I раптом прийшла матерi думка, що нiякого кошмару нема i що все, що дiється зараз, є звичайне й природне явище. I коли вона не може зрозумiти цього, то вона, значить, оджила вже свiй час, i, значить, на її земне мiсце прийшли новi люди, з новими думками й з новими, далекими їй бажаннями. I тодi захотiлось матерi вмерти.
Вона пiдiйшла до сiнешнiх дверей i приложила до них своє ухо.
Остап хропiв, хропiли й його п'янi вершники.
Тодi полiзла мати на горище до свого сина Андрiя й сказала йому:
- Твої вороги, синку, сплять. Отже, тiкай якомога скорiш!
- Менi здається, що я вiд тверезих уже не втiк би,- сказав Андрiй.- Чи не п'янi вони, матусю?
- П'янi, синку, ти легко вискочиш у вiкно… Тiкай, синку!
- А де ж мiй братiк Остап спочиває? - спитав раптом якимсь занадто тремтячим голосом Андрiй.
Мати подивилась на сина i в присмерках мiсячної ночi, що проточилась на горище, побачила в Андрiєвих очах пiдозрiлий блиск. I вона одразу зрозумiла його: Андрiй задумав убити свого п'яного брата Остапа.
I, зрозумiвши це, вона, не довго думаючи, сказала:
- Спить твiй брат Остап на моїй кроватi,- сказала вона.
- Ну, то й добре! Значить, i я ще можу трохи вiдпочити.
I ще сказав Андрiй своїй матерi, щоб вона злазила з горища i не перешкоджала йому. I послухала мати сина i, ступивши на долiвку, пiшла в кiмнату та лягла на своєму лiжку.
I лежить мати пiд легкою ковдрою i нiяк не може вгадати, скiльки часу пройшло. Давно вже чує вона, як Андрiй шелестить в сiнях сторожкими носками i думає: "Мабуть, сокиру шукає".
I хоче вона йому сказати, щоб вiн не шукав сокири, i чомусь не може цього зробити. Мiсяць починає вже поночiти i, мабуть, десь далеко на землю сходить свiтанок. Стiнний годинник одноманiтно тукає, i летять у вiчнiсть бистрокрилi секунди, їх навздоганяють хвилини i - ще повiльнiш - години. I не чують вони цих пострiлiв, що тривожать порожнє мiстечко. Органiзовано, в шахматному порядку, але й байдуже, поважно ступає його королiвська величнiсть сам король-час.
Мати вже бачить, як скрадається до її затiненої кроватi її молодший любий син. Вона хоче попередити його й сказати йому, що не Остап, а вона, його мати, лежить на лiжку, i чомусь не може цього зробити. Та й навiщо попереджати, коли так приємно мрiяти. I вона продовжує мрiяти. I мрiє вона про щасливе життя, i мрiє, аж поки до неї пiдходить Андрiй, аж поки трапилось те, чого й треба було чекати…
Вiн i справдi пiдiйшов. Пiдiйшов братовбивця тихо, нечутно i зупинився, як примара.
Але чого ж вiн стоїть? Невже й тепер не кiнець! Нi, мабуть, тепер кiнець! Недарма ж їй до болю хочеться вмерти, недарма.
I тодi враз гупнуло. То Андрiй, гадаючи, що на лiжку лежить його брат Остап, поспiшає виконати свiй громадський обов'язок.
I замiсть мрiй, перед материними очима раптом загорiлись якiсь рожевi потойбiчнi свiти. Мати навiть не встигла скрикнути. Матерi вже не було. I зовсiм даремно сокира знову падала на її голову i так настирливо гупала в передранковiй темрявi. Матерi вже не було…
Тодi Андрiй вискочив у вiкно i побiг по порожнiх улицях середньовiчного мiстечка. I тодi ж у страшнiй завiрюсi помчались галопом будинки, крамницi i, нарештi, сама земля.
Але матерi вже не було. Вже перший удар сокирою перенiс її в той загадковий свiт, де нема нi печалi, нi зiдхань, де нiколи не загоряється нiжна смужка молодого дня i де нiколи так завзято не кричать жовтогарячi пiвнi, як вони кричали в мiстечку за тiєї невеселої передранкової темряви.
Матерi вже не було. Матерi саме тих бойових хлопцiв, що їх батько помер дуже давно: так давно, що й не скажеш.
