- Мене цiкавить, головним чином,- сказав iнженер, постоявши хвилину серед купе,так звана "червона комета", що пройшла по елiпсi ще в 1811 роцi. Появитись вона мусить тiльки через 3000 рокiв. Припускаючи, що цей термiн для iстоти, яка живе на Землi i зветься людиною, являється термiном поза всяким вимiром, я не можу погодитись з вами, що цей же термiн для свiдомости iстот iншої планети являється iррацiональною величиною… Але ви, будь ласка, не шукайте тут якогось символу: ця комета в астрономiї так i зветься "червоною".
- Товаришу Сердюче, ви ж допiру говорили про комету в сузiр'ї Рака,заперечила Брук.
Iнженер по-дитячому зареготав.
- Так, я говорив про комету iз сузiр'я Рака, i ви, будь ласка, не звертайте на мене уваги.
Криленко не витримав i, повернувшись, зустрiвся з очима Сердюка. Той уважно подивився на нього i з легкою усмiшкою перевiв погляд на жiнку. Все це Криленка збивало з тями. В чому справа: ненормальнiсть чи дешевенька iнтрига? Це питання його так зацiкавило, що вiн забув навiть основне: потяг наближався до останньої станцiї, i йому надходив час збиратися. Вiн знов ув'язався в розмову.
- Скажiть, будь ласка, товаришко,- звернувся вiн до жiнки,- на якiй ви фабрицi працюєте?
- На шостiй тютюновiй.
- Ну… а живете де? - пiдбирав слова Криленко.
Жiнка раптом почервонiла: вона згадала, очевидно, поводження Шаркове з нею.
- А вам яке дiло?
Криленко теж почервонiв: вiн i справдi кинув нетактовне запитання.
- Будь ласка, пробачте менi,- сказав вiн.- Я погано знаю город, i мене цiкавили деякi данi про розположення вулиць.
Брук заспокоїлась.
- Вулиць?.. хiба вам це потрiбно?.. Щодо мене, то живу я в провулку Вiльної Академiї, будинок професора Полоза. Не знаю тiльки, як ви скористуєтесь з цiєї iнформацiї.
- Професора Полоза? - повторив запитанням Криленко: це прiзвище по асоцiацiї знову перенесло його в Берлiн.
- Так, професора Полоза.
- Тодi скажiть, коли ласка ваша: сам професор чи не був недавно в емiграцiї?
- Ви саме про нього й говорите: професор декiлька мiсяцiв як повернувся з-за кордону. Хiба ви знаєте його?
- Так, знаю. Менi приходилося з ним зустрiчатись у Берлiнi.
- Дуже приємно,- кинула Брук,- виявляється, ми маємо спiльних знайомих.
Сказавши це, жiнка повернулась до Сердюка й повела з ним колишню розмову. Що ж до Криленка, то вiн, дивуючись випадковi, пригадував останню зустрiч з професором.
Це було ще в посольствi. До нього в кабiнет увiйшов (вiн акуратно приходив кожного тижня) низенький вчений з довгою, як у схимника, бородою. Вiн i на цей раз тихо, вкрадливо говорив, що вiн хоче повернутися знову на Україну i працювати в Радянськiй Республiцi, що вiн буде корисний новому суспiльству i т. д. Криленко i на цей раз дивувався, як солодко говорить цей низенький професор, як тонко обходить небезпечнi мiсця розмови. Навiть на пряме запитання, як вiн дивиться на диктатуру молодого класу i чи не думає вiн публiчно одмовитись вiд своєї колишньої полiтичної позицiї, яка привела його до емiграцiї, професор так вiдповiв, що, з одного боку, можна було розумiти одне, а з другого - зовсiм протилежне. Але у всякому разi професор справляв дуже приємне враження i безперечно хотiв повернутися на батькiвщину. Цього ж разу вiн навiть показав Криленковi портрет своєї старшої дочки, яка, хоч це й дивно, давно вже належить до комунiстичної партiї i, очевидно, могла б явитись певною порукою того, що вiн, не дивлячись на його роки, ще багато б принiс користи суспiльству. Уряд амнiстував професора, професор зi своєю тонкою дипломатiєю переїхав на Україну, але образ його дочки на деякий час залишився в Нiмеччинi. Потiм в пам'ятi Криленка стерся й вiн.
Тепер, перекинувшись кiлькома фразами з Темою Брук, вiн знову пригадав професорову карточку, i щось приємне лягло йому на душу.
- А скажiть, товаришко: нема у професора Полоза дочки? - спитав Криленко, провiряючи, чи дiйсно про знайомого йому вченого йшла допiру розмова.
- Яку вам треба? У нього не одна. Вас, очевидно, цiкавить Iраїда?
- Можливо, я про неї й чув. Вона комунiстка?
- Одразу видно, що ви не тутешнiй,- усмiхнулась Брук.- Але як ви про неї чули?
