Словом, Iван Iванович говорив тiльки те, що пiдказувала йому його революцiйна совiсть. Правда, коли товариш Мрачний, дiставши посаду, раптом змiнив свої погляди, Iван Iванович не змiнив своїх поглядiв, вiн просто знову зупинився на своїх, що були до приїзду товариша Мрачного, позицiях, себто вiн знову почав гаряче захищати "самокритику", але це показує тiльки те, що мiй герой, будучи ортодоксальним марксистом, не мiг не володiти добре ланцетом матерiалiстичної дiалектики. От i все, плюс, звичайно, революцiйна совiсть.
I тому не зрозумiло (рiшуче не зрозумiло!), як могло трапитись це велике горе, це грандiозне нещастя. Ви питаєте, яке нещастя, яке горе? Читайте останнiй роздiл - i ви побачите.
VII
Трагiчний фiнал, а також i не про те, якi треба зробити висновки.
Колись Iван Iванович лежав пiсля смачного обiду на канапi i переглядав "Вiстi". Вiн завжди уважно переглядав цю газету: по-перше, тому, що тут було багато урядових розпоряджень, а вiн не хотiв бути не в курсi державного будiвництва, а по-друге - тому, що редакцiя цiєї газети його остаточно зворушувала пiдбором матерiалу. Тут було всього вмiру: i смiшного (Iван Iванович, наприклад, дуже обурювався з поведiнки драматурга Кулiша, що в своїй п'єсi "Мина Мазайло" нахабно висмiяв майстра мажорного смiху Iону Вочревiсущого. Iону Вочревiсущого Iван Iванович вважав мало не за генiальну людину) - тут було трохи i про кооперацiю, трохи про сiльське господарство, а також трохи i про культурне життя країни. Особливо Iвана Iвановича зворушували передовi статтi i саме тi, що йшли без пiдпису.
- Не говори, Галакточко! - часто схвильованим голосом кидав вiн у бiк своєї дружини.- От би в кого повчитись нашим газетам! Яка краса вислову! Скiльки в цих передових споживи для серця й розуму. Як вони хвилюють своєю тематикою! Нi, не говори, Галакточко, все-таки постановка справи - велике дiло!
- Ще б пак! - зiдхала Марфа Галактiонiвна.- Це ж наша найстарiша газета. Скоро матиме мало не десятилiтнiй досвiд!
Iван Iванович дивився у вiкно на молодий снiжок i на його душi була радiсть i -гордiсть невимовнi…
…Так от, значить, одного разу Iван Iванович лежав пiсля смачного обiду на канапi i переглядав "Вiстi".
Раптом його очi поширились i вiн, як i тодi, коли натрапив на випадково положений до його портфеля "страшний документ", як i тодi, дуже зблiд. Нiжнi пальцi мойого героя затремтiли. Як на грiх, в цей час в квартирi нiкого не було (вся сiм'я поїхала до парку шпацiрувати), була тiльки в кухнi Явдоха. Iван Iванович протер очi i ще раз уважно перечитав тi рядки, якi його так схвилювали. Потiм мiй герой пiдвiвся з канапи i, можна сказати, навiть забiгав по кiмнатi. Вiн нiколи так енергiйно не метушився, як тепер, i тому треба було припускати, що вiн вичитав, по меншiй мiрi, про оголошення вiйни, навiть уже про вступ ворожих сил на радянську республiку чи то оголошення про смерть якогось свого любимого вождя.
- Загибель революцiї,- шепотiв вiн.- Явна загибель! Коли газета не бреше - а я їй завжди вiрив! - коли вона не бреше, то… Нi! Нi! Цього не може бути. Нi! Нi!
Iвановi Iвановичу навiть пiт виступив на лобi. Хвилинами здавалося, що вiн знепритомнiє i, як пiдстрелений заєць (правда, вiн цього моменту скорiше подiбний був до, коли так можна висловитися, схвильованої породистої корови) - i, як пiдстрелений заєць, впаде на свiй сюрпризний килим.
Та цього - слава тобi господи - не трапилося. Мiй герой потроху почав вiдходити i нарештi зовсiм одiйшов. Тодi вiн пiдiйшов до вiкна i одчинив вiкно. Запахло весняними пахощами (тодi вже йшла весна). Прямо - заходило сонце. Воно заходило так звичайно, нiби в газетi нiчого страшного й не було. Навiть образливо було дивитися на цю байдужу огняну кулю. Але Iван Iванович навiть не звертав на це уваги: мовляв, плювать йому на сонце, вiн давно вже взяв себе в руки. Правда, тi руки, що вiн в них взяв себе, ще трохи, i навiть бiльше нiж трохи, тремтiли, але при чому ж тут вiн?
Мiй герой витер з лоба вищезгаданий пiт i, не маючи з ким подiлитися своїми думками, раптом вiдчув у собi приплив нiжности й велике бажання поговорити зi своєю куховаркою.
