В стіні печери була видовбана ямка для багаття, вгору, поруч з світловим отвором, тягнувся закопчений димохід. Праворуч стояв грубо зроблений лежак, покритий шкурами, в кутку виднілися рогатини, кошелі і ще якісь знаряддя. Дід підхопив Глицю попід пахви, допоміг вилізти на лежак.
— Ану розмотуй, вояче, ноги. Ну, ну, терпи… Ай-ай! Погана справа… дике м’ясо з’явилося! Ну та нічого, вилікуємо! Накладу цілющої травки, полежиш днів десять і будеш знову здоровий. Гей, хлопчику, бачиш хмиз в кутку? Неси ось сюди, будемо розпалювати вогнище. Та жвавіше — тепер ви тут господарі!..
Святобор наносив у шнурку хмизу, дід викресав вогню. Веселий вогник затанцював серед сухого гілля. Потім дід дістав з кутка великий казан з водою і поставив його на вогнище.
Глиця відчував, як могутні обійми втоми стискують його мозок — відбирають силу, заколисують.
Мов крізь сон, він чув, що дід обмиває гарячою водою рани на попечених ногах, прикладає якісь пахучі трави. Приємна прохолода втишує страшний жар, котиться по всьому тілу, несе покаліченого вояка в чудесний край химерних видінь…
…Минула осінь, зима. Глиця і Святобор жили в печері разом з дідом і двома звірами. Громило спав у кутку цілими днями, Тоця полювала на зайців, а Глиця переймав од діда його мудрість, знання природи, тварин і світу. Він вивчив трави, якими здавна знахарі лікували всякі хвороби, мову звірів і вечорами навчав лисицю дивних штук, викликаючи в хлопчика радість і захоплення…
Та ось прийшло нещастя в лісову схованку. Помер дід. Він прийшов з лісу, підкликав Глицю, ліг на лежак і прошепотів:
— Йду до Світовида. Прощай, сину… Те, що дав я тобі… віддай яровитам…
Востаннє піднялися груди діда і опустилися. Ведмідь тужливо заревів, підійшов і довго стояв над мертвим господарем і товаришем своїм, глухо схлипуючи.
Глиця вирив яму недалеко від печери, під віковим в’язом. Вдвох із Святобором вони закопали діда, а Громило цілу ніч сидів над могилою, тоскно дивлячись на холодне кружало місяця, що байдуже пливло в чорному небі.
На світанку ведмідь, обнюхавши могилку, пішов геть від печери. Глиця кликав його, вмовляв, але звір, не обертаючись, йшов у хащі. Він більше не з’являвся біля печери…
Одного весняного ранку Глиця з Святобором вирушили в дорогу. Вони набрали в торбу в’яленого м’яса диких кіз та сушеної риби, попрощалися з могилкою діда і рушили через чагарі й ліси в той бік, де протікала велика річка яровитів — Славута. Слідом за ними бігла Тоця.
4
На другий день вони вийшли до широкої, зеленої долини. Ліс розходився півколом, а спереду, в блакитному мареві, видно було високі кручі.
— Що то, дідьо? — здивовано запитав Святобор.
— Мабуть, береги Славути, синку. Дійдемо — побачимо…
То, справді, виднілися правобережні кручі. Надвечір мандрівники добралися до якоїсь вузької протоки, перебрели її і, пройшовши з три сотні кроків, опинилися над Славутою.
Якийсь дивний настрій запанував у душі Глиці, коли він поглянув на красу яровитської ріки. З-за високих круч передзахідне сонце кидало багряні стріли на могутню течію, громади барвистих хмар відбивалися на широкому плесі, купаючись у прохолодних глибинах Славути. Вечірні голубі тумани колихалися над водами, осідали на високі трави лугові, обнімали ніжно-прозорими косами плакучі верби і лози.
Глиця радісно вдихнув на повні груди свіже, цілюще повітря і поглянув на північ. Десь там, за тими туманами, Київ.
Ще день-два, і вони побачать яровитів, рідних, своїх…
Бур’яни позаду зашелестіли. Святобор тривожно скрикнув. Глиця вихопив меч і хутко повернувся. На мандрівників націлились десятки рогатин. Їх оточили люди, одягнені в бронзові кольчуги і блискучі шоломи.
— Хто ви? — пролунав грізний голос.
— Яровити! — твердо відповів Глиця. — Що вам потрібно від мене і оцього хлопця?
Вояки зареготалися.
— Балакучий. І не з боягузів. Поведемо його до Кия, хай подивиться — може, він козарин!
Глиця радісно стрепенувся. Кий? Вождь об’єднаних родів?
Мандрівників привели до широкої затоки, де серед густих заростів колихалися на спокійній воді великі дуби з вітрилами. Наперед вийшов високий вояк. Велике чоло його обрамлювали сивіючі кучері, темні очі дивилися на Глицю уважно, пронизливо. Глиця витримав той погляд.
— Я Кий, — сказав нарешті високий вояк. — Ти чув про мене?
— Чув, — твердо відповів Глиця. — Хай Світовид благословить тебе! Саме до тебе йшов.