня, не проти п'ятикутньої зiрки,- неприємно усмiхнувся чорнявий,то ви її мусите носити при собi… Ану-бо, хлопцi, заголiть їй,звернувся вiн до бiлявого,- подивимось!
Тiльки тут Катруся зрозумiла, що вона в лабетах невiдомих ворогiв. Вона кинулась до дверей, але вже було пiзно: на плечах її лежали двi важкi руки. Вона хотiла закричати, але й кричати було пiзно: обличчя їй затулено було величезною долонею. Вона вiдчула тiльки, як щось слизьке черкнуло по її колiну i як кiнцi її блакитного плаття залетiли їй на голову.
- Нi!.. Поки що нема! - зареготав чорнявий, i важкi руки покинули її.
Катруся знову стояла серед страшних химерних людей.
- Чого вам треба вiд мене? - спитала вона i раптом заплакала.
- Я маю бажання бути твоїм нареченим! - сказав чорнявий i, схопивши її в мiцнi обiйми, посадив на свої колiна. Вона ще раз хотiла закричати, але й тепер їй не дали цього зробити. Тодi вона якось враз вiдчула в собi велику порожнечу й мовчки дивилася сухими очима на пiдлогу. Все це трапилось так несподiвано й так дико, нiби це був важкий кошмар, їй навiть прийшло в голову, що це їй сниться i що цього нiколи не було i не буде в її тихому життi.
Але коли гостi почали пити горiлку й коли один iз них повалив її на пiдлогу, вона раптом згадала про свого Михайлика i закричала диким криком. Вона кусала чиїсь важкi руки, билась об пiдлогу, i тiльки тодi стихла, коли загубила свiдомiсть.
- Ну, а тепер чия черга? - спитав чорнявий i сплюнув на блакитне плаття нареченої.
До Катрусi пiдiйшов бiлявий з важкими руками i смачно облизався…А за якiсь пiвгодини в кiмнату зайшов стрункий хлопець i одрапортував:
- Батьку отамане! Варту всюди розставлено i можна бути спокiйним!
Вiн ще щось почав був говорити, але, зиркнувши на пiдлогу, де лежала в блакитному розiрваному платтi Катруся, раптом змовк i подивився на отамана очима божевiльного.
Це був Михайлик, Катрусин наречений,- той, що не тiльки проти царя, але й проти соцiал-угодовцiв.
Ранком, коли ще в небi стояв блiдий осiннiй мiсяць i темно-голубе небо тiльки-но займалось добрим, здоровим свiтанком, махнiвський загiн поспiшав на захiд, до Румунiї.
БАНДИТИ
I
До самого вечора слiпа Килина сидiла на призьбi й наставляла вухо в той бiк, де по зеленому оксамиту лукiв срiблястою гадюкою плазувала рiка: там погрозливо шумiло. Вона раз у раз зiдхала й хрестилась: мовляв, спаси мене, Царице небесна! Потiм, налапуючи кiлочки на тину, iшла до ворiт i кликала:
- Марько! Де ти є?
- Осьдечки, тьотю,- озивалась дiвчинка.
- Пасеш?
- Пасу, тьотю!
- Ну й паси з богом!
I знову прямувала до призьби, i знову прислухалась. Все їй здавалося, що хтось скрадається до хати, i шепотiла:
- Одведи, мати божа! Змилуйся, заступнице! Яка ж то заздрiсть людська! Безпремiнно одберуть, чує моє серце!.. Та воно й так: де ж таки водиться, щоб чужу корову у дворi содержати?.. Незаможниця, кажуть… Яка ж то я незаможниця - слiпенька я.
I ще раз зiдхала.
В цей час дячок Нечипiр, обгорнувшись добре свiжими снопами, дививсь у невеличку дiрку на село. З Гордiєвої клунi, де лежав вiн iз Кажаном. Грушiвка була майже на долонi. Видно було, як сновигали люди по.дворах, iнодi чути було навiть, про що говорять. Згадав дячок, як за ним гнались; от-от доженуть, от-от!.. I дрiж пробiгав по спинi! Згадав червоне Кажанове обличчя, i було гидко; мабуть, тому, що той такий вличезний парубок, а мав вигляд переможеного пiвня. Навiть волосся йому стовбурчилось, як у того.
Кажан зарився в снопи й сопiв.
I подумав дячок про свого товариша: "Їй-бо, можна зарiзати, як кабанця. Тiльки зареве, мабуть".
Було навiть трохи весело. Так завжди почував, коли мав бiля себе боягуза.
