Дячок сидiв до Кажана спиною, i коли той заворушився, спитав, зiтхнувши:
- Що там таке, друже?
Кажан мовчав.
А хмари пливли кудись у далечiнь, i здавалось iнодi, що й очерет пнеться вгору i от-от досягне сiрого шмаття. I ще десь булькотiло: водяна твар жила своїм нiчним життям.
Знову долетiли звуки балабайки. Хтось грав невмiло, але з надхненням.
Кажан кашлянув i нiби пробурмотiв щось.
- Що ти говориш? - сказав Нечипiр i повернувся до приятеля. Кажан заговорив чiтко, з розпачем у голосi.
- Хлiб iз поля звезли, жити будуть… Мабуть, байдуже, що i як..
- Жалiєш, що пiшов з нами? - спитав дячок.
- Якби не втiк тодi,- казав далi Кажан, не вiдповiдаючи,- то, може, призвiв би до дiла хазяйство… Год мiй одпустили… Да.
Дячок почув у голосi Кажана тоску i скаргу на те, що втiк вiн, мовляв, зовсiм даремно.
- От, скажемо, луки… Хiба їх так содержуть? Як зiйшла вода - треба граблi в руки та зiбрати все, що зверху. А в нас цього нема. Дiдiв слухають: що Бог дасть… Вiн дасть…
Кажан зiдхнув, а Нечипiр почув, що перед ним росте якась велика, досi невiдома йому сила. Це вже був не той бельбас, якого хотiлось ногою в голову штурхнути, це було щось таке, що перед ним вiн був занадто маленький.
- Да! Взяти хоч би й попiл. У нас ним двори закапостили. А германець не дурак, на цi самi луки розвiй той попiл - от тобi й трава… Травище!
Останнє слово сказав Кажан так, нiби йому трудно було вимовляти його.
Щоб не мовчати, щоб легше було, дячок спитав:
- Це ти в Германiї, в плiну?
I коли приятель не вiдповiв, йому знову стукнуло в голову: - "Любов". I вже важко було вiд цього слова, як у дитинствi бачити увi снi чиїсь допитливi очi.
А Кажан, що все бiльш загублював свої людськi форми, гудiв:
- Отож i пiсок… Да! В пiсок, як у нас, треба садовити картошку з гноєм. Тодi й буде бiльш од кулака. Германець не дурак!
Потiм змовк i довго переступав з однiєї ноги на другу. Почувалось, що головного вiн ще не сказав. То був лише вступ до чогось жорстокого, що повинно трапитись на водi, розбуркати цей байдужий очерет i розрядити напружену атмосферу.
Дячок хвилювався. Робилось зимно i трясло: зуб на зуб не попадав.
I от спершу тихенько, потiм голоснiш завило на корчах: "Ву-у-у". "Це кажан",метнулося дячковi в головi i знову стукнуло в голову: "любов".
- Куди ви мне призвели? - раптом сказав Кажан.
- Призвели? - розгублено спитав Нечипiр.
- Да, призвели… Микита їсти не принесе… Атож! Вiн говорив на ввесь голос, i вiд голосу йшла луна до рiчцi. В Грушiвцi кричали завзято пiвнi.
- Якби знати про амнестiю. Як воно… ну?..
- Мабуть, помилують,- кинув дячок i чомусь сам перелякався свого голосу.
- Помилують? Не знаю… мабуть, не всiх.
Кажан, як велетень, стояв перед дячком, навiть цей голос розпачу був не його, а когось другого, що сховався за ним в очеретi.
Кажан мало не плакав i довго говорив про те, що вiн нiчого нiкому не зробив, що його одурили, що вiн невинний. Але була якась безвихiдна упертiсть у цих словах, i Нечипiр зрозумiв: свiдкiв Кажановi не треба. Що було - того нема. Кажан невинний. I знову болiла голова, а в висках знову стукало.
Десь далеко падала вода, i здавалось iнодi, що це торохтить по бруку вiз. Вже не перекликались i пiвнi. Затихли перед свiтанком. Тiльки хмари, як i ранiш, сунули кудись та шарудiв вiд легкого подиху очерет. '
Раптом розтянувся пострiл. Загавкали собаки, i заiржав десь кiнь.
Замовкла вже й балабайка.
I чує тут дячок напружений голос:
- Нечипоре!
- Що таке? Я тебе слухаю.
- Нечипоре, ти не скажеш? Ти нiчого не скажеш? - говорить Кажан.
- Про що? Кому?
Знав, про що питає, хотiв сказати й не мiг: "Свiдкiв не може бути".
А Кажан лiз уже в воду. Близько. Навiть чути, як важко дихає. Серце закалатало. Хотiв дячок кинутись убiк i не мiг, нiби скований був. Вже не видно було - нi неба, нi очерету, не чув нiчого. Нiби величезна гамула нависла над ним, i темнiло в очах.
От простягло руку…
…Ой! - розрiзав повiтря задушений крик, i раптом стихло.