- Посуд миєте, Явдошко? - нiжним, ласкавим, мало не соцвиховським голосом сказав Iван Iванович i зупинився на порозi кухнi.- Ну, як воно - не важко вам жити у нас?
- Чого там важко! - вiдповiла, як i завжди, трохи холоднувато ("чорна невдячнiсть"!) куховарка.- Чого там важко, ми вже звикли, барин!
Iншого разу мiй, зрiдка трохи глуховатий, герой, можливо, i не звернув би уваги на це обурливе "барин". Товаришка Галакта навiть думала, що це в порядку речей: мовляв, нiчого тут особливого нема, коли куховарка називає Жана "барином" - по-перше, нiхто того не чує i, значить, нема тут нiякої компромiтацiї, а по-друге - товаришка Галакта нiколи не посмiє позбавити Явдоху волi слова (куховарцi так подобається - хай так i говорить!). Але на цей раз Iван Iванович мало не пiдскочив.
- Який я вам барин, Явдошко! - скрикнув вiн у жахливiй розпуцi! - Хiба я вам барин? - Iван Iванович мило усмiхнувся i, розвiвши руками, пояснив:
- Товариш! Так! Товариш!
Явдоха здивовано подивилась на хазяїна.
- Хай буде й по-вашому! - знизала вона плечима i, знизавши плечима, взялася за цеберку з помиями.
Але тут з Iваном Iвановичем трапилось щось небуденне. Пiдскочивши з незвичайною для нього легкiстю до куховарки, вiн делiкатно вiдштовхнув її вiд цеберки з помиями.
- Так, так Явдошко! - промовив Iван Iванович тремтячим голосом.- Я вам не барин, я… я вам справжнiй друг i товариш. Я вам - ви ж пам'ятаєте? - Я вам завжди говорив, щоб ви називали мене товаришем! (Iван Iванович i сам уже вiрив, що вiн завжди пропонував Явдосi називати себе товаришем, хоч цього, можна сказати, й не було - не тому не було, що вiн не хотiв, а тому, що вiн просто забув). Завжди говорив, Явдошко. I тепер говорю! Да!..
Iван Iванович знову витер пiт зi свого чола й несподiвано скрикнув:
- Дозвольте,- скрикнув вiн,- я винесу цеберку з помиями! Ця остання пропозицiя вискочила з уст хазяїна якось зовсiм без всякої потреби. Але вискочивши, вона вже не могла повернутися в тi ж таки уста i саме так, наче її й не було (воiстину, слово не муха - вилетить не спiймаєш навiть за допомогою мухобойки). Iван Iванович захвилювався тим хвилюванням, коли почуваєш себе героєм, а здивована Явдоха рiшуче не хотiла йому вiддати цеберки. Почалась боротьба. I невiдомо чим би вона скiнчилась, коли б в цей момент не вiдчинилися дверi i в дверях не зупинилась Марфа Галактiонiвна.
- Жане! В чому справа? - грiзно сказала Марфа Галактiонiвна, побачивши боротьбу.Що це значить?
Товаришка Галакта зрозумiла, звичайно, цю сценку, як залицяння мойого героя до куховарки, i тому, не довго думаючи, вона тут же скрикнула.
- Геть! - скрикнула вона, звертаючись до Явдохи.- Щоб твоя нога бiльш тут не була. Геть! Геть!
- Що ти робиш, Галакточко,- в свою чергу скрикнув Iван Iванович.- Не роби цього, голубонько. Не роби! Просю тебе, не роби!
Але Марфа Галактiонiвна вже нiчого не чула i тiльки кричала "геть". Коли ж куховарка вийшла з кухнi i коли червоний i спiтнiлий Iван Iванович пiдвiв свою дружину до канапи, то вона, Марфа Галактiонiвна, й тодi не дала промовити слова. Потiм товаришка Галакта зробила iстерику. Нарештi iстерика скiнчилась, i тодi вияснилося, в чому справа. Вияснилося тодi, коли мiй герой остаточно переконав свою стурбовану дружину, що вiн не залицятися хотiв до Явдохи, а тiльки хотiв показати їй, що вiн нiчим (буквально нiчим!) не вiдрiзняється вiд неї, вiд куховарки, i навiть може винести цеберку з помиями. Переконав вiн її не словами, а, так би мовити, дiлом. Це трапилося саме тодi, коли й товаришка Галакта прочитала в "Вiстях" тi рядки, якi так схвилювали Iвана Iвановича.
- Так! Ти мав рацiю! - уже подвiйним голосом (спокiйним, що Iван Iваноич не зрадив i неспокiйним, що газета) сказала вона, бризкаючи на себе одеколоном.- Так. Ти мав рацiю. Але ти, Жане, не маєш рацiї хвилюватись. Боже мiй, чого ти, Жане, так хвилюєшся? Не роби панiки! Пожалiй своє серце! Чистка ж тiльки для низiв! Члени колегiї, на мiй погляд, нi в якому разi не будуть чиститись.