Таким чином Варя й попала в партизанський полк.
У своєму мiстечку полк недовго простояв. Вiдбивався вiн досить героїчно, але видержати офiцерськi частини не було жодної фiзичної можливости. Полк знову зупинився тiльки в мiстечку (в колишньому заштатному городку) Красному Кутi, або, як його ще iнакше називають, в Краснокутську, що стоїть на тому ж таки Мерлi, i мав тодi, здається, до 10000 мешканцiв. Мiстечко кiлька разiв переходило iз рук у руки i нарештi залишилося за партизанським полком. Отже, партизани розтаборилися в городi, по одному боцi Мерла, а офiцери в лiсi - по другому. Штаб партизанського полку зупинився в мiстечкового крамаря. За кiлька днiв безперервних боїв противники так виснажилися, що тепер здiбнi були тiльки досить в'яленько перестрiлюватись та посилати один одному по два чи то по чотири снаряди в день. Полковий обоз теж стояв у вищеназваного крамаря, отже, Варя опинилася там же. Полкова кухня поки що не функцiонувала (партизани дiставали їжу вiд мiсцевих городян), i Варя, по сутi, нiчого не робила. Так що залишилося їй тiльки зрiдка плакати по закутках i багато думати про свiй рiдний Богодухiв.
I Варя плакала, i Варя думала. Думала, "канєшно", i про свою судьбу, що розбила її молоде життя. Думала, що вона в Богодухiв, на Монастирську вулицю, вже нiколи не повернеться, думала про сквер - "шквирю", про Стьопу юродивого, головатого, що так багато їсть на тротуарi i що його все-таки дуже шкода, бо i з ним зв'язано запах богодухiвських закуткiв i запах пахучих ночей бiля провiнцiального кiна. Думала навiть про Карпа Сидоровича i думала, що Карпо Сидорович, мабуть, не пiшов би на неї жалiтись бiлим i, значить, не треба було тiкати. Думала, нарештi, що вона днями, очевидно, народить дитину, i тодi що ж їй робити? Мабуть, все-таки даремно вона виїхала з Богодухова, даремно "кинулась у прiрву". I Варя почала придивлятись до краснокутських мешканцiв, їй вже бракувало чужої волi, i вона мусiла шукати доброї людини, що вивела б її iз цiєї дороги в безвiсть на дуже приємний i ясний шлях до Монастирської вулицi. Але, на жаль, краснокутськi мешканцi були наляканi стрiляниною й боями так, що їх не видно було на вулицях, а шукати їх по хатах Варя боялася.
Одного разу (саме в тi днi, коли партизани добре закрiпилися в Красному Кутi, саме в тi днi, що на них кiнчаються уривки Вариної бiографiї), одного разу над мiстечком сходив лiтнiй прозорий свiтанок. Мало не весь штаб полку сидiв у садку крамаря. Дехто так досi й не лягав спати, дехто вже вiдпочив трохи. Крамар раз у раз виносив з хати гарячi самовари й, затаївши злобу, люб'язно посмiхався та поїв "дорогих гостей" пахучим чаєм, що залишився в нього ще зi старого режиму, а також пiдносив рiзнi варення. Партизани пили чай i їли з таким смаком варення, наче вони нiколи не пили чаю й нiколи не бачили варення. (Правда, бiльшiсть з них варення таки й не бачили). До столу раз у раз пiдбiгали вiстовi, що, прив'язавши бiля палiсадничка своїх коней, йшли iнформувати штаб про стан того чи iншого фланга. За столом сидiли також Iван Панасович та товариш Матвiй. Вони вже встигли по черзi вiдпочити й тепер зустрiчали новий день новими турботами. Розмова йшла про батарею й про снаряди. Рiч у тому, що через селян-перебiжчикiв ворог дуже вихваляв партизанську батарею (нею керував товариш Матвiй) i через цих же селян партизани узнали, що їхня батарея "прямо-таки наводить панiку" на супротивника i що, можливо, тiльки завдяки батареї товариша Матвiя партизани так довго й затримуються пiд Красним Кутом, але партизанам також було вiдомо, що їхня батарея не сьогоднi-завтра мусить змовкнути, бо снарядiв залишилося щось дуже мало, i тодi вже, мабуть, i триматися далi пiд Красним Кутом буде неможливо. Товариш Матвiй нарештi замислився: вiн, очевидно, думав про те, де б дiстати снарядiв, а Iван Панасович тiльки трусив незадоволено своєю марксовою головою i, очевидно, нiчого не думав. З Iвана Панасовича вийшов дуже непоганий вояка, його можна було бачити на найнебезпечнiших дiлянках фронту, i тiльки завдяки капризам химерної фортуни його не вибило з рядiв у першiй же сутичцi iз супротивником. Iван Панасович так смiливо їздив по лiнiї фронту в час бою на своїй бiлiй кобилi, що її вiн реквiзував ув однiй з богодухiвських економiй, як мiг би їздити лише якийсь полководець за часiв Аттiли,- за тих часiв, коли ще наука не знала вогнестрiльної зброї, але органiзувати постачання, скажiмо, снарядiв для полку чи то щось iнше органiзувати в тiй же частинi - на це Iван Панасович не мав, на жаль, здiбностей. Отже, товариш Матвiй замислився, а Iван Панасович трусив головою.