Промайнуло в головi: "любов"…
…А пальцi здавлювали горло все мiцнiш i мiцнiш. Спершу налилось кров'ю лице, а потiм стало пусто, тiльки десь у кутку билась думка… Потiм i її не стало.
…Шарудiв очерет.
ЗАВ'ЯЗКА (Етюд)
I
На двадцятiй верствi вiд кордону експрес зупинили бандити. Результатом перестрiлки було: одне вибите вiкно i затримання потяга на кiлька хвилин. Коли експрес знову рушив у сизу далечiнь туманного дня, в купе Криленка ввiйшов повожатий i попрохав його дати притулок двом громадянам.
- Прошу пробачення,- сказав вiн.- В розбите бандою вiкно вривається вiтер, i пасажири вимагають, щоб я їх перевiв у iнше мiсце. Чи не дозволите використати купе дипломатичних кур'єрiв?
- Будь ласка,- кинув Криленко i пiдвiвся з лiжка. В купе увiйшло двоє. Один iз них середнього зросту, з живими мишачими очима - мовчки положив на полицю чемодана i, не привiтавшись, сiв. Другий, очевидно, супутник першого, не в мiру худий, не в мiру високий, так що, входячи в купе, мусiв низько вклонити голову, щоб не зачепитись, нервово вiдкинув плече i попрохав пробачення за турботу. Сiдаючи напроти Криленка, вiн поправив ремiнь свого саквояжа й сказав:
- Я вам не заважаю, шановний добродiю?
- Очевидно, нi,- промовив Криленко i здивовано подивився на пасажира: його увагу зупинила зайва запобiгливiсть.
Не в мiру високий пасажир мовчки, не пiдводячись, скинув пальто й подивився своїми свiтло-синiми очима у вiкно. В такому положеннi вiн просидiв декiлька станцiй, i тiльки коли в купе спалахнув рiжок електрики, пасажир здригнув, кинув швидкий погляд на Криленка i, пiдсiвши ближче до столика, забубонiв по ньому сухими музичними пальцями.
За цей час його супутник встиг декiлька разiв вибiгти з купе i вихопити з подорожнiх станцiйних буфетiв кiлька фунтiв шинки, цукерок, яблук та iншої їжi. Раз у раз вiн наливав чаю в свою металеву чашку i набивав рота принесеним. Коли потяг одходив вiд станцiї, швидкий пасажир розгортав якийсь журнал, виймав вiдтiля записну книжку i щось там занотовував. Iнодi, коли вагони пролiтали повз оселi, вiн пiдбiгав до вiкна, безцеремонне затуляв його своїм станом i пильно вдивлявся десь. За двi хвилини вiн знову сiдав на своє мiсце i знову брав олiвця. Нi до свого супутника, нi до Криленка вiн не промовив жодного слова. Очевидно, цей пасажир зайнятий був якимись мислями, що не давали йому спокою. Весь час вiн наспiвував веселу шансонетку, вимовляючи тiльки:
- Труля-ля-да-труля-ля!
Осiннiй вечiр несмiливо зазирнув у вiкно. Що далi, то все мiцнiшало свiтло електрики. Одноманiтнi перебої колiс глухо бились у вагон i заколисували. Експрес летiв у тумани, одкидаючи верстви, обганяючи гони. Мчались озера, лiси; одлiтали стовпи. Паровик, побачивши далекий червоний семафор, тривожно кричав серед порожнього степу.
Коли Криленко розплющив очi, вiн побачив: високий пасажир i зараз бубонiв по столу, викидаючи свої тендiтнi пальцi. Його супутника не було. Вiд парового опалення в купе стало душно, i Криленко пiдвiвся з лiжка, щоб скинути пiджак. Осiннiй вечiр уже розтанув, i в купе заглядала темна мряка дощовитої ночi. З сусiднього купе, що праворуч, доносились голоси.
- Дозвольте спитати вас,- сказав пiсля довгої мовчанки високий пасажир, коли Криленко, повiсивши пiджака, знову збирався лягти,- вiдкiля ви їдете?
- З Нiмеччини,- не повертаючись, коротко кинув Криленко.
- Мабуть, в посольствi працювали? - спитав пасажир i уважно подивився на свого спiвбесiдника.
- Так!
- Я одразу догадався,- усмiхнувся вiн.- Саме в посольствi, бо iнакше ви не мали б такого вигляду.
Криленко швидко поправив рогово-совинi окуляри: його неприємно вразила така несподiвана фамiльярнiсть.
- Якого вигляду? - трохи суворо спитав вiн i круто повернувсь. Пасажир враз знiтився i обличчя йому перекосилось.
- Коли я вас образив, то прошу пробачення,- промовив вiн.- Менi здалося, що я з вами можу поговорити. Я дуже рiдко говорю.
Криленко, який мав здiбнiсть завжди й всюди хутко зорiєнтуватись, рiшив, що вiн має справу з людиною не зовсiм психiчно нормальною.