IЗ ВАРИНОЇ БIОГРАФIЇ
Народилась Варя на Слобожанщинi, в повiтовому мiстечку Богодуховi, 1900 року, здається. Мати її, Ярина Федорiвна, належала до того класичного типу українських бублешниць, що їх, мабуть, ще нiхто в свiтi не перекричав. Батько Варин, Трохим Климентович, був, навпаки, тихенький п'яничка (за спецiальнiсть узяв собi - носити жiнчинi бублики на базар) i, можна сказати, доти не видiлявся з кола богодухiвських мешканцiв, аж поки вияснилося, що вiн, четвертий супруг Ярини Федорiвни, зовсiм не думає вмирати, як це зробили його три нещасливi попередники, цебто аж поки всi побачили, що вiн, цiлком задовольнивши ненажерливi бажання своєї грудастої й широкозадої дружини, примусив її завагiтнiти й народити бистрооку дiвчинку.
Першi дитячi роки Варя провела на Монастирськiй вулицi - на тiй вулицi, де, крiм бубликiв, так багато ще виробляють паляниць та смачних брусикiв. Коли Варi було чотири роки, Ярина Федорiвна дуже вславилась своїм майстерством: кращої за неї бублешницi уже не було в цiлому повiтi. Прецiнь приблизно бiля цього часу вияснилося, що Трохим Клементович, остаточно закрiпивши за собою славу неабиякого мужчини, все-таки не здiбний був вiдбити в Ярини Федорiвни охоту до чужих чоловiкiв i - головне - приохотити її до народження другої дитини.
Таким чином, бистроока Варя залишилась без брата й без сестри.
В Богодуховi, крiм вулицi Монастирської, є ще й так званi "Соболi". Це той закуток, що з нього колись вийшов i Трохим Клементович i де так багато рiзних кравцiв та чоботарiв тощо. Саме на Соболях Варя й розважалась, коли їй стукнуло дев'ять рокiв. На Соболi вона ходила до свого дiдуся, до батька Трохима Климентовича, вiдомого богодухiвського чинбаря. Там її розважав, звичайно, не запах вiд кожухiв,- "чинбарський квасок" (такого, правда, на Монастирськiй вулицi не було), її розважало там Мерло - рiчка, що тече у славетне Ворскло, оспiване поетом Щоголевим.
На Мерлi Варя гралася "у крем'яшки" з соболiвськими дiвчатами i на Мерлi ж вона пiзнавала життя та - головним чином - анатомiю вiд рiзних Петрикiв та Ванькiв, що дуже добре орiєнтувалися в цiй науцi i незгiрше за своїх батькiв загинали в "трьохетажних янголят". З рiчки Варя йшла до дiдуся-кожум'яки, i дiдусь-кожум'яка, теж-таки тихенький п'яничка, розповiдав їй, що Ворскло тече у Днiпро, а Днiпро - у Чорне море, так що коли захiдно-європейська культура "зачепить Расєю", то з Богодухова можна буде допливти до самiсiнького океану.
Дiдусевi казки не дуже зворушували Варю, але вона їх все-таки уважно вислуховувала. Вона знала, що, розповiвши казку, дiдусь дасть їй копiйку, а на копiйку Варя купить собi цукерок.
Таким чином, уже змалку Варя зарекомендувала себе i трошки практичною людиною i людиною без зайвих романтичних ухилiв. Правда, Варя вмiла i захоплюватись, i горiти, i навiть зробити непродуманий вчинок, вона вмiла i гiрко плакати, i голосно реготати, але i смiх, i плач, i захоплення - нiщо не видiляло її з її ж таки сiренького оточення. Варя росла на звичайну собi українську жiнку, на бублешницю тощо, i можна було чекати, що в свiй час i в свою чергу вона народить якусь нову бублешницю чи то якогось нового чинбаря.
Кожна людина дивиться на свiт очима свого свiтогляду. Отже, i я iнакше не вмiю дивитись. Коли на Вариному життєвому шляху були такi, скажiмо, роки, як 1905-й, то я й питаю: як же на неї вплинули вони?
1905 рiк на Варю, очевидно, нiяк не мiг вплинути, бо їй було тодi тiльки п'ять весен. Зате 1914-й, що застав її в городськiй школi, вже трошки вплинув на неї, i саме в тому сенсi, що вона почала мрiяти про невiдомого прапорщика з золотими погонами, героя й георгiївського кавалера, а також їй дуже захотiлося пiти на фронт сестрою милосердя. Особливо її провокували на цей вчинок безусi добровольцi i ще особливiш - Петя Покровський, син богодухiвського старожила й домовласника. Варя була закохана в Петю, але Петя, колишнiй гiмназист, про це нiчого не знав, i от Варi дуже хотiлось, щоб вiн про це узнав, хоч на фронтi, куди вiн поїхав, про її кохання до нього нiчого не взнавши.