- Шкода тiльки, що менi серце не дає розiйтися! - зiдхнув мiй герой.Тепер я цiлком переконаний, що маю ораторський хист. Цiлком!
V
I от мої симпатичнi герої увiйшли вже в свою кватиру, також i про те, як може звичайний випадок наробити багато неприємностей.
I от мої симпатичнi герої увiйшли вже в свою кватиру. Всюди зразковий порядок i все на своєму мiсць Явдоха порається у кухнi бiля помийного корита, мадмуазель Люсi вишиває сорочку своєму майбутньому нареченому. Дiти уже сплять безм'ятежним сном.
- Ти не пам'ятаєш,- спитав Iван Iванович,- менi не подавали на зiбраннi записок?
- Здається, нi! - сказала Марфа Галактiонiвна. Мiй цiлком задоволений герой одсунув од себе чашку з чаєм i взяв портфель.
- А все-таки подивимось! - сказав вiн.- Може, я так захопився, що й не помiтив, як укинув якось.
Iван Iванович полiз у теку i почав там ритись. Рився вiн не довго, бо раптом натрапив на якийсь документ. Вiн витяг його.
- В чому справа? - сказав Iван Iванович i зблiд.
- Що ти там найшов, Жане? - спитала Марфа Галактiонiвна.
Iван Iванович подивився на дружину розгубленими очима й передав їй документ. Марфа Галактiонiвна вихопила iз рук Iвана Iвановича вищезгаданий таємний документ i теж зблiдла.
- Як ти гадаєш,- спитав Iван Iванович.- Що це значить?
- Не розумiю! - розвела руками Марфа Галактiонiвна.
- Чи не пiдсунув хтось нарочито… з метою скомпрометувати мене? Як ти гадаєш?
Марфа Галактiонiвна уважно подивилась на стелю: вона думала. Вона довго думала i нарештi сказала:
- Все можливо… - сказала вона.- Я знаю: у тебе багато ворогiв.
- Що ти кажеш, Галакточко! - скрикнув Iван Iванович.- У мене багато ворогiв? Чого ж ти менi ранiш про це не говорила?
- Я не хотiла тебе турбувати! - зiдхнула Марфа Галактiонiвна.- Навiщо про це говорити, коли в тебе й так погане серце!
- Хто ж тi вороги? - знову скрикнув Iван Iванович.
- Я не знаю! - зiдхнула Марфа Галактiонiвна.- Як я їх можу знати, коли вони таємнi.
Iван Iванович в розпуцi схопився руками за своє волосся й похилився на стiл.
Проте вiн мав рацiю: документ, що його хтось пiдсунув у його портфель, i справдi був страшний документ. Це була хоч, може, й легальна, але, на жаль, ще не оголошена стенограма якогось пленуму ЦК. Це була, можливо, зовсiм не таємна, а можливо, й цiлком таємна книжечка, бо мiй герой її, на жаль, зовсiм не читав, а прочитати зараз (та ще й всю!) вiн нiяк не мiг. Як нарочито, в цей момент за вiкном знову побiг дрiбний осiннiй дощик, i здавалося уже Iвану Iвановичу, що й справдi в нашому життi є мiсце для мiнору i що не завжди однаково свiтить електрика: iнодi бадьорим радiсним свiтлом iдеологiчно витриманого куточка, а iнодi трохи iнакше.
- Ну, так що ж робити? - спитав Iван Iванович пiдстреленим голосом.
- Очевидно, треба цю книжечку негайно спалити - i квит! - сказала Марфа Галактiонiвна.
- Спалити? А ти певна, що її не нарочито пiдложено менi? А що як спитають, де я її дiв?.. Може, однести її Семену Яковичу?
- I це не дiло! - сказала Марфа Галактiонiвна.- Знову ж таки спитають, де ти її взяв?
- Боже мiй! - простогнав мiй герой.- Що менi робити! Марфа Галактiонiвна теж не знала, що робити. Чого тiльки вона не передумала в цей момент. Але проклятий документ загадково маячiв на столi i розгадки не видно було.
Але от раптом почало вияснятись, i Марфа Галактiонiвна скрикнула.
- Я вже знаю! - скрикнула вона.- Це непорозумiння!
- Що ти хочеш сказати? - з полегшенням зiдхнув Iван Iванович.
- Я хочу спитати тебе: де лежав твiй портфель? Здається, на портфелi Семена Яковича?
Iван Iванович приложив пальця до своїх уст i задумався.
- Здається,- сказав вiн,- здається, на портфелi Семена Яковича.
- Ну й от! Так знай же: цей документ положив у твiй портфель не хто iнший, як Семен Якович, i положив зовсiм випадково.
- Як так випадково? - не зрозумiв Iван Iванович.
- А так! Я пам'ятаю, вiн щось виймав зi свого портфеля, i, очевидно, саме цю книжечку. Вiн, мабуть, хотiв нею iлюструвати свою промову, але потiм передумав i положив її… та уже не в свiй портфель, а випадково - в твiй!
- Генiальна iдея! - скрикнув Iван Iванович.- Ти, голубко, їй-богу, як Шерлок Холмс… Тiльки як його спитати?
- Ну, це просто,- сказала Марфа Галактiонiвна.- Iди зараз до телефону i поцiкався, чи не загубив вiн чогось iз свого портфеля.
Мiй герой схопивсь зi свого стiльця й побiг до кабiнету. Чути було, як вiн нервово взяв рурку i чiтко сказав:
- Сорок ноль два… Не вiльно?.. Фу!.. Чорт!..
Чути було, як вiн знову сказав: "4002", але знову було не вiльно. I так до трьох разiв. На четвертий раз Iвана Iвановича сполучили з Семеном Яковичем, а за двi хвилини мiй герой вже вскочив до їдальнi.
- Ти не помилилась! - скрикнув вiн i схопив в свої обiйми свою симпатичну й догадливу дружину.- Ти не помилилась! Семен Якович випадково положив цей документ у мiй портфель!
Марфа Галактiонiвна надзвичайно радiла такому щасливому кiнцю i запропонувала навiть Iвану Iвановичу повечеряти з вiрменською.
I от Iван Iванович вже лежить на своїй сюрпризнiй лiжницi i читає останнiй номер "Правды". З радiорупора чути оркестр якоїсь оперетки, а з кухнi чути, як Явдоха порається бiля помийного корита.
Марфа Галактiонiвна зняла спiдницю й залишилась в панталонах. Вона пiдiйшла до дверей в дитячу спальню i сказала:
- Ессоutez! Передайте менi, будь ласка, ночний горщик.
- Avec plaisir, madame,сказала мадмуазель Люсi i передала сосуд.
Потiм мадмуазель Люсi пiшла до дитячих колисок, де вже спали безм'ятежним сном Май i Фiалка, а Марфа Галактiонiвна полiзла на сюрпризну лiжницю й посунула Iвана Iвановича до стiни своїм шикарним торсом.
…Ну, а все ж таки,- сказала вона.- Чим же соцiалiзм вiдрiзняється вiд комунiзму… Конкретно?
- Боже мiй! Я ж тобi вже говорив,- сказав Iван Iванович,- комунiзм - це вища, так би мовити, iдеальна суспiльна форма.
Марфа Галактiонiвна. широко позiхнула й погасила електрику. Скоро в кiмнатi чути було легенький храп. За вiкном мжичив осiннiй дощик мажорного сезону. Пiсля трагiчної подiї з вищеназваним документом Iвану Iвановичу снились поля i м'яко-бiрюзове небо, де прекраснi горизонти тривожать душу тiєю легенькою тривогою, що не запалює тебе бунтом дрiбнобуржуазного iмпресiонiзму, а зовсiм навпаки: ласкає радiсним спокоєм мажорно-монументального реалiзму.
VI
Чим же треба кiнчити, а також i про те, що ж не дає авторовi скiнчити негайно.
Чим же треба кiнчати? Кiнчати, очевидно, прийдеться не сном Iвана Iвановича (хай вiн собi спить на здоров'я), а описом такого трагiчного фiналу, що все-таки звалився на зовсiм i нiяк невинну голову мойого iдеологiчно витриманого героя.
Правда, славетний винахiд (про нього далi, це саме той винахiд, що зробив iм'я Iвана Iвановича безсмертним!) примушує автора написати ще невеликий роздiл, але, по-перше, цей передостаннiй роздiл є, так би мовити, роздiл не обов'язковий (нетерплячий читач може його й не читати), а, по-друге, великим злочином було б обминути те, чого обминути нiяк не можна.
Отже, пiсля осени прийшла, як i треба було чекати, зима.
Морози були лютi, але мiй герой самовiддано томився в духотi: його будинок, що на вулицi Томаса Мора, викликав на "соцiалiстичне змагання" (так саме i написано в домкомiвських книжках) будинок, що на вулицi Щукина, i тому не можна було "пiдкачати" навiть в сенсi опалення: кожний iз будинкiв доводив, що вiн теплiший за свого супротивника i що вiн не тiльки умiє боротись з буржуазiєю, але й з природою з поспiхом сперечається. I от колись, сидячи в такiй от духотi, Iван Iванович сказав:
- Галакточко! - сказав колись Iван Iванович.- Я почуваю, що я можу прислужитись своїй партiї, по-перше - партiйною та радянською роботою, а по-друге - й своїми винаходами.
- Що ти надумав, Жане? - сказала Марфа Галактiонiвна, кусаючи державнi горiхи (вона нiколи принципово не купувала горiхiв у приватника i їла тiльки державнi горiхи з державних лiсiв, саме тi, що, як подарунок, присилав їй брат - лiсничий). Ну, говори - я послухаю.