В цей момент раптом до столу пiдскочив один з безвусих партизанiв - схвильований, червоний та, можна сказати, радiсний i, звернувшись до Iвана Панасовича, скрикнув:
- Уже!
- Що таке "уже?" - спитав Iван Панасович, здивовано подивившись на юнака.- Чи не склад снарядiв ти десь намацав?
- Якi там снаряди!.. - безнадiйно махнув той рукою.- Треба бiгти за кушеркою.
Iван Панасович, як i товариш Матвiй, ще з бiльшим здивуванням поширили очi на чудакуватого вояку робiтничо-селянського Уряду.
- За якою там "кушеркою"?..- мало не одночасно спитали вони.
- А за такою кушеркою,- сказав партизан,- що Варка дитину народила. Цiлу нiч мучилась у клунi i тепер ось народила… Пищить!
Iван Панасович усмiхнувся. Посмiхнувся й товариш Матвiй. Тодi сказав, значить, товариш Матвiй, трохи схвильованим голосом i начебто в задумi:
- Пищить!.. Кажеш, пищить новорождьонной малютка?.. Но, по-между прочим, ти, товаришок, не в курсi дiла, i можна сказати, кушерка вже не потрiбна, раз запищало.
Молодий партизан збентежено подивився на товариша Матвiя й почервонiв. I справдi: як це йому досi не прийшло в голову, що "кушерка" потрiбна саме тодi, коли дитина ще не появилась на свiт Божий i зовсiм не тодi, коли ця дитина вже примружує очi пiд ударами досi невiдомого їй свiта й пищить.
- Ну, так де ж там воно пищить? - сказав Iван Панасович i пiдвiвся.Веди нас до нього.
Пiдвiвся й товариш Матвiй. За якусь хвилину вони мусiли бути в клунi. Але, коли вони пiдiйшли до Варi, бiля неї вже був цiлий натовп партизан. Варя лежала в яслах блiда й схудла, а бiля неї на ряднi - живий шматок м'яса. Варя всмiхалась, можна сказати, зажурено-щасливою посмiшкою й раз у раз позирала на своє немовля. На її чоло лягли тонкi риски втоми вiд недавно перенесеної фiзичної муки, але її зовсiм не тривожила присутнiсть бiля неї людей, їй навiть приємно було, що цi люди прийшли до неї, i тому анi Iван Панасович, анi товариш Матвiй - нiхто з них не найшов потрiбним звiльнити клуню вiд натовпу, i тому командира та помiчника його одразу ж замкнуло тiсне партизанське коло.
- Народила, Варю, дитину? - спитав Iван Панасович i, скинувши догори свою марксову голову, теж чомусь почервонiв: вiн, мабуть, таким же хлопчиком вiдчував себе, як i той пацан-партизан, що допiру доносив йому про народження Вариного пацаночка.
- Народила, Iване Панасовичу? - ледве чутно промовила Варя i обвела весь натовп своїми химерними й тепер уже перелякано-здивованими очима, наче вона боялася, що в неї вiднiмуть її дитину.- Синочка народила. Вiд камунiчеського бiльшовика.
Немовля запищало. Партизани ще тiснiшим колом оточили ясла. Всi цi суворi вояки робiтничо-селянського уряду дивились на Варю такими зацiкавленими очима, нiби й справдi Варина дитина раптом розв'язала їм якусь надзвичайну загадку.
- Так, значить, вiд камунiчеського бiльшовика? - промовив вражений в саме серце товариш Матвiй i, зробивши надзвичайно серйозне обличчя, замислився.- От гражданський случай. Сключитєльний!
Старого артилериста, дуже, до речi, сентиментальну людину, так зворушив цей "гражданський случай", що вiн навiть нi з того нi з сього сльозу змахнув з правого ока. Старий артилерист далi вже нiчого не мiг промовити. Мовчали i всi iншi партизани. В клунi зупинилась така урочиста тиша, нiби в яслах лежав не Варин карапет, а син легендарної богоматерi - легендарне немовля Iсус. Якраз над яслами, де лежала Варя зi своєю дитиною, ворожий снаряд кiлька днiв тому прорвав.стелю (товариш Матвiй запевняв, що це зовсiм випадково, бо й справдi бiльше таких вдалих пострiлiв супротивник уже не робив), i тому якраз над яслами стояли голубi далi вранiшнього лiтнього неба. Десь пiд стрiхою цвiрiнькали горобцi i так весело й бадьоро iржали за повiтками конi, що навiть близька одноманiтна перестрiлка бiля Мерла не викликала суму й важких думок. Варя тиснула до своїх грудей своє маленьке дитинча, i загадкова посмiшка (чи то щастя, чи то зажури) так i не злiтала з її надхненного обличчя. Зрiдка вона позирала на партизанiв, i те, що вони мамулувате топталися на одному мiсцi, що вони невiдомо для чого оточили її, що вони, не знаючи, що їй говорити, тiльки чомусь нiяково посмiхалися дитячими, наївними, такими ж, як Варя, посмiшками - це Варю зовсiм не бентежило. В цих молодих i старих, бородатих i безусих обличчях вона вiдчувала щось велике, незрозумiле, щось рiдне й одночасно чуже, щось близьке й одночасно далеке, але все-таки щось таке, що з його власти їй вже нiколи не вирватись. Перервав безгомiння той же товариш Матвiй i таким же занадто серйозним та врочистим голосом: