- Що казати?
- Те, що я спитав.
- А що ти спитав?
- Не хитруй, Микито, не хитруй!
А Микита Гордiйович до людей спрожога:
- Людоньки добрi! Чого вiн присiкався до мене? Чим я винний перед ним? Увiльнiть, спасибi вам!
- Та й справдi, Онисько! - загомонiли селяни.- Чого ти прилип до чоловiка? I вiчно ти, кривий, з Микитою Гордiйовичем вовтузишся!
Одiйшов Онисько вбiк i похилив голову: мовляв, знає сорока, про що стрекоче.
Та тiльки не встиг вiн про це промовити, як усi - на ноги! Що там таке? Та що там таке?
Подивились на Ванька, а вiн нiби сказився. Голiвку в плечi втяг, руками, як вiтряк крилами..
- Та що там таке? - скрикнув нарештi хтось.
- Ку-урява! По вулицi… бiжить! - закричав хлопчик.
Одразу трапилась надзвичайна метушня: хто куди. Той через тин, другий у двiр, а дехто навiть пiд ганок залiз - тiльки ноги видно. Патрiярх нiяк не влучить, куди йому бiгти. На лицi жах. Та зиркнув у цей момент на Ванька. А той присiв, аж за живiт береться та регочеться.
- Кажи ж, сукин сину, що там таке? чого регочешся? - закричав голова.
- То, дядю,- кричить хлопчик,- Мар'янчина дiвка бiжить. Мабуть, до Палажки Христиної.
- Ах ти, байстря незаконне!.. - сказав патрiярх.- Чуєте, хлопцi?
Знову зiйшлися. Не дивляться один на одного - соромно. I кожному хочеться над Ванькою помститись, та не знають, як зробити це. Перший заговорив дiд Кудря. До Петренячого звернувся:
- I коли це ти вилупив такого?
- Це ти про Ванька?
- Авжеж!
Мовчить Петренячий - нiяково i йому. А Микита Гордiйович стоїть бiля дверей i обтрушується., Шкода: нову жилетку уболотив.
- Та ви б його хоч за вухо посмикали,- порадив хтось.
- Звiсно, що слiд,- нерiшуче додав другий.
Голова одкашлявся i сказав "несмiло":
- Ванько, ану-бо йди сюди!
- Чого, дядю?
- Iди, я тебе за вухо…
Крутить голiвкою хлопчик: мовляв, що це ви надумали?
- Як ти кажеш? - спитав патрiярх.
- Нє!
- Як це "нє"?
- Не хочу.
Шипить Микита Гордiйович: "
- Порядки новi!- "не хочу!". Теж у товаришi приписалось. Сказав би менi це лiт п'ять позад. Я б тебе "не захотiв".
I витер чоло хусткою.
…А сонце вже зовсiм сховалось за Котелевським лiсом. Дмухав суховiй. Заговорили про врожай. Скаржились, що озиме нiкуди. Ванько хотiв додому бiгти - не пустили.
Проте вийшло зовсiм несподiвано. Гостi хоч i явились у Грушiвку, та не з того боку. Вискочили з Гордiєвого городу - i вже бiля збiрнi. Дехто не встиг навiть пiдвестись. Були це нiхто iнший, як дячок Нечипiр iз Троїцької церкви, що торiк пiшов у партизани, та Кажан.
…"Тюхтiї!" - думав дячок i нахабно дивився на селян. Очi бiгали йому, як у мишi, зовнiшньо вiв себе спокiйно й почував, що викликає своєю маленькою постаттю повагу.
Кажан, порiшивши, що вороги сюди не прийдуть, одразу ж закричав на людей i замахав одрiзом. Був на пiвтори голови вищий за Нечипора, а селяни все ж таки дивились на дячка.
Стояли, похиливши голови. Кажан нахвалявся:
- Ви думаєте, що це нас так i розбили? Чорта з два! Хай спробують узяти Бурися.
А коли хтось кашлянув несмiливо. Кажан майже проверещав:
- Може, хто зачепити нас хоче? Ану, спробуй. За селом цiлий отряд стоїть.
Подивились у той бiк, куди Кажан головою мотнув,- нiчого нема.
- Так то, люди…- усмiхнувся єхидно дячок i думав про Кажана:
"Дурень!"
- Недарма амнестiю випустили,- казав далi той.- Миритись хочуть!.. Дзуськи! Хай повернуть тих i те, що в "чеку" забрали! Правда, Нечипоре? Не дозволимо цього!
Селяни з цiкавiстю дивилися на Нечипора, а вiн сидiв на дровиняцi й пахтiв кiльцями. Знали його ранiш, чули про його дiла, i чомусь не вирилось, що це є вiн. Хотiлось пiдiйти й полапати його. Це ж таки була права рука Бурися. А Бурися хто не знає? От уже цiлий рiк ловлять i нiчого не вдiють - як в'юн крутиться.
Кажан ще казав про згоду, хоч його нiхто й не питав.
- Да! Доки не повернуть - миру нема.
- А що ж у тебе, голубчику, забрали? - спитав Кудря.
- Це вам звiсно.
- Та я про те кажу, що в тебе нiбито й не було нiчого? Засiпався Кажан, а дячок знову єхидно усмiхається.
- Ось я тобi покажу, що в мене було,- i зняв одрiза.
- Та про мене, голубчику, все одно… сказав дiд Кудря i зблiд. Дивиться дячок на Кажана й нiби нацьковує: ану-бо ахни! Правда, i думав про це. Але Кажан опустив гвинтiвку й пiдiйшов до Микити Гордiйовича. Одiйшли вбiк. Шепотiли. Пiшов i Нечипiр, став оддаля. Чув:
- Менi незручно. Ви вже йдiть до себе… Якби ж у мене не кумував Нечипiр…
- Ну й добре…
Потiм Кажан покликав свого батька й Нечипора i пiшов до розправи. Дивилися їм мовчки услiд, аж поки їхнi ледве помiтнi у присмерках постатi зовсiм зникли за кучугурами.
- Розбили їх, мабуть,- сказав хтось i зiдхнув.
- Звiсно, розбили.
- Отож їм i тiкати б куди-небудь. Воно ж, мабуть, цього дiла так не зоставлять. Шукатимуть.
- А звiсно, вiйська хоч сьогоднi жди.
- Одно слово, буде шаломотня,- сказав дiд Кудря й пiдвiвся.- Мабуть, ходiм, хлопцi, додому.
I, спираючись на гирлигу, зашкандибав по вулицi.
III
Уже зорi почали блiднути, а бiля Потапової хати, що на тiм краю села, на пiщаних кучугурах, стояв галас i п'янi вигуки. Грушiвцi почували себе в цю нiч моторошно. Майже всюди чекали, що от-от хтось загуркотить у вiкна або пiднiметься стрiлянина з гвинтiвок. За цей рiк так засiпали бiйками, що вже й на свiт дивитись не хотiлось. Але на селi було тихо. Тiльки в Потапа дим коромислом.
- Неси ще! Кажу тобi? - куражився Кажан.- Та гляди - найкращого. Ми звикли гарний самогон пити.
- З удовольствiєм,- п'яно лепетав Онисько й звертався до Микити Гордiйовича:
- Дозвольте вас, хороший чоловiче, улобизати.
Микита Гордiйович ухилявся:
- Iди од мене, причина! Не можу тебе, i квит!
- За що ж така немилiсть приключилась?
- За те, що i нашим, i вашим. О!
- От тобi й два… чи то пак раз! Це ви нащот сьогоднiшнього?
- Звiсно, не вчорашнього!
Пiдсiв i Кажан. Хрипить:
- А що там таке? Ну-бо, Микито, кажи! У нас не довго - пiд нiготь - i в дамках! Одно слово - жир козир, а по пицi - лясь! I вдарив кулаком об стiл. Задрiб'яжчали пляшки.
- Правильно, Нечипоре?
Дячок сидiв бiля богiв i їв яблука. Вiн випив усього три наперстки й почував себе тверезим. Тiльки очi йому пiдмаслились, а лiве нiби пiдморгувати стало. Вiн знав, що тут не тiльки пиячити, а й сидiти небезпечно. Але все-таки думав: "Правильно, бельбас! Правильно…"
Микита Гордiйович i не радий був, що нагадав про сьогоднiшнє.
- Ну, годi, Кажане, годi!.. Схаменiть його, Нечипоре!..
Дячок значно промовив:
- Картьожиться треба покинути!
Кажан подивився на Нечипора й зразу замовк. А Микита Гордiйович виправдував Ониська:
- Така проклята вдача - нiколи не пiде однiєю стежкою. Йому щоб одразу двi.
Потiм пiдвiвсь i пiдiйшов до вiкна:
- Щоб, чого доброго, не заснуло кляте хлоп'я. Слухай, свате, чуєш? Не засне твiй Ванько?
Але розбуркати Петренячого не можна було. Вiн схилився на стiл i, держачи в однiй руцi пляшку, хропiв. Микита Гордiйович махнув рукою й вийшов iз хати.
А Онисько говорив до дячка:
- Це, так би сказати, ви попiвську халамиду на вольноє життя змiнили? Хороше дiло! Як це в святiм писаннi сказано: i променях отця i матiр свою i пойди за мною. Ну, як ви нащот того… Мабуть, багацько зарiзали?
Нечипiр здригнув, але промовив спокiйно:
- Всяко бувало.
- Правильно! Це менi ндравиться. Одно слово - атльоти!
- А як цi "атльоти" i з тобою те ж зроблять?
Дячок пiдняв брови й наставив гострi свої очi на Ониська. Той подивився на Нечипора й усмiхнувся полохливо.
- Воно, звичайно, ваша власть i сила, але цього робити не можна. Забороняється, як той казав.
Думав: "Дурить сволоч". Знає, що тепер нiчого з ним не вдiємо. Хотiлось пiдвестись i вдарити по пицi.
А Кажановi похвалятись хотiлось. Випив випалом iз стакана й почав: