Тут бублешниця змовкла й раптом заплакала.
- Та що ж вiн каже, мамо! - затривожилась Варя.- Ну говорiть же, не мучайте мене!
До Ярини Федорiвни пiдiйшов i Трохим Климентович: в таких випадках, коли плакала бублешниця, вiн, завжди до всього байдужий i завжди трохи п'яненький, мовчки зупинявся бiля своєї дружини й дивився на неї чомусь здивованими очима.
- Що вiн каже? - промовила нарештi Ярина Федорiвна крiзь сльози й витираючи очi кiнцями голов'янцї хустки.- А от що вiн каже. Як почув вiн, що ти сидиш досi в городi, так як сплесне руками, як не закричить! Що це ви, каже, зi своєю донею надумали? Чи не тронулись розуму? Невже ж, каже, думаєте, що її бєлi не розстрiляють? (Так i сказав, голубонько, "розстрiляють"!) Я йому те, iнше, навiть про вагiтнiсть твою згадала. А вiн менi своє. Невже, каже, забули, що Сергiй, цебто чоловiк твiй, у "чецi" служив? Я йому те, iнше: мовляв, чим же моя донька винна, що вiн у "чецi" служив? Так вiн i слухати не хоче. Негайно, каже, кличте до мене товаришку Варю (цебто тебе так називає) i бiльше, каже, я з вами й розмовляти не хочу… цебто зо мною. Ну, оце я й прибiгла. Думаю: як уже моя Варка товаришкою стала, то вже тут треба щось мiркувати… Ой, бiдна моя головонько!
Ярина Федорiвна знову заплакала. Трохим Климентович ще бiльш поширив свої здивованi очi. А Варя зблiдла й мовчить.
- Невже ж таки, доню, тебе можуть розстрiляти?.. Бєлi, значить, афiцери?
- Бог його знає… Може, й розстрiляють,- нарештi промовила перелякана Варя.Карпо Сидорович дуже нахваляється… Та далi Варя вже нiчого не промовила. Ярина Федорiвна гнiвно подивилась на неї й скрикнула:
- Так чого ж це ти менi цього ранiш не говорила? Ну?
- Про Карпа Сидоровича? Та хiба ж я вам не говорила?
- Про якого там Карпа! Про те, що тебе бєлi розстрiляють?
- А я ж почiм знала, мамо? - почала було Варя.- Та ви ж i самi менi не радили тiкати…
- Я не радила? - ще голоснiше скрикнула Ярина Федорiвна.- Та я ж тiльки не радила тобi зв'язуватись з цим жевжиком камунiчеським, з цим твоїм Серьогою… щоб вiн тобi…
- Мамо! - в свою чергу скрикнула Варя.- Що ви говорите? Навiщо ви на мене набрiхуєте?
Ярина Федорiвна вдарила об поли руками.
- Я набрiхую?.. Ой, Варко, гляди, щоб я тебе й сьогоднi не вибила.
- Ти того… не дуже! - вставив своє слово й Трохим Климентович.- Щоб, значить, як мати каже…
Але Ярина Федорiвна вже нiчого не казала й знову витирала очi кiнцями своєї голов'яної хустки: в цей надто тривожний момент вона не могла до кiнця показати свого характеру. Ярина Федорiвна тому не могла показати характеру, що вона (ах. Боже мiй!), вона нiчого не розумiє, буквально нiчого, в цих "камунiчеських та афiцерських" справах, тому що вона - не будемо ховатись - дещо й радила своїй донi, але хiба ж вона думала, що все так погано закiнчиться? Тому, що вона - й тепер не будемо ховатись - i справдi не радила Варцi тiкати з Богодухова, але хiба ж таки всi й тiкають? Чому ж не залишитись?.. Невже ж таки вона мусiла "безприкословно" вiдпустити свою доньку чорт знає куди, та ще й в такий час, коли, мабуть, на тому тижнi прийдеться до "кушерки" йти?.. I невiдомо, чим би скiнчилася ця трагiкомiчна сценка, коли б у цей момент недалеко вiд їхньої хати не розiрвався снаряд. Варя, що нiколи не вiдзначалася великою рiшучiстю, на цей раз iнстинктивно рвонулася до дверей i, не попрощавшись з батьками, кинулась на вулицю. За кiлька хвилин вона вже бiгла до центрального майдану свого рiдного повiтового мiстечка.
Тiльки тепер Варя як слiд усвiдомила собi весь жах свого становища. I справдi: хiба ж її чоловiка не зненавидiли мiсцевi крамарi тощо? Хiба ж вони за Серьогу не зненавидiли й її? Боже мiй, як же їй розум затуманило на цей час! Хiба ж мати щось розумiє в цих справах? Чому ж Варя тiльки до її порад прислухалася? Хiба Карпо Сидорович не нахваляється щось зробити з її "приплодом"? Хiба вчора вiн не прямо натякнув їй, що тiльки в тому разi, коли вона стане його полюбовницею, вiн не пiде до нової генеральської влади з вiдповiдними доносами? Отже, треба негайно тiкати з города! Негайно!
Варя мало не бiгла до ревкомiвського будинку, де вона сподiвалася зустрiти Iвана Панасовича, голову, як вiдомо, цього ж таки ревкому, її дальнього родича. Варине обличчя зовсiм спiтнiло i вiд швидкої ходи i вiд гарячого сонця, її великий живiт випинався вперед, i здавалося, що Варя несе велику повiтряну кулю.
На вулицях було зовсiм мертво. То тут, то там розривалися снаряди. Рештки полкових обозiв уже пройшли, i тепер нiхто не порушував тишi. Обивателi сидiли по льохах i не наважувались виходити на вулицi. Тiльки де-не-де надто вже цiкавi мешканцi випроваджали з вiкон Варю своїми здивованими поглядами. За Богодуховом йшла рясна перестрiлка.
Iван Панасович, що до нього поспiшала Варя, опинившись у скрутному становищi не тiльки не перекинувся до якогось нового Петлюри, але й енергiйно почав органiзовувати мiсцевий партизанський полк. По-перше, йому подобався робiтничо-селянський лад i подобалось те, що за цього ладу навiть вiн, непомiтний сiльський вчитель, що вийшов iз задрипаних богодухiвських Соболiв, може керувати цiлим повiтом, по-друге, вiн, як вiн сам говорив, почав "пропiкатися" матерiалiстичним розумiнням iсторiї: мовляв, без пролетарської революцiї нiяк не обiйдешся i, значить, треба довести її до кiнця. Соболiвськi кустарi хоч i почали вироджуватись в десятих роках нашого сторiччя в п'яничок та непотрiбних людей, але, з другого боку, вони почали й постачати для богодухiвського суспiльства немало iнтелiгентних i надзвичайно цiкавих горожан. Iван Панасович саме до останнiх, цебто до iнтелiгентних та цiкавих належав, (Мав вiн, до речi, й голову таку левину й таку велику, як мав колись i Карло Маркс). Так що Варя даремно поспiшала до ревкомiвського будинку. Iван Панасович у цей час там не мiг бути: вiн, енергiйний та молодий (справа йде про його партiйний стаж) бiльшовик, мiг бути тiльки на передових позицiях.
Саме там Iван Панасович i був. Ревкомiвський будинок - для голови ревкому, а Iван Панасович ревком уже лiквiдував i виступав тепер у ролi командира нового партизанського полку.
Варя вскочила в колишнiй дiм Савича, цебто в ревкомiвський будинок, побачила там тiльки розкиданi папери. Тодi вона почала перебiгати з кiмнати в кiмнату i доти перебiгала, аж поки гнiтюче безгомiння не перелякало її до смертi. Варя знову вибiгла на вулицю й кинулась по дорогах. Серце так билося, що от-от вискочить. I, безперечно, вона доти б метушилася по мiстечку, доки б у мiстечко зайшли й бiлi. Але все Варине життя складалося, по сутi, з випадкiв i завжди було пiд контролем чужої волi, а тому й на цей раз на допомогу прийшов новий випадок i нова чужа воля.
- Куди це ти, Варю, так розiгналася? - зупинила її нарештi людина, що раптом вийшла з-за рогу.
Варя вiд несподiванки мало не впала. Але, побачивши, що перед нею стоїть товариш Матвiй, з сльозами кинулась до нього й почала виясняти, в чому справа. Виясняла вона довго й плутано, навiть можна було чекати, що її спiвбесiдник не витримає бесiди i втече, але товариш Матвiй, на щастя, не втiк. Звичайно, колишньому бомбардиру-наводчиковi, а нинiшньому помiчниковi командира полку, цебто помiчниковi Iвана Панасовича, не до Варi було (вiн, вiддавши деякi розпорядження своєму обозовi, бiг до бойової частини), проте й не вислухати Вариного горя, цебто не вислухати горя дружини свого великого приятеля Сергiя Петренка, вiн теж не мiг.
Товариш Матвiй нарештi зупинив свою спiвбесiдницю й незадоволено сказав:
- До ревкому тобi,- незадоволено сказав вiн,- нiчого було й бiгти, бо Iвана Панасовича не тiльки там давно нема, но, можна сказати, i в городi.
- Нема? - скрикнула Варя.- Що ж менi робити, товаришу Матвiю?
- А я ж почом знаю? - суворо кинув старий артилерист.- Ну, говори: почом?.. Чи, може, ти думаєш, що ми до тебе спецiальну няньку приставимо?
Старий артилерист був дуже незадоволений з Вариної поведiнки. Вiн навiть щось пробурмотiв собi пiд нiс з приводу того, що ще довго, мовляв, Бого духовi прийдеться "давати порядок". Але, будучи по сутi добродушною людиною й мало чим вiдрiзняючись вiд оспiваного в тисячах оповiдань та романiв типу вояки-добряка, вiн, по-перше, пояснив Варi, що Iван Панасович зараз за мiстечком, в шанцях, командує тiєю частиною, що стримує офiцерськi банди, i по-друге, наказав їй негайно бiгти до полкового обозу, давши їй точну адресу i записку з наказом пристроїти Варю десь бiля полкової кухнi.