Липневе сонце стояло вже над Котелевським лiсом. Але надворi було душно, i майже в кожнiй хатi селяни порозчиняли вiкна. Чути було, як хтось пiд вiкном люшню лагодив, а недалеко гавкав собака.
Надвечiр почало стихати i нарештi зовсiм стихло.
- Чи не час нам вилазити? -,сказав дячок.
Але Кажан i слухати не хотiв. Вiн прохав тремтячим голосом помовчати, поки стемнiє.
Тодi хотiлось говорити голосно, навiть налякати цього кабанця. "Плаче чи ще?" - i нарочито давив ногою у той снiп, де лежала Кажанова голова.
На рiг до обiдраної хати сходились уже цiкавi молодицi, i доносились вiдтiля розмови про Бурися: мовляв, це з ним баталiя. Вже потяглися й фури iз степу. Вже й селяни пiшли до розправи. Видно, як посiдали на ганочку, дехто до пожежного iнструменту побрiв.
Подивився Нечипiр на луки й не мiг не продерти ще бiльшу дiрку. Парувала рiка, а над нею скиглили чайки.
На покрiвлi клунi цвiрiнькали горобцi, i вiн згадав, як у дитинствi драв їх. Теж у клунi. Дядько у нього був, любив цю справу. Вiзьмуть лантухи, свiчку й сiрники - i пiд стрiху. Горобцi вiд свiтла зовсiм дурiють. Ну й складали їх, як грудки. А як накладуть досить, дядько несе лантух на середину двору й б'є по ньому великим кийком. Пищать горобцi. А на завтра хоч лантух i в кровi, зате на обiд гарних засухарених горобцiв подають. Тодi вiн, пам'ятає, частенько в кутку плакав - шкода було пташину…
Нечипiр повернувся й сказав:
- Мабуть, незручно лежати, друже?
Заворушився Кажан i якось жалiбно прошепотiв:
- Та що там говорити… Ех!
Дячок витер рукавом пiт на чолi i скинув iз себе снопи. Вiн подивився на селянина, що спокiйною ходою пройшов повз клуню, i промовив:
- Може, хоч тепер пiдемо?
Але Кажан i зараз боявся вилазити. Тодi Нечипiр сплюнув i полiз у кишеню по цигарку.
II
Бiля розправи стояв гомiн.
Пiдбiг до голови Ванько Петренячий i закричав тоненьким голоском:
- Дядю, а якщо вони вискочуть iз тiєї вулицi, що на Олексiєву леваду веде?.. Що тодi буде?
- А тобi яке дiло? - сказав голова.
Хлопчик не зрозумiв "дядю" й весело застрекотав: мовляв, вiн напевно знає, що "вони" саме вiдтiля вийдуть. Вiн не бачить, що селянський патрiярх уже брови зводить докупи. I тiльки тодi почав угомонятись, коли хтось iз селян порадив головi:
- Та ви його паличкою! - порадив хтось i додав: - Ану-бо, вишкварок, додому гиля!
- Та ж я кажу, дядю, що вони вискочуть, а вам i не видно буде,образився хлопчик.
- А воно й справдi,- сказав один.
- Та й на самiм дiлi,- додав другий i звернувся до Ванька: - Чий ти є? Чи не вдовиної дочки?
- Та це ж Петренячий. Ось i батько сидить.
- Так би ти й казав одразу. Отож, мабуть, iди до Омельчиного тину та дивись на шлях. А як зобачиш кого, то й подавай знак рукою.
Хлопчик побiг, а чоловiки запалили люльки.
Прителiпався й дiд Кудря. Довго не хотiв з льоху вилазити: ховався вiд куль.
- Про мене що? - сказав дiд Кудря.- Моя хата з краю. А все ж таки жалько хлопцiв. Це я завсiди скажу.
- Жалько? - на дiда Микита Гордiйович (глитай мiсцевий).- Чом же ти їх тодi не жалiв, як вони закликали до них у "партiю"? Ну?
- Куди менi в партiю, як я вже на кладовище дивлюсь.
- Отож-бо й є: як цукор роздавали, то й ти брав. А як пiдсобити їм, то й нема.
Пiдiйшов до гурту й Онисько Кривий, i одразу ж до Микити Гордiйовича звернувся:
- А по-твоєму, Микито, як? За кого нам руку держати? За цих чи за тих?
- Це вже ти, голубчику, спитай у Панаса: вiн бiльше звiсний у цiм… Ось iди сюди, Панасе! - покликав глитай худе обличчя iз зляканими очима.
Онисько рiшуче махнув рукою.
- Ти менi не наливай! - сказав вiн.- Панас Кажанiв, а Кажан у Бурисевiй сотнi. Ти менi сам кажи.