Криленко розказав про зустрiч з професором, про розмову в посольствi i, нарештi, про портрет.
- I що ж: подобалась вона вам? - спитала Брук i в перший раз iз зацiкавленням змiряла Криленка.
- Я її не знаю,- заперечив той.- Я тiльки бачив її портрет.
- Хiба вам не досить цього? - ядовито сказала жiнка.- Це ж ще з самого Адама ведеться: женщину судять по фiзiї. Це, так би мовити, формула… партiйна… Ви, здається, теж партiйний?
- Так.
- Дуже приємно. Я завжди почуваю себе страшенно зворушеною, коли зустрiчаюся з партiйним. Так i хочеться кинутись в обiйми: як же, такi близькi родичi - я теж належу до тiєї ж партiї - i така безодня в нас спiльних iнтересiв… Але я ухиляюсь. Добре, я вас можу познайомити з Iраїдою. Завiтайте до професора.
- Можливо, завiтаю,- сказав Криленко.- Передайте, будь ласка, професоровi мiй щирий привiт.
Тема Брук ще раз подивилась на свого спiвбесiдника й кинула:
- Як же! Не сумнiвайтесь. Найщирiший! Я завжди люблю прислужитися там, де спостерiгаю зворушливе єднання комунара з безпартiйним вченим.
Потяг пiдходив до перону, i жiнка, не слухаючи Криленка й не дивлячись на Сердюка, вискочила за дверi. Через хвилину вбiг журналiст. За той час, коли Криленко збирав свої речi, вiн встиг наговорити йому щеодну книгу сенсацiй. Розлучились вони добрими знайомими з надiєю (так говорив Шарко) зустрiтися в городi. Сердюк пiсля розмови з жiнкою не сказав жодного слова i, тiльки виходячи з купе, несподiвано повернувся до Криленка й кинув:
- Ну, а я з вами зустрiнусь обов'язково.
МАТИ
Приїхали до матерi та три сини:
Три сини вояки, да не 'днакi,
Що 'дин за бiдних,
Другий за багатих…
П. ТИЧИНА
Батько цих бойових хлопцiв помер дуже давно - так давно, що й не скажеш. Поховали його на осiнньому кладовищi в тому ж таки дореволюцiйному мiстечку i саме тодi, коли Остап та Андрiй тiльки-но розпочинали свою життєву путь. Як пам'ятають старожили, з батька був звичайний собi кравець i - можна сказати - надзвичайна людина. Ну, хто б, скажiмо, наважився назвати його Тарасом Бульбою? Хто б ризикнув з цього сморчка зробити хоч би поганенького вояку? А от глядiть же: тiльки й думок у нього було, що про тую неспокiйну козацьку старовину. Зiгнувшись над якимись штанцями, скажiмо, та перегортаючи сторiнки молодого Гоголя, кравець (розповiдають старожили) завжди тяжко зiдхав i з такими словами звертався до своєї молодої дружини:
- А чи не думаєш ти, що з мене вийшов би непоганий кошовий отаман?
З iсторiї мiстечка вiдомо, що коли Остап (старший кравцiв син) скiнчив т. зв. "приходську школу", кравець цiле лiто бiгав по сусiдських дворах i розпитував у мешканцiв, як йому добитися iз своїм перваком до кадетського корпусу. За всяку цiну хотiв кравець зробити зi свого любого сина (як i з другого сина) вiйськову людину, й за всяку цiну хотiв вiн бачити своїх синiв на вороних кониках. З його бiганини, звичайно, нiчого не вийшло (не допомiг навiть пан "справник"), i кравець примушений був, продавши своє майно (козу й курку з пiвнем), повести свого первака до мiсцевої гiмназiї. I привiв кравець свого первака до мiсцевої гiмназiї й благословив його приблизно такими словами:
- Так от що, дорогий мiй сину! Не забувай батькiвського заповiту: як виростеш, синку, то, просю я тебе, пiди ще ти до вiйськової школи i причепи собi там блискучу шаблюку… щоб був ти менi, значить, як Остап для Тараса Бульби.
Остап уважно вислухав батька й побiг на iспити. I поступив вiн, значить, в тую гiмназiю, й саме тiєї осенi, коли чудакуватий кравець навiки розпрощався з нашим бiлим i без кiнця загадковим свiтом.
Кравець був типовий мiстечковий кравець, i не наважився вiн порушити вiкову традицiю: як i всi мiстечковi кравцi, вiн був страшенно бiдний. Не залишив вiн пiсля себе буквально нiчого, крiм двох пар стареньких ножиць та поганенької швацької машинки. Так що мусiла, значить, його дружина перебиватися з хлiба на сiль та жити в неможливих злиднях. I вже не могла вона вiддати свого другого сина в гiмназiю й вiддала його до простенької ремiсної школи.