— До мене? — здивувався Кий. — Говори…
Глиця гаряче розповів вождю про свої пригоди, про свої думи, болі і надії. Він говорив про силу і розум яровитів, про їхню темну душу і про бажання вирватися до світла, він говорив про необхідність єднання, щоб протистояти навалам ворогів. Дружинники Кия замислено слухали Глицю, схвально хитаючи головами, а вождь сказав:
— Ти молодий, та вже бувалий і мудрий! Я щасливий, що серед яровитів є такі люди, як ти. Наш рід-плем’я радо прийме тебе! А хлопчика-сироту я візьму за сина, бо Світовид послав мені тільки одну дитину. Хочеш бути сином мені? Говори?
Святобор потупив оченята донизу, потім, переминаючись з ноги на ногу, поглянув на Глицю. Той підбадьорливо усміхнувся.
— Говори, Святоборе! Що серце твоє підказує тобі?
— А ти, дідьо? — прошепотів хлопчик. — Я не хочу без тебе…
Дружинники Кия схвально загомоніли. Один з них — великий, як гора — приязно поклав широку долоню на біляву голівку.
— Доброго сина матимеш, Кий, — скупо сказав він. — Другів не забуватиме…
Кий підхопив Святобора на руки, підняв високо над головою.
— Не турбуйся, сину! Житиме твій дідьо поряд з тобою, вчитиме тебе всьому, що потрібно майбутньому вояку і сину вождя. Ну так говори — згоден?
— Хочу! — вже сміливіше сказав хлопчик, і щоки його запаленіли від ледве стримуваного почуття радості. Йому з першого погляду сподобався цей могутній вояк, якого всі називали вождем.
— Як ім’я твоє?
— Святобором кличуть.
Кий опустив хлопчика додолу, оглянувся навколо, ніби, когось вишукуючи.
— Гей, Ратиборе, де ти?
Біля вождя з’явився чорнявий хлопчик, трохи старший за Святобора. Він похмуро зиркнув на майбутнього брата свого і, засопівши, одвернувся. Серце Глиці важко стислося. Щось недобре відчув він у погляді сина вождя.
А Кий, не помічаючи нічого, під радісний, схвальний шум дружинників вів далі:
— Підступіть ближче! Ради успіху нашого, ради майбутнього яровитів нині я освячую ваше братство на водах Славути. Давайте сюди роги, наливайте меду. Ану, Ратиборе, підставляй руку! Не бійся! Ти теж, мій новий сину!
Кий мечем різонув пальці обох хлопчиків, змішав їхню кров з медом, дав випити. Над широкою затокою залунали привітальні вигуки. То яровити чествували вождя з появою нового сина.
А трохи пізніше, коли зайшло сонце і перші зорі відбилися в плині Славути, на щоглах дубів затріпотіли вітрила, напнули широкі груди і понесли дружину яровитів проти течії, до Києва…
ГЛАВА ЧЕТВЕРТА
ЛИХА ЗВІСТКА
1
Два дні і дві ночі понад лісами линув дивний шум. Стара вовчиця не виходила на полювання, не дозволяла дітям — чотирьом опецькуватим, наїжаченим вовченятам — ні гратися, ні бігати на водопій до річки, що протікала зовсім поряд, під невисокою кручею. І густий віковічний ліс теж мов занімів, прислухаючись до грізних звуків. Там, за річкою, чувся брязкіт, крики, іржання коней. На верховіттях дубів густими гронами сиділи ґави і круки-стерв’ятники. Вони всі дивилися на степ, який розстилався сивими сувоями тирси аж ген за річкою. Деякі ґави нетерпляче каркали, неспокійно зривалися з місця, облітали коло поза річкою, але не сміли опускатися на поле, де горіли багаття і в димному тумані метушилися люди, виблискуючи мечами. Тоді птахи знову сідали на дерева і чистили довгі дзьоби, готуючись до ситої трапези.
Вовчиця знала, що ґави і круки недаремно прилетіли сюди. Мине ще день-два, і на полі лежатимуть трупи, багато трупів людей. Вовченятам теж що-небудь перепаде. Поміж мертвими ходитимуть осиротілі коні. Їх зовсім неважко спіймати. Ото ситий обід буде для діток! Саме тому мати-вовчиця і не хотіла виходити на полювання. Дичина розбіглася в глибину лісів, а залишати напризволяще вовченят не дозволяло неясне почуття перестороги.
Вовченята затіяли гру Посеред кубла, влаштованого під поваленим бурею в’язом. Хтось з них жалібно завищав. Вовчиця незадоволено загарчала, уважно прислухалася.
До звуків битви вплівся ясно чутний стукіт копит. Вовчиця висунула ніс з-під стовбура в’яза, наїжачилася. Поміж кущами ліщини з’явився кінь. Він сторожко захропів, повів вухами. Вовчиця напружилася, подих у неї перехопило, в животі прокотилася солодка спазма. Нарешті здобич сама прийшла прямо до кубла. Не треба буде гасати півдня, щоб вистежити її. Ану, ноги пружні, зуби гострі — вперед, на бій!..
Та вовчиця не зробила стрибка. Вона раптом зіщулилася, притислася до землі, ніби хотіла врости в неї, і поповзла задки в кубло.
Над конем захиталися кущі ліщини, з’явилася постать вершника. Однією рукою він стримував коня, другою — відгортав чорне покривало, що ховало його обличчя. Він довго прислухався до шуму, який линув з-за ріки, оглянувся і рішуче скочив